Апологія цейтноту

ЩО НЕГАРАЗД ІЗ ПЕРЕЙМЕНУВАЛЬНИМИ РІШЕННЯМИ НАЦКОМУ ЗІ СТАНДАРТІВ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ?

Почну з апології цейтноту. Нацком — дуже маленький орган влади. Як не рахувати апарату, то за законом у його складі має перебувати всього-на-всього дев’ятеро членів, разом з апаратом — 29 осіб, причому зараз вакантні аж шість місць, два з яких — власне у складі самої комісії. Обсяг обов’язків, покладених тим же самим законом на таку крихітну установу, просто величезний: напрацювання, впровадження стандартів державної мови та розробка й проведення постійних іспитів на володіння державною мовою як для держслужбовців, так і для набуття українського громадянства з усіма характерними доважками: тестування, реєстри, сертифікати, оскарження тощо. Для порівняння скажу, що в останньому складі Української національної комісії з питань правопису, яка мала статус робочого і консультативного органу при Кабінеті Міністрів України та займалася виключно питаннями реформування орфографії, перебувало двадцять п’ятеро осіб. Знаючи зсередини проблеми й виклики, які постали перед роботою такого невеликого колективу, відповідально заявляю: навіть космічні зарплати, залізна дисципліна та винятковий фаховий рівень його членів не дозволили б ефективно вирішувати покладені на цей орган влади завдання. Тому не дивуйтеся «сирим» рішенням або факапам, особливо в стислі піонерські терміни: обставини всіляко — підкреслюю, всіляко — сприяють тому, щоб на виході наше намагнітизоване суспільство в цій сфері періодично одержувало критику, скандал та злобні флейми в соцмережах. На цьому апологія, певно, і завершується. Бо ситуація, в якій народився наш найсвіжіший мовно-перейменувальний скандал, який для зручності можна назвати «запорозьким», скоріше піднімає питання, аніж дає на них відповіді.

Богдан СТАСЮК,

член колегії Національної комісії зі стандартів державної мови

(м. Кропивницький)

У червневому реєстрі срачів, який напівжартома веде головред «Новинарні» Дмитро Лиховій, скандал з Національною комісією зі стандартів державної мови (вона же просто Нацком, вона же — НКСДМ) має порядковий номер 51. Нагадаємо, що 22 червня комісія оприлюднила рішення № 230–231, якими «схвалило Перелік сіл, селищ, міст, назви яких не відповідають стандартам державної мови» та рекомендувала привести їх назви до стандартів державної мови. Поміж майже півтори тисячі топонімів з усіх областей та Автономної Республіки Крим найбільшого резонансу вдостоївся обласний центр Запорізької області, що його назву Нацком рекомендував «обґрунтувати» або запропонувати нову в установленому законодавством порядку. Намагаючись розібратися, що не так із «Запоріжжям», вибухнули медійні стрічки та соцмережі. На підтримку комісії голосів було практично не чути, зате із різкою її критикою виступили яскраві медійні персони, наприклад, екс(-)голова УІНП Володимир В’ятрович, уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь і навіть міністр освіти і науки без диплома Оксен Лісовий, який у досить-таки категоричному тоні заявив, що «скандальне рішення Національної комісії зі стандартів державної мови щодо перейменування населених пунктів має бути скасовано». На пояснення своїх дій комісія хоч і провела камерну й емоційну прес(-)конференцію 28 червня та довго пручатися не стала і вже за тиждень видала оновлене рішення № 236 від 30.06.2023 р., керуючись зокрема листами МОН та УІНП і якимсь депутатським зверненням. Список топонімів на перейменування утрусився із близько 1400 до трохи більше 350 назв. Це — сухий залишок, за лаштунками якого дуже сумні процеси як в законотворчій діяльності країни, так і в суміжних гілках влади, кожна — абсолютно кожна з яких — наробила помітної шкоди.

Законодавство.

Перейменувальним ініціативам Нацкому старт дало ухвалення шляхетного за намірами й дещо піонерського за виконанням закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», частина одинадцята статті восьмої якого говорить:

«Національній комісії зі стандартів державної мови протягом двох місяців з дня опублікування цього Закону [27.04.2023 р.] оприлюднити на своєму офіційному веб-сайті перелік сіл, селищ, міст, назви яких не відповідають стандартам державної мови, та рекомендації щодо приведення назв таких сіл, селищ, міст у відповідність із стандартами державної мови».

Сформовані за регіональною ознакою, робочі групи з різною інтенсивністю працювали півтора місяця. Хтось (за словами Данути Мазурик) зідзвонювався навіть ночами, обговорюючи складні випадки, а хтось (як розповідали мені їх учасниці від Кіровоградської області) лиш пару разів списався по емейлу.

У результаті Нацком вдався до абсолютно не притаманної всім його попереднім діям ініціативності й зробив набагато більше, ніж від нього вимагали, рекомендувавши до перейменування не тільки ті назви, що не відповідають «стандартам державної мови», а й такі, що містять, на думку членів комісії, ідеологеми.

Для початку мусимо розібратися, що таке цей стандарт державної мови. Пояснюючи, що таке стандарт, член комісії, а донедавна доцент кафедри українського прикладного мовознавства ЛНУ імені Івана Франка Данута Мазурик на згаданій вище прес(-)конференції неточно цитувала якийсь з академічних словників, але насправді — марно. Тому що комісія в своїй роботі мала би послуговуватися в першу чергу законодавчими нормами, а не тлумачниками. Закон, завдяки якому постала сама Національна комісія зі стандартів державної мови, чітко говорить: це а) правопис української мови та зміни до нього, б) українська термінологія, в) стандарти транскрибування і транслітерації (п. 1 ч. 1 ст. 44 ЗУ «Про забезпечення функціонування української мови як державної»). Є в цьому положенні противне слово «зокрема», залишаючи список відкритим і даючи можливість самій комісії його уточнити, проте за весь час свого існування з кінця літа 2019 року вона жодного стандарту так і не створила, хоч їх розробка як тривала, так і триває, проте безрезультатно. Можна піти іншим шляхом і зазирнути у ще один профільний закон «Про стандартизацію», згідно з яким стандарт — це «нормативний документ, заснований на консенсусі, прийнятий визнаним органом, що встановлює для загального і неодноразового використання правила, настанови або характеристики щодо діяльності чи її результатів, та спрямований на досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній сфері». Чуєте, шановні учасники дискусії? Це не якийсь суб’єктивний взірець і не норма в найширшому значенні слова. Це — нормативний документ. До речі, не можна не подякувати розробникам чинного мовного законодавства, які начисто забули про існування останнього згаданого закону, і вони вже ввійшли в юридичну колізію один з одним. Які нормативні документи встановлюють «всю палітру мовних норм, від правописних до стилістичних», що їх згадують члени комісії, якщо на сайті самого Нацкому в розділі «Стандарти державної мови» досі висить один лиш правопис у редакції 2019 року, і навіть той деякі відомства все ще вважають рекомендаційним, а не обов’язковим.

Переобтяжена рутинною роботою некомплектна комісія замість того, щоб перевірити свіжий Кодифікатор адміністративно-територіальних одиниць та територій територіальних громад на відповідність правопису (тобто несуперечливим у світлі перехідного періоду орфографічним нормам української мови), взялася оцінювати його номенклатуру згідно з лексичними нормами та за наявністю російських імперських (колоніальних) ідеологем. Вибачте, але тут я знову говоритиму про нерозуміння Нацкомом своїх прямих завдань та українського законодавства, яким його нам послала Верховна Рада.

Вилучаємо топоніми з російською етимологією (це про відповідність лексичним нормам)? Що б там не розповідав уповноважений із питань захисту державної мови Тарас Кремінь, вони як такі не заборонені! Це не передбачено жодним законом! «Географічні назви виконуються державною мовою» (ст. 6 закону України «Про географічні назви»). «Географічні назви, а також назви скверів, бульварів, вулиць, провулків, узвозів, проїздів, проспектів, площ, майданів, набережних, мостів та інших об’єктів топоніміки населених пунктів виконуються державною мовою» (ст. 41 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»). Забороненою символікою російської імперської політики вважаємо топоніми, «яким присвоєні імена або псевдоніми осіб, які відповідають критеріям, встановленим підпунктами “в”[1] і “г”[2] цього пункту, назви подій, пов’язаних із реалізацією російської імперської політики, назви російських міст та інших географічних, історичних та культурних об’єктів Російської Федерації, що не пов’язані безпосередньо із захистом політичних, економічних, культурних прав Українського народу, розвитком української національної державності, науки, культури або з культурою поневолених народів Російської Федерації» (п. 4є ч. 1 ст. 2 Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії»).

Беру навмання один приклад зі своєї області — село Приют, у нас їх два. Назва справді російського походження, але оніми просто російського походження в нас поки що не заборонені як такі жодним законом, бо в такому разі довелося би міняти навіть тисячі прізвищ. Та й ідеологічного забарвлення в Приютах не прозирає. Так чи інакше, але з незрозумілих причин у виправленому рішенні комісії Приют зник, як і, наприклад, Родниківка, зате нікуди не ділися Апрелівка, Апрелівське, Любо-Надеждівка, Оврагове, Рощахівка, Саблине, Южне, проблема в назвах яких полягає виключно в їх російській етимології.

Тільки на матеріалі своєї області я можу показати, наскільки «піонерсько-комсомольськими» за духом вийшли окремі положення зліпленого нашвидкуруч деколонізаційного закону. Навіть якщо забути про існування найбільшого в області райцентру Олександрія, названого найпевніше на честь котрогось із нащадків Романових, та міста залізничників і вузлової станції Знам’янки, не виключено названої російськими старообрядцями на честь села Знаменського в сучасній Орловській області РФ, територія сучасної Кіровоградщини всіяна населеними пунктами з балканськими назвами: Букварка, Мартоноша, Мошорине, Каніж, Надлак, Павлиш, Панчеве, Петроострів, Суботці, Турія тощо — це все наслідки перебування на території регіону мультиетнічних новосербських поселенських полків. Чим не реалізація російської імперської політики? Або Нова Прага в Олександрійському районі, нібито названа на славу російської зброї — за взяття в 1831 р. варшавського передмістя Праги, яке було одним з головних опорних пунктів польської армії? До речі, в жодній з ітерацій рішень комісії чомусь немає Нового Стародуба. Може, повважали, що на прямий зв’язок із колишнім полковим містом Гетьманщини і нинішнім райцентром Брянської області в РФ можна заплющити очі? Але найважливіше те, що ідеологеми — це вже сфера відповідальності Українського інституту національної пам’яті, на який це покладено відповідними законами і що має значний досвід у проведенні декомунізації.

Нібито тривіальна на перший погляд орфографія в широкому національно-культурному контексті на ділі виявляється теж не такою вже простою. Тут, варто сказати, комісія сама заплуталася. З одного боку, дуже дивною тезою на прес(-)конференції відзначилася Данута Мазурик: «Назви населених пунктів відображають норми літературної мови і вимови». Я довго шукав, але ніде не знайшов жодного нормативно-правового акта, яким би можна було це висловлювання підкріпити. З іншої ж сторони, під час цього самого заходу голова комісії Володимир Мозгунов сказав, що українська топонімія — це одне з джерел вивчення історії української мови, і ставлення до нього має бути відповідним. Знову ж таки беру до прикладу рідну область. Комісія рекомендує перейменувати всі «Юр’ївки» в ній на «Юріївки». Мені забракло часу, щоби встановити точну етимологію та походження кожної з них, але я не міг не помітити, що форми «Юр’їв, Юр’єва, Юр’єве» трапляються в правописному словнику Голоскевича (1929), та й на місці Білої Церкви колись існувало давньоруське укріплення, звідки ще 1072 р. походив «єпископъ Михаилъ Юрьєвьскыи», про що ми знаємо з Іпатського списку, текстологія якого має певні ознаки українського походження. То, може, не варто так впрост і беззастережно оголошувати ці форми росіянізмами? Я спеціально пошукав. В Україні немає зараз жодного села, що звалось би «Юріївка». Юр’ївки є, Юрівки є, а Юріївок — немає. То, може, це не підступи русифікаторів, а специфічний топонімічний узус, у якому виявилася природна мовленнєва тенденція до економічності й укорочення власних назв? Для цього потрібно було би проводити окреме історико-типологічне дослідження, але Нацком не має на це ресурсу!

Інший абсолютно необов’язковий ресурс Нацком витратив на українізацію топонімів Автономної Республіки Крим. Навіщо? Ну, навіщо ламати голову над тим, чи коректно зараз написане яке-небудь Передущельне, якщо насправді це мав би бути Qoş Degirmen? Перепілкине — це Qambar Vaqıf, Просторне — Yañı Şirin, Новозбур’ївка — Seymanlarköy, Токарєве — Camçı, Пироговка — Acıköy, Ромашкине — Soqur Quyu, Громовка — Qotur, Уткіне — Bosterçi, Чайкине — Çüyke, Руч’ї — Nemse Köp Qarı, Родниківське — Skele, Ростуче — Oysuñki, Прохладне — Toqmaq, Углове — Acı Bolat і так далі. Краще би в цьому місці було пригадати, що а) всі перейменувальні процеси в АРК заморожені до повернення її тимчасово окупованої території та міста Севастополя під загальну юрисдикцію України, б) в нас немає стандарту кримськотатарсько-української практичної транскрипції. Останнє — якраз прямий обов’язок комісії. От повернемо ми Передущельному чи Новозбур’ївці їх оригінальні назви Qoş Degirmen та Seymanlarköy, то як її буде записати по-українськи? Кош-Деґірмен чи Кош-Дегірмен? Сейманларкьой чи Сейманларкей? Від січня в Україні існує Національна комісія з питань кримськотатарської мови, з якою, напевно, і варто було би вирішувати це питання. Ба більше, навіщо було множити сутності й виносити свої пропозиції щодо перейменування топонімів в АРК, якщо Меджліс ще тільки готує власні пропозиції щодо перейменування населених пунктів у Криму? Відповідей на ці питання в публічному просторі поки що немає.

Суди.

Так, саме суди. Одна з причин, чому я подивувався ініціативності Національної комісії зі стандартів державної мови та її бажанню вийти в перейменувальній справі за межі своїх прямих повноважень та обов’язків і чинити за духом закону, а не його буквою, полягає в значно важливішій і значно давнішій проблемі — питанні чинного українського правопису. Відколи Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства освіти і науки та Національної академії наук щодо схвалення Українського правопису в новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису, текст самого правопису переслідують труднощі (про деякі можна почитати тут або отут), зокрема… екстралінгвальні. Справа в тім, що вже понад чотири роки кабмінівську постанову тягають по судах. Не буду вдаватися в подробиці, скажу тільки, що спершу її скасував одіозний ОАСК, потім КМУ виграв апеляцію, і зрештою справа осіла 30 червня 2021 р. в Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, рішення якого вгадати неможливо. Там вона перебуває понині, спричинивши до появи правопису Шредінґера: хтось ним користується, хтось його ігнорує, а Національна комісія зі стандартів державної мови просто витримує паузу. З одного боку, їх можна зрозуміти. Не вони укладали проєкт-2019, їм і не хочеться віддуватися за всі провали цього тексту. Але ж правопис — то найголовніший стандарт! Без нього не прийняти жодного іншого похідного, ні в питаннях термінології, ні в питаннях транслітерації чи транскрипції. Пауза відверто й безсовісно затягнулася, і її заповнювали лиш шум іспитового конвеєра та декілька круглів столів, де домовилися домовлятися й говорити про термінологію в кількох сферах. Пікантності ситуації додала цікава дискусія, що відбулася під час першого і поки що єдиного засідання колегії Нацкому. Під час неї Сергій Головатий, суддя Конституційного Суду України, коментуючи перипетії видання нової редакції правопису та його подальшого редагування в академічному видавництві «Наукова думка», недвозначно натякнув, що коли ми хочемо максимальної легітимізації рішення КМУ, то вже ніякі подальші дії з додатком до нього (власне, текстом правопису) не повинні були відбуватись, і юридичну силу має саме та так звана офіційна pdf’ка з купою редакторських і друкарських помилок. А відмінностей між нею та друкованими примірниками від «Наукової думки» виявилося до гибелі, і знайшли їх, як годиться, не співробітники Інституту української мови Національної академії наук України, що взагалі відсторонилися від правописних процесів після 2019 р., не редактори академічного видавництва, а мовні активісти. Скажімо, навіть на сьогодні найповніший реєстр розбіжностей зібрала редакторка Юлія Мороз.

Окремо кілька слів хотілось би сказати про реакцію на рішення Нацкому. Суто моя думка полягає в тому, що вона виявилася аж надто емоційна. Ніхто з таким завзяттям не вимагає якихось рішучих дій комісії по відношенню до нормалізації правописного процесу (що потребує як мінімум його ґрунтовного розуміння), зате необов’язкові до виконання рекомендації (!) викликали справжню бурю в медійній склянці. Так, не маючи прямих повноважень керувати комісією, Оксен Лісовий раптом з імперативною модальністю пише про те, що її рішення має бути скасовано, хоча набагато важливішу проблему ймовірного витіснення українського дубляжу в кінотеатрах і його заміну на 100% субтитрування він подає в значно м’якіших тонах, раптово суголосних думці профільного віце(-)прем’єр-міністра Михайла Федорова, що всіляко просуває скандальний і дуже терміновий законопроєкт «Про застосування англійської мови в Україні». Надзвичайно активний у мережах уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь прямо пише: «Звернувся до Міністра освіти і науки України Оксена Лісового з проханням скасувати рішення Національної комісії зі стандартів державної мови від 22 червня 2023 року за № 230», чим засвідчує своє поверхове розуміння ситуації. Адже міністр освіти і науки лише координує діяльність Нацкому і не має повноважень скасовувати її рішення. Крім того, бачимо, про існування рішення № 231, яке стосується АР Крим, апаратники Секретаріату вповноваженого в цьому тексті просто забули, поквапившись зняти медійні вершки та вхопившись за найбільш ласий з погляду піару шматок, де йшлося про Запоріжжя. Либонь же, з перейменуваннями в Криму, на думку Тараса Креміня, все гаразд.

Цілком зрозуміло, що рішення Нацкому, особливо першої своєї ітерації, вийшли сирими і, м’яко кажучи, не до кінця продуманими ні за методологією роботи, ні за підсумковим результатом. Але ж і професійне середовище філологів проявило себе не з найкращої сторони. На прес(-)конференції 28 червня Володимир Мозгунов озвучив дуже сумні цифри: тільки 17 освітніх та науково-дослідних установ із 81, до яких комісія зверталася з проханням надати посильну допомогу в опрацюванні тисяч назв міст, селищ і сіл, відгукнулися на заклик НКСДМ. Прописом: сімнадцять! Скажімо, понад тисячу назв населених пунктів Кіровоградської області опрацьовувало фактично двоє осіб, філологів, і їм на допомогу не прийшов жоден краєзнавець чи архівіст. У меншому масштабі повторилася історія з роботою попередниці НКСДМ — Української національної комісії з питань правопису, коли її учасники не відвідували засідання, бо їм а) далеко, б) невигідно, в) нецікаво (підкреслити потрібне), а потім активно обурювалися якості кінцевого продукту. Багато хто чомусь забуває, що Національна комісія зі стандартів державної мови — це передусім орган виконавчої влади із держслужбовцями, а не повноцінна науково-дослідна установа.

Як насмішка (що відображає реальні повноваження комісії в цьому питанні) і як підтвердження реального хаосу, що панує в усіх гілках влади, що не хочуть і не можуть координувати свої зусилля, прозвучало свіже перейменування Славського на «Славсько», яке відбулося значно пізніше від доручення Нацкому узгодити топоніми зі стандартами державної мови. Навіть адміністрації якнайдрібніших населених пунктів готові нехтувати цими рекомендаціями. Все це ми вже проходили на етапі декомунізації, все це відбуватиметься і зараз…

----------------------------

[1] Ті, що обіймали керівні посади і брали участь або сприяли реалізації російської імперської політики.

[2] Особи, які публічно підтримували, глорифікували або виправдовували російську імперську політику, закликали до русифікації чи українофобії.