У тому, що стосується геноцидів як крайнього прояву насильства, вчиненого однією людською групою проти іншої, навряд чи є важливіше питання, ніж «навіщо». Направду, навіщо фізично знищувати цілі народи, депортувати їх, переслідувати до кінця у намаганні стерти їх та пам’ять про них із лиця землі? Чому не можна вирішити питання в інший спосіб, якщо навіть ідеться про непримиренний конфлікт, який підживлюється багаторічною ненавистю? Адже зрозуміло, що геноцид – це крайній спосіб розв’язання проблеми, так би мовити, «фінальне рішення». Чому не можна обмежитися м’якшою формою насильства, адже для цього завжди є передумови.
Віталій ОГІЄНКО,
історик, головний спеціаліст відділу дослідження тоталітарних режимів Українського інституту національної пам'яті.
Тут варто поставити те ж питання в конкретно-історичному контексті. 18 травня виповнюється 79 роковини геноциду кримських татар, тому це хороший привід, щоб запитати себе ще раз, навіщо Сталін депортував кримських татар, якщо він міг, скажімо, вдатися до вибіркових репресій? Тоді за три дні, із 18 по 21 травня 1944 року, 200 тисяч кримських татар були виселені із Криму у віддалені регіони Радянського Союзу. Які були його мотиви? Чому його жертвою став весь кримськотатарський народ від малого до великого?
Зразу треба сказати, що ці питання – з переліку тих, на які достеменну відповідь навряд чи можна буде будь-коли отримати, бо неможливо залізти в голови Сталіна чи Берії. Вони не залишили по собі щоденників із поясненням мотивів своїх злочинів, а розраховувати на те, що віднайдуться переконливі архівні документи, які проливають нове світло на ці питання, теж не доводиться.
Втім це не означає, що не слід ставити ці питання. Радше навпаки, адже пошуки відповідей на них дозволяють історикам, а за ним і їхнім читачам краще зрозуміти ті страшні часи, мотивації найбільших тиранів у світовій історії, – а отже і зробити якийсь малий внесок у те, щоб таке більше ніколи не повторилося. І справді, коли ми краще реконструюємо історію Сюргуну, з’ясуємо причини і наслідки злочину, а особливо встановимо імена організаторів та виконавців, поширимо ці знання серед широкої публіки, то хіба це не стане якоюсь малою завадою Путіну як Сталіновому наступнику у здійсненні його нинішньої агресії та геноциду українців та продовженні геноциду кримських татар? Не слід перебільшувати ваги цієї історичної роботи, але все-таки треба визнати, що розкриття механізму та логіки злочинця щонайменше обмежує дії його наслідувачів.
Тепер повернемося до питання «навіщо». Реконструюючи ті події, історики запропонували кілька версій пояснення мотивів Сталіна.
Перша говорить, що той погодив план депортації, запропонований НКВС, через колаборацію кримських татар із нацистами. Начебто ті, як свідчить постанова Державного комітету оборони СРСР № ГОКО-5859 від 11 травня 1944 року про виселення кримських татар: «В період Вітчизняної війни … зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної Армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступаючи у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, які боролися проти Червоної Армії, в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, беручи участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначилися своїми жорстокими розправами щодо радянських партизанів, а також допомагали німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян в німецьке рабство і масового винищення радянських людей». При цьому особливо не важливо, чи існували якісь об’єктивні підстави для таких висновків – важливо, що Сталін вірив у них; або навіть більше – не вірив, але все-таки використав задля обґрунтування та раціоналізації свого рішення. На сьогодні історики аргументовано спростували тези російської історичної науки та пропаганди про начебто масовість або навіть непропорційну велику частку кримських татар-колаборантів. Дійсно кримські татари співпрацювали із німцями, як і представники інших народів, але їхня колаборація не була масовою. У німецьких формуваннях служило менше кримських татар, ніж воювало в Червоній армії. Кримські татари поводилися в окупації так само, як і інші народи, – а саме намагалися врятуватися, застосовуючи при цьому різні стратегії виживання. Отже, перша версія стверджує, що Сталін депортував кримських татар через помсту та переконаність в їхній неблагонадійності.
Друга версія говорить, що депортація була пов'язана з радянською зовнішньою політикою та геополітикою, а Сталін депортував мусульманські і тюркські народи Криму, бо вважав їх потенційними союзниками Туреччини у можливому воєнному конфлікті з нею. Отже, Сталін бив на випередження, зачищаючи свій стратегічний плацдарм від можливих саботажників і зрадників. На користь цієї теорії свідчить також те, що з інших прилеглих до Туреччини радянських територій на Кавказі також переселили інші мусульманські народи, зокрема чеченців, інгушів, карачаївців і балкарців.
Третя доволі екзотична версія стверджує, що кримських татар депортували, бо в Криму мали створити Єврейську радянську соціалістичну республіку, однією із умовою чого було виселення кримських татар, на місце яких і мали заселити радянських євреїв. Втім, Єврейська радянська соціалістична республіка ніколи не була утворена, ба більше не існує жодних документальних підтверджень більш-менш чіткого наміру радянського керівництва створити таку адміністративну одиницю.
За четвертою версією, до якої і я схиляюся, депортація та спроба ліквідації кримських татар як етносу в 1944 році була лише кінцевим актом багатовікового процесу російської колонізації Криму. Сталін використав вдалий момент для того, щоб розправитися із своїм колективним противником так само, як це, проте іншими методами, робили російські царі із часу завоювання Криму у 1783 році.
Є й інші псевдонаукові версії, які легко спростовуються, тому на них велику увагу звертати не будемо. Лише згадаємо, що найпопулярнішою серед них є пояснення, що депортацією Сталін врятував кримських татар від начебто неминучих погромів та різанини, яку б їм вчинили радянські фронтовики після повернення з війни на півострів. Тут лише достатньо сказати, що ніде в СРСР масових розправ над колаборантами не було зафіксовано.
У принципі, важко не погодитися із тим, що кожна з наведених вище чотирьох версій могла стати вирішальною в ухваленні кінцевого рішення або кожна з них якоюсь мірою долучилася до його формулювання. Як я вже писав вище, наукове вивчення депортації, зокрема в рамках згаданих вище версій, допомагає з’ясувати більше про злочин, чіткіше простежити причинно-наслідкові зв’язки. Але важливий також ширший контекст радянських і російських злочинів, бо за століття свого панування російські та радянські правителі намагалися знищити геноцидним насиллям десятки інших народів. І в усіх цих спробах було щось одне незмінне, яке такою ж мірою стосується і кримських татар та їхнього геноциду.
Російські та радянські правителі вдаються до геноцидів тоді, коли розуміють, що вже й так підкорені ними народи неможливо асимілювати. Вони начебто й упокорені та визнали зверхність гнобителя, але ненавидять його так само, як і раніше, та не надто це приховують. Тоді серед російських владних еліт утверджується консенсус, що «домовитися по-хорошому» не вдасться, що перевиховати ні в хороших росіян, ані в правильних радянських громадян, що б режим не робив, неможливо. Йдеться навіть не про усвідомлення нелояльності якоїсь групи до режиму, а усвідомлення незмінності цієї нелояльності та перманентної ворожості, окремішності від бажаної для режиму дійсності. Коли це переконання приходить, то в очах еліт, а потім і звичайного населення через пропаганду, ці групи людей втрачають будь-яку цінність і стають «ворогами народу», а геноцид стає опцією, до якої можуть вдатися за першої-ліпшої нагоди. Логіка проста – якщо ворог залишається ворогом, що б ти не робив, то чого чекати, адже він рано чи пізно встромить ніж у спину. Якщо неможливо «цивілізувати», асимілювати, русифікувати, то треба винищити – або завдати такого удару, від якого жертва вже ніколи не відновиться.
Власне це і сталося з кримськими татарами та багатьма іншими народами, зокрема й українцями у 1932–1933 роках. Радянські еліти прийшли до переконання, що кримських татар не вдасться русифікувати та радянізувати, тому їх вирішили детатаризувати. Коли з’явилася слушна нагода, то розробили і реалізували відповідний план. Корінних жителів із півострова вилучили, а замість них заселили лояльне населення.
Таким чином, всі пояснення та наведені вище версії причин геноциду важливі, але це не має затуляти від нас головного. Консенсус серед радянських еліт щодо «постійної нелояльності» кримських татар уже склався – і, можливо, навіть задовго до самої геноцидної дії.
Коли ж Сталін завдав по кримських татарах геноцидного удару, від якого загинуло під час самої депортації та в перші роки після неї від 25% до 45% всіх переселенців, його мета не змінилася. Як і раніше, вона полягала в асиміляції. До речі, наголос на асиміляції важливий і для відповіді на інші питання, пов’язані з депортацією: наприклад, чому крім власне етнічних татар депортували також і 2882 росіян, українців, циган, караїмів, які були в шлюбі з представниками кримськотатарського народу. Бо їх також треба було асимілювати.
Нарешті, цей фокус дозволяє нам подивитися із іншої точки зору ще на два дотичні запитання про те, що було потім та чи досягнув Сталін своїх цілей.
Після геноциду Росія зазвичай проводить політику «батога і пряника». З одного боку, вона продовжує терор, а з іншого застосовує апробований протягом століть механізм «прощення» своїх покорених ворогів за умови входження їх або частини переможеної групи до «руського міру» чи «комуністичного міру» – іншими словами, за умови асиміляції. Тому певні кроки радянського режиму в напрямі полегшення життя кримських татар та інших репресованих і депортованих народів були саме елементом такого «пряника». І з цієї перспективи передусім варто розглядати відміну Президією Верховної Ради СРСР свого указу від 26 листопада 1948 року про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання, звільнення кримських татар зі спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року без права повернення в місця, звідки вони були вислані, скасування звинувачень кримських татар у зраді згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму».
Що стосується відповіді на питання про те, чи досягнув Сталін своїх цілей геноцидом, то вона буде негативною, бо кримські татари так і не асимілювалися, ба навіть більше – лише посилили свою національну ідентичність, хоч як неймовірно складно їм це було досягнути.
18.05.2023