Був тоді занадто молодим, щоби розібратися достеменно, що відбувається на перехресті мене і світу, яким дідьком чи ангелом може бути межа між нами. Переповнена чутливими нервовими закінченнями, насичена тим особливим світом метрології і ілюзіоністики, з якого походять сигнали до приватних центрів прийняття рішень. Але все ж тоді почав думати про ност-ан-альгію.
Коли ми з братом були малими, то майже щодня перебували у Стрільчому. Ніколи там не були, але перебували. На початку сімдесятих не вилазили зі Стрільча між 1914 і 1919 роками. Та, котра займалася нашим вихованням, регулярно оповідала про свою дитячу світоглядну модель, вибудувану там у такі ж дитячі роки. І це було для нас вагомішим від усіх формотворчих дитячих книжечок. Зрештою, тоді я вперше увібрав у себе все те, що згодом зустрів у Маркеса і ще багатьох оповідачів буцімто зовсім різних обшарів часів, підконтинентів і звичаїв. Так само, як згодом після свого провінційного міста чи столичного Львова міг зорієнтуватися і не бути збентеженим у жодному із всіх тих великих світових міст, у які заносило.
Але у вже пізніший період занадтої молодості мене підпирали, як копицю сіна остови, такі думки: я не міг збагнути, чому та, яка так щасливо оповідала про Стрільче, ніколи-ніколи не дозволила собі туди поїхати ще раз після виїзду у 1919, коли їй було десять. Адже довший час там ще жили ті, з ким вона тоді була, про кого розповідала найгарніші історії. Навіть тоді, коли була машина, а вона мешкала у Франківську. Знаю, що вона не зробила нічого такого, за що було би соромно. Знаю, що тоді вже не мала ніяких підстав боятися за небезпечні зв'язки. Але не поїхала. Не хотіла пробити новими враженнями щільну і захисну клітинну оболонку. Боялася прийняти невідворотні зміни ландшафту, котрий асоціювався з раєм.
Мені було інакше. Все ж навіть найретельніші історії – це не те, що кількарічний щоденний побут у часі великої війни. Тож я був там сам кілька разів. І враження було таким, ніби намагаюся відтворити геніальну виставу за запахом порохів на порожній сцені.
А потім притулився до вже своїх власних розгромлених заповідників безпосередньо. Мої місця мінялися настільки, що загрожували деформувати пам'ять про те, що є еталонним. Щоправда, нікуди не звіявся із власного місця. Був тут щохвилинно. Тому частини втрат не зауважував відразу. Це так, як старіння батьків. Або виростання дітей. Коли у певний час може здатися, що саме так було, як є тепер.
А ще помирали близькі друзі. А інші близькі друзі зникали в умовній Америці. Дивно, але їх не було однаково. А з іншого боку: і одні, й інші взагалі нікуди не зникли. Вони далі стоять на перехресті мене і світу. Інтенсивно живуть у тому насиченому всесвіті між. Так само, як зруйновані місця і забуті розмови. Як усі дотичні шкіри і води….
То, що здавалося втратами, є набутком. Як компостна яма, в якій стята трава та інші недавно живі структури ферментують, перетворюючись у субстанцію нового життя. В такому разі біль через неможливість повернення може трансформуватися у знеболення, якщо усвідомити, що повернення не тільки неможливе, але й непотрібне. Бо ж саме воно може здерти і стерти ті багатющі лишайники, які першими серед рослин чіпаються за оголену поверхню. І плодяться там за своїми правилами геометрії, естетики, віталізму і прогнозу на майбутнє.
А прогноз на майбутнє єдиний – пам'ять стирається, ферментує і тасується. Краще, коли навіть втрата тої пам'яті теж позбавлена намірів повернутися.
18.05.2023