Оце добре Тарас Прохасько тут недавно сказав. Ну, він і так завжди добре говорить, а тепер ще й про це. Про відсутність професійної етики. Про те, що «коли фах перетворюється на спосіб виживання, розмиваються основи європейської цивілізації». Про те, що таємниця і головний ключ до розуміння Європи – це фахова честь і гідність, це мораль ремесла, які нам, в Україні, ще й не починали снитися. Точніше, починали, але дуже ненадовго. Та й те – хіба що на Заході. І «власне тому у нас все так херово, власне тому нічого не робиться, а те, що робиться, робиться так, що краще би не робилося».
Моя жінка ще любить повторювати, що в Україні настала криза професіоналізму, але це вона так нам усім трохи лестить. Бо щоб настала криза чогось, це щось мусить для початку бути. А як може настати криза того, чого нема? Це все одно, що сказати: інтелект Януковича і порядність, припустимо, Ганни Герман переживають сьогодні кризу. Сміх і гріх.
Відповідь на питання, чому ми такі в усіх значеннях цього слова убогі, завжди здавалася мені очевидною. Ми такі, бо рабів – згадуючи класику марксизму-енґельсизму – не надто цікавлять результати їхньої праці. В античних копальнях чи совєтських колгоспах – раби власне тому й залишалися рабами, що праця була їхньою, а її результати – ні. Як і землі, на яких їм судилося безнадійно мучитись, а отже, не судилося ті землі полюбити. Як і держави, які на тих землях поставали і зникали, але ніколи не були для рабів своїми.
Відтак, продовжувало здаватися мені, можна нарікати на якість рабської праці, але безглуздо нарікати на самого раба. З якого дива він мав би старатися? Лише задля того, щоб збільшити статки свого власника? Слабенька мотивація. А якщо в ролі раба опиняється цілий народ? А якщо все це триває сотні років? Якої професійної етики можна вимагати від народу, котрий за всю свою історію ще ніколи не жив у власній державі – і тепер не живе? Чому він, цей народ, мав би працювати на совість? Щоб допомогти Фірташу наздогнати, умовно кажучи, Ахметова або Ахметову ще більше відірватися від, умовно кажучи, Фірташа? «Та най вони западуться всі під землю, скільки їх там є», – думає незацікавлений народ і я, зрозуміло, разом із ним.
Тим часом – концтабори. Якось так склалося, що мені останньо доводиться багато про них читати – і про гітлерівські, і про сталінські. Концтабори ж, ясна річ, є екстремальним випадком використання рабської праці. І загалом, як дотепер, я у цій концтабірній літературі щоразу знаходив підтвердження тези про несумісність невільничої праці з професійною етикою.
В’язень концтабору – якщо він не фраєр і не герой – має перед собою одне головне завдання: вижити. Якщо він буде працювати так, як від нього вимагає табірна адміністрація, тобто енергійно махати лопатою й не скиглити, то швидко помре від виснаження. А якщо буде відверто сачкувати, то нарветься на покарання, яке також може призвести до смерті. Вихід один – сачкувати, але вдаючи про наглядацьке око, буцім сумлінно й ентузіастично працюєш. Де вже в таких умовах узятися фаховій честі, гідності і моралі ремесла? Зрештою, становище раба або, скажімо, громадянина України і всім іншим різновидам честі, гідності та моралі теж не дуже сприяє, але то ширша тема.
Отже, моє бачення проблеми нашої безпорадності до недавнього часу було струнким і, як виявляється, згрубша марксистським: буття визначає свідомість, обставини формують характер, «нє ми такіє – жизнь такая». Аж раптом я мусив із професійного обов’язку ретельно прочитати автобіографічну книжку Вернона Кресса «Зекамерон ХХ».
Насправді Вернона Кресса звали Петер Демант. Це був австрійський інженер, який провів дитинство на Буковині, здобув освіту в Німеччині і на початку Другої світової війни повернувся до Чернівців. Тут його і застали перші совєти. А совєти мали таку особливість, що любили нести визволення народам Заходу, переселяючи при цьому самі визволені народи на Схід. Так Петер Демант опинився у «білому крематорії», як називав Колиму Варлам Шаламов. А коли вийшов на відносну свободу, написав згадану книжку – про колимські табори, пересилки, лікарні, але передусім – про свою роботу на рудниках.
І ось що мене під час читання цієї книжки дивувало, а навіть дратувало: йому, австрійцеві Петеру Деманту, до всього на тій каторзі було діло. На кожній ділянці роботи він щось удосконалював, перемірював, думав про діаметр якихось гезенків і кут нахилу штреків, дбав про правильність проходження виробок і т.д., і т.п. «Ти, дурний австріяку, – думав я, читаючи «Зекамерон ХХ». – Чи тобі не один хрін, скільки і якого металу здасть енкаведистам, наприклад, рудник «Дніпровський»? Чи ти, ідіоте, не розумієш, що твоя старанна праця лише збільшує шанси вусатого упиря переселити на Колиму цілу Європу?».
А потім я почав шукати для його поведінки якісь пояснення. А потім прочитав у Тараса Прохаська про «фахову честь і гідність». І тепер уже не знаю, що й думати. В «Енциклопедії російської душі» Віктора Єрофєєва є дотепна парканна дилема. Як з’ясувати: чи паркани в Росіїї вічно падають, бо їх погано роблять, а чи їх погано роблять, бо наперед відомо, що вони все одно впадуть? Може, і з нашою «мораллю ремесла» відбувається щось подібне? Бо, з одного боку, як сказано, наше антиєвропейське ставлення до праці зумовлене нашим азійським рабством, але, може, з другого – й наше азійське рабство зумовлене нашим антиєвропейським ставленням до праці? Як тут зрозуміти, що первинне, а що – вторинне; де причина, а де – наслідок?
Теоретично – ніяк. Хіба спробувати практично поекспериментувати на тій частині України, яка ще бодай туманно пам’ятає, що таке Європа. Але якраз практично не виходить: соборники не пускають. То, видно, так і будемо всі разом, до самої Рави-Руської, сидіти в Азії. І замріяно поглядати до скону на міцний, сумлінно змурований паркан Європи.
15.08.2013