Є у Львові така цікава місцина, яка називається Кульпарків. Ні з парком, ні з культурою вона не пов'язана, бо це такий собі покруч від маєтку пана Ґольдберґофа.
Я ніколи не був пацієнтом цього шановного закладу, хоча мої друзі, які там побували зі світлою метою відлиняти від армії, намовляли мене прочитати одну брошуру і діяти згідно з її вказівками, щоб зіграти дурника. Та я якось не відважився.
Але цей заклад мене цікавив, особливо після розповідей Грицька Чубая, і я таки написав про нього оповідання «Ги-ги-и-2», де зображені вибори до Верховної Ради.
Коли головний лікар прочитав це оповідання, яке публікувалося в газеті «Post-Поступ», то висловив рішучий діагноз: «Це наш пацієнт».
Але сталося інакше. За кілька років той самий головний лікар збожеволів і став пацієнтом Кульпаркова, про що широко писали газети.
Однак я таки раз потрапив туди. Кожен, хто читав «Танґо смерті», може пригадати той епізод, як головний герой провідує свою коханку, яка намагалася покінчити самогубством. Авжеж... то був я.
А тепер пірнемо в історію цього легендарного шпиталю.
У давні часи божевільних не існувало за законами того часу, були тільки одержимі дияволом, для яких закон був невблаганний і наказував винищувати безжально, часто застосовуючи жорстокі тортури. Тихі божевільні, позбавлені домашньої опіки, підпадали під права, які мали жебраки і волоцюги, тому їм у кращому разі дозволяли жити разом з жебраками або перебувати у притулках чи шпиталях, якщо такі заклади існували в тій місцевості.
Справжній переворот у догляді за божевільними в Австрії та в усіх провінціях австрійської держави почався лише з 1783 р., коли цісар Йосиф ІІ наказав перетворити тодішній віденський притулок для бідних та інвалідів на загальний шпиталь, де один із відділів призначався для спокійних божевільних. Для буйних і небезпечних наказав побудувати біля шпиталю окремий будинок, який у 1794 р. здали в громадське користування. Він зберігся досі під народною назвою «Вежа вар'ятів» – Narrenturm. Вежа була першою божевільнею в Європі.
Невдовзі після цього за імператорськими указами почали створювати численні державні шпиталі по всій Австрії, принаймні по одному в кожній провінції, і водночас майже при кожному такому шпиталі відводили окремі палати для божевільних, які досить швидко перетворювалися на самостійні установи.
У Галичині у 1772 р. функціонував лише один загальний шпиталь – Шпиталь св. Лазаря у Львові. Австрійський уряд не встановлював для нього жодної фіксованої платні, а лише щоквартально сплачував на утримання від 300 до 500 золотих згідно з рахунком, який представляв хірург, що керував шпиталем.
З 2 січня 1776 р. за розпорядженням імператриці Марії Терезії всі видатки на оздоровлення в Галичині, оплачувані австрійським урядом, повинні були покриватися не з австрійської державної скарбниці, а з місцевих податкових надходжень.
У 1784 р. цісар Йосиф ІІ заснував університет у Львові разом з медичним факультетом, який, однак, незабаром занепав, залишивши лише хірургічну школу, скасовану в 1875 р., та школу для акушерок. А за рік перед тим цісар заснував у Львові загальний шпиталь і наказав розмістити його в будівлі ліквідованого монастиря піярів. У цьому шпиталі також було створене окреме відділення для божевільних, а в 1854 р. шпиталь оголосили національним.
Отже, на всю Східну Галичину був заклад для божевільних у Львові, а на всю Західну – з 1788 р. заклад у Кракові. Оскільки ці відділення були відносно малі, то й кількість хворих, яких можна було прийняти, була дуже невелика, лише кілька десятків осіб, тож хворих доводилося приймати в інших шпиталях, які вже засновувалися в Галичині, за умови, що вони не поводилися надто агресивно, інакше їх відправляли назад до Львова або до Кракова.
Відділення львівської лікарні для божевільних завжди було набагато більшим, ніж краківське, і тому в ньому перебувала набагато численніша кількість пацієнтів. У 1824 р. львівська філія була значно розширена, і відтоді її називали Провінційною галицькою божевільнею, «Galizische Provinzial Irrenanstalt», однак вона ніколи не була окремим закладом, а завжди тісно пов’язана з громадським шпиталем у Львові.
Кількість божевільних щороку зростала. У 1824 р. було їх 126, у 1825 – 221, у 1826 – 229, у 1827 – 260, у 1828 – 275, у 1829 – 253, у 1830 – 314. У 1840 – вже 373 хворих. У 1860 – 330, а в 1870 – вже 566. Хоча в окремі роки цифра маліла, коли внаслідок поширеної в лікарні дизентерії чи холери помирала значна кількість пацієнтів. У 1873 р. кількість божевільних, які лікувались у львівській лікарні, досягла апогею, бо становила 307 чоловіків і 308 жінок, усього 615 осіб.
А що львівський шпиталь не був пристосований для такої кількості божевільних, а кількість хворих з кожним роком значно зростала, і шпиталь уже не міг вмістити їх, то нарешті було засновано в 1873 р. відділення для 70 божевільних чоловіків при шпиталі в Жовкві, а в 1875 р. заклад для 80 божевільних жінок при шпиталі в Перемишлі.
Врешті австрійський уряд вирішив побудувати в Галичині нову, цілком незалежну установу на 500 хворих і, використавши для цього прибутки з державної лотереї, у 1862 р. придбав землю в Кульпаркові й наказав підготувати плани будівництва та кошторис. Тодішній завідувач відділення божевільних у шпиталі доктор Бертлєф розробив відповідний статут для майбутнього закладу.
Але дуже швидко з'ясувалося, що будівництво шпиталю у підготований кошторис не вкладеться, бо орієнтація на 500 хворих помилкова. Проте Галицький крайовий сойм урізав подані плани і цим дещо ускладнив хід самого будівництва. Незважаючи на це, будівництво нарешті розгорнулося у 1870 р., а 18 травня 1875 р. перевезли перших хворих із загальної лікарні до ще не добудованої божевільні в Кульпаркові.
Шпитальний інспектор доктор Ян Стелля-Савіцький (1831–1910), ветеран повстання 1863 р., залишив нам опис шпиталю, який власне викінчували: «Для божевільних побудовані лише корпуси з ізоляторами, бракує для них кімнат, приміщень для дирекції та для різних господарських складів. Крім того, ще не закінчено весь перший поверх, каплицю, кухню, лазнички, пральню і т. д. Проте в існуючих кімнатах цілком можна розмістити божевільних, бо теперішній заклад незрівнянно кращий з будь-якого огляду, ніж той, що був у державному шпиталі. Ззовні будівля виглядає чудово. Це двоповерховий будинок (по-теперішньому – триповерховий, – Ю. В.), центр якого займає просторий передпокій і каплиця, що сягає на два поверхи, крила, вигнуті під прямим кутом, містять хворих. Навколо будівлі облаштовано сад і парк. За головною будівлею розташована господарська. У дванадцяти приміщеннях на першому і другому поверхах правого крила перебувають божевільні чоловіки, а в такій самій кількості приміщень лівого крила – божевільні жінки. Середня секція з боку господарської будівлі має кілька приміщень 1 і 2 кляси і містить майстерні і канцелярії керівництва.
Приміщення для пацієнтів гарні, світлі і зручні, а от коридори трохи завузькі. Високі вікна заґратовані на першому та другому поверхах до верхніх кватирок. Каналізація споряджена за системою d'Arceta. Опалення кахельними печами. Природна вентиляція через вікна та двері.
У господарській будівлі є кухня, приміщення для сестер милосердя, які обслуговують жіноче відділення, лазнички та приміщення лікарняних службовців, а в задній частині пральня. Догляд за хворими дуже ретельний. Просторі та гарні зали, чисте повітря в корпусі, парк, де хворі можуть проводити більшу частину дня, безсумнівно, сприятимуть ефективнішому лікуванню божевільних».
У 1875 р. було 626 хворих, у 1880 – 826, у 1890 р. – 1196, у 1900 – 1605, у 1905 – 2289 хворих.
Ухвалюючи 19 жовтня 1878 р. крайовий бюджет божевільні в Кульпаркові, сейм заборонив Крайовому відділу засновувати нові філії божевілень та не розширювати існуючі у Жовкві та Перемишлі, а навпаки звільнити невиліковних божевільних, які не загрожують громадській безпеці. І таким чином випустили 35 у Кульпаркові, 4 у Жовкві та 3 у Перемишлі.
Це примусове видалення викликало багато скарг від сімей, які не могли займатися хворими, а також з боку громад, які відмовлялися приймати божевільних через відсутність засобів забезпечити їм відповідний догляд і відповідний притулок.
Раніше, коли божевільні перебували у загальному шпиталі, якщо громада не забирала виздоровілого чи невиліковного з лікарні у встановлений директором термін, то хворого передавали до громади м. Львова, яка поводилася з ним згідно з чинними правилами, тобто застосувала до нього правила, що стосуються волоцюг, і тримала його під вартою доти, поки не дослідила і не з’ясувала його приналежність – на що могли піти місяці й роки – а потім виряджала під охороною до громади.
Після переведення божевільних до Кульпаркова обов’язок транспортування хворих до відповідної ґміни перейшов на заклад.
Першим директором був доктор Мареш з Відня, з 1880 р. директором став Ґустав Нейссер, який розгорнув бурхливу діяльність: вирішив, що філії в Жовкві й Перемишлі не потрібні, випустив на волю невиліковно хворих, яких вважав нешкідливими, а водночас дуже ускладнив приймання нових хворих, а щоб ще більше зекономити, залучав хворих до робіт у парку на городі.
Все це викликало у 1888 р. створення комісії, яка вирішила перевірити шпиталь – і з'ясувала, що пан доктор перетворив його на неприступну фортецю. Тоді не знайшли кращого виходу, як у 1891 р. створити Обсерваційну станцію, яка мала стати посередником між загальним шпиталем і Кульпарковом. Станцію очолив Едвард Савицький.
Але не обійшлося без скандалів. Наприкінці 1880-х графові Ізидорові Дідушицькому (1842–1888), членові Мистецької академії, історикові, санітари поламали ребра, він помер. Газета «Prawda» (13. 09. 1890) писала з обуренням про «Тортури на Кульпаркові». Стортуровано було також поручника Ігнація Закшевського, спокійного маніяка, який любив писати листи до відомих людей. Його на вимогу доктора Нейссера закрили в темній смердючій сепаратні на чотири дні. Потім його прив’язали до ліжка і замкнули у відділі буйних вар'ятів. Після того він дав ляпаса лікареві, який над ним знущався. За це його перевели у відділення епілептиків. Там Нейссер наказав його оголити і дав якийсь заштрик. Потім його зв’язали в мокрі простирадла і коци, наклали на пів години гірчичники на плечі та шию. А відтак доктор ті гірчичники притулив йому до вуст і запитав, чи смакує. Після гірчичників виступили рани, а за кілька днів відпала в тих місцях шкіра.
Ці тортури тривали ще довго. І хоча поручник перебував у 1 клясі, де місячна платня за утримання виносила 90 золотих, давали йому їсти набагато гірші харчі, та ще й без столового приладдя. Листи до родини, які він писав, не покинули межі закладу. Щойно коли його провідав зведений брат, усе стало відомо. Він телеграмою викликав його рідного брата Антонія Закшевського, заможного дідича, і той кинувся рятувати бідолаху.
На той скандал прибула комісія, але вислухала тільки доктора Нейссера. Проте Антоній на цьому не заспокоївся і вимагав справедливості.
(далі буде)
07.06.2023