В забавній кімнаті вже зранку доводилося додатково опускати віконні роляди на карнизах досконалої довоєнної конструкції, жовтаві й цупкі, ніби провощені, подібні на прегарний прадавній перґамент. Тоді на них негайно розгортався театр різних різьблених тіней.
Великі червоні кулі розгонисто викочувалися пристосованими помостами з дерев’яної скриньки, справжні блискучі бики з лискучими боками вривалися на арену кориди, вкривали її своїми круглими сліпучими тілами, пахнули свіжовитесаним деревом і бадьорою густиною червоної барви.
Зовсім інакше, керамічно, пахтіли маленькі дзвінкі і розмальовані порцелянові полив’яні фігурки. То була забава іншого, крихкішого ґатунку. Поки ще пізній ранок, можна було бавитися в забавній або чманіти від манґо за легесеньким, блакитно пофарбованим столиком.
Але рано чи пізно посеред цього літа дитинства приходив час виходити з дому.
Не знаю, що я більше любив: полуденні подорожі з нею в підміські поля тут же, безпосередньо за кінцевою зупинкою рудого розпеченого автобуса з рясним трепетом рулонних квитків на гарячих протягах. Він вирушав з-під великої квітникарні навпроти нового білого готелю, і віз на Пасічну і аж за Пасічну, у спеку піль, в макові моря серед зеленого подекуди ще збіжжя, у трем марив, дрімоту спекотних польових духів, між волокнистих волошок і витягнутих, як шиї лебедів, таких любих їй люпинів. Принишклі, пониклі, приголомшені букети, що приходили потім потроху до тями в кухонній прохолоді.
Чи переходи з нею до міста, на огляд оновлень, на потвердження попередніх спостережень.
Не пам’ятаю вже докладного переліку тих послідовностей, хоч, може, ніколи й не було ніякої постійної послідовності, а тільки певна повторюваність, може, ніколи й не пам’ятав її, бо коли то справді діялося, питання послідовності – та й питання пам’яті – просто не поставало. Простежити послідовність перебігу – пізніше прагнення пам’яті.
Починався облік з меблевих комісійних. То тепер я розумію, що називалися вони так тоді за браком можливості чи радше від заборони називатися антикваріатом. Бо там були далеко не тільки меблі. Меблі складали не так кістяк, як становили внутрішні квартали, дільниці тих крамниць, із поміж них прокладеними переходами. Один такий великий магазин містився в бляшанім павільйоні обіч вірменського костелу. Він був простокутний, прозорий і передбачуваний, тому я незабаром вже втрачав цікавість і радше торсав знічев’я залізні прути верхньої секції космічної ракети, встановленої тут, в нашій земній провінції, на грубій бетонній долівці, у вузькому переході до Ринку.
На чотирьох раменах ратуші стоять в оточенні орнаментів чотири монументальні глеки. Не знаю вже коли, але колись я подивився в кіні японський мультфільм про хлопчика, який посадив кілька чарівних бобів, і вони вигнали аж до Місяця, і винесли його на сам Місяць. В тій казці був ще один хлопчина, вогненний, хлопчик-вогник, який вихоплювався і зникав у якійсь жаровні, виривався і знов заникав, спалахував і никнув. І той вогненний хлопчина пов’язався мені остаточно з тими ратушевими глеками, так що я перестав могти дивитися на них без певності, що він там і живе, в тих глеках, той вогонь. І дотепер не можу. Але тоді його вогненний лик дуже личив тій полум’яній днині.
Другий, незмірно загадковіший, меблевий комісійний, що під кожним оглядом заслуговував називатися склепом, був у глибокому партері крислатої сецесійної кам’яниці навпроти завжди затіненого скверу з шаховими аматорами, серед яких реґулярно бував і наш сивий сусід-рентґенолог. Серед страшенної спеки сквер був сховком від сквару. Однак справжнім спасінням був сам склеп.
Там було прохолодно навіть найгарячішого літа, пахло вічною вогкістю і середнім арифметичним усіх старин і стародавностей, які там колись були чи могли б опинитися, чи ще колись осядуть. Відсторонений був той запах, усереднений, знеособлений, зате наполегливий. Ледь підсвічені ті лабіринти, сливе сновидні.
Там був довгоносий носій, відважний вантажник, з ріденьким і мокрим прилиплим волоссям і зовсім-зовсім зизоокий, з позірно немічним, перемотаним, мов перетятим, якимсь шкіряним ремінням різного розміру тулубом. Сумирний, сумлінний, сумовитий чоловічок. Він схиляв на бік шафи з печальними свічадами, ставив їх скісно на колісницю і так переміщав у цих понурих переходах.
Звідси, найімовірніше, походила дивна опаска з цупких брезентових стрічок і з лакованими дерев’яними руків’ями, яка служила потім нам для гри у кінську упряж. Звідси, мабуть, узявся й сам той легесенький і зґрабний синій столик для забав, і ще багато інших дивнот, що їх вона виносила потім з потойбіччя своїх темних покоїв.
І знов на спеку. Квадрат годинника з часом цього світу, підсвічений вечорами зсередини, в такі години був непоказний, ледь помітний.
Портал поштамту лежав у темній тіні лапастого листя платанів. Його суворі сіни, сперті на дві масивні чорні колони, з міцними дерев’яними дверима, з симетричними сотами чорних металевих дверцят абонентських скриньок за ними. Струнка конструкція поштамту, заступлена великою діяльністю всередині.
Світлистий атріум оперативної зали, докладних, стислих пропорцій, з литими поверхнями бетонних прилавків і поруч, із лаковим ладаном сургучу і важкими рулонами грубого обгорткового паперу, і прикрим запахом ворсистих паклевих пакувальних шнурків, виляски ударних пристроїв, що відбивали на конвертах і листівках поштові штемпелі, круглі віконця великих ваг зі гострими стрілами стрілок.
За чим вона туди постійно заходила? Вибирала передплачувані польські часописи чи чекала несподіваних рекомендаційних листів? Вона, в чиєму паспорті було записано як місце народження «Скрентон, США», ніколи не знала спокою, завжди мала підстави непокоїтися, і ця була ще найменшою. Чи, може, вона була просто прив’язана до архітектури тієї доби, часів її юності?
Виходили звідти знов у сліпучу спеку. Ледь позаду, над водою, під довгастим віттям плакучих верб ховалася зграйка зґрабних сарн, витятих зі сріблястої бляхи.
Навпроти входу до поштамту була оптика, де у відчуженому накрохмаленому халаті працювала наша далека родичка Яня, така рідна в домашніх відвідинах. Салон був оздоблений рядом румунських рекламних плакатів з певними себе, самовдоволеними сивуватими чоловіками зі стриманими обнадійливими усмішками, в розкішних важких окулярних оправах. У вітрині невтомно хитався на пружинках хлопчик на годиннику-гойданці. В деякі дні він, втім, чомусь завмирав.
Поверх грубого рустику поштамту було з одного боку місце для кінових афіш, смачно мальованих пашистими фарбами по ґрунтованому полотні, з різнобарвними пристрасними патьоками по літніх зливах.
І вже вітала звідти висока мозаїка в гуцульських відтінках з двома дівчатками, баранчиком і оленем, і куманцем на бічній стіні сірої кам’яниці.
І одночасно відкривався вже вид на Клярину бібліотеку на стрімкому подесті, ніби костельна казальниця. Тамтешня прохолода була настояна на стійкому книжковому дусі, і книжність ця була відміною, чи то видозміною гарячого життя назовні.
Дослівно ще кілька кроків уздовж спекотних стін – і пірналося в підземелля станції наповнення сифонів. Вона носила сифони здебільшого в оправі з тоненьких шкіряних пасочків. А станція була вологою холодною норою, підземною печерою, де мешкали якщо не сфінкси, то піфони. Сифони заряджалися з велетенських чорних балонів з якимись глухими, темними, поштовховими, поршневими звуками. Яка радість була, коли мені нарешті вистачило власної сили натиснути тугий важіль і випустити шумкий і прохолодний струмінь в дно шклянки. Потім я вітав їх, як добрих знайомців з дитинства, в картинах кубістів.
Не знаю, чим слугував, чи що прикривав, і куди потім подівся надзвичайно вигадливо різьблений дерев’яний павільйон на зупинці автобуса, що їхав до парадного порталу парку. Ми рідко заходили звідти. Міський парк, знов темний від високих старих дерев і густих хащів, на межі міста, на межі пізнього ранку і передполудня, на порозі великого літа, через багато років знову відкрився мені на однім полотні Макса Лібермана.
Щойно тут, в цих зеленавих потемках, її прекрасне шляхетне лице трохи звільнялося від тривоги, розпашілі щоки з дрібнесенькими червоними жилочками ставали просто вірним відбитком літа, поступово розгладжувалися різкі лінії пильності на спітнілім чолі, розпружувалися стиснуті губи. Тільки темна аметистова брошка на легкій літній суконці далі відблискувала глибоко і загадково.
23.06.2023