Були люди-великани

З ГУЦУЛЬСЬКИХ ЕТЮДІВ

Мама читала вголос Руданського ввечері, тато слухав, плакав, як читала про царя Давида, про Соломона, його сина. Як святі ходили по землі й просили у людей літ для Соломона. Мудрого ще з народження: «Ти не слухай їх, мій тату, – став він говорити. – Три зорі – то три лиш роки маю в світі жити!»

Руданський був у кожній гуцульській хаті, його читали, перечитували, знали багато напам’ять. Мали за свого, гуцульського.

Руданського в світло-коричневій палітурці нам приніс вуйко Федінчук з Площів, він любив читати, мав книжки вдома. Читалися поетичні тексти Руданського як коломийки, хотілося одразу співати як гуцульську співанку, то в мінорі, то в мажорі, залежно від настрою поеми, балади: що такий віршований розмір, ритм – наче гуцульська мелодія до співаня.

– Були люди-великани, в пивверстви ступали, и руками мало-мало неба ни сігали. Ніпочьому для них були гори та й долини, ліси гнулис’ пид ногами, їк тонкі билини.

Степан Руданський, поет, фольклорист, перекладач. Народився в році 1834 в Хомутинцях на Вінниччині в родині священника. Закінчив бурсу, семінарію, згодом медико-хірургічну академію. Працював лікарем у Ялті. Лікував бідних людей безкоштовно, самотужки купуючи для них ліки, поселяв у себе вдома, не беручи платні. Мав хист до малювання, до музики. Писав мелодії до своїх поетичних текстів, а його вірші ставалися народними піснями: «Повій, вітре, на Вкраїну…»

Писав співомовки коломийковим розміром – оповідати як співати, дотепні гумористичні вірші зі жвавим динамічним сюжетом: формою співомовки нагадують гуцульські коломийки. Написані на сюжети українського фольклору, який Руданський збирав, записував ще студентом в духовній семінарії. Відтворював соціяльні й повсякденні взаємини в Україні дев’ятнадцятого століття. Про просту людину, розумну й дотепну, з почуттям власної гідності, козака чи господаря, що поводиться гідно, вміє себе захистити, вбезпечити від хитрощів і підступу.

Алегоричні, псалмові, мандрівні, біблійні сюжети, Степан Руданський поетично й філософськи осмислює й переповідає порядок життя ажень від його почєтків: и про Ноя є, шо, ади, збудував ковчег та й так си уратував вид потопу. И єк лев з циганом си міріли, хто крашший та душший.

Лірники, мандрівні співці переспівують поезію Руданського у супроводі колісної ліри. Незрячий лірник Дмитро Ґенцар – мандрівець гуцульським краєм сидить коло брами церкви в Ясенові й тужливо грає жалісливу й журну мелодію. Правою рукою чутливо тримає за корбу колісної ліри й повільно і плавко прокручує дерев’яне коліщатко – безкраїй лірний смичок; пальцями лівої руки сміливо й чуло натискає на клавіші, притискаючи ними струни, що щільно прилягають до коліщатка: скрип вривається, чути протяжні звуки жалкої діткливої мелодії.

– Були люди-великани, та згорґіли з сили, загорґіли и гріхами Господа гнівили. Рано Богу ни молилис’, посту ни тримали, їли, пили и гуляли. Свєт ни шінували.

Тато кріпко тримає в пам’яті віршові уривки зі свого улюбленого Руданського, а книжка десь запропастилася, і ми шукаємо.