Махно, Василь. З голосних і приголосних: енциклопедичний словник імен, міст, птахів, рослин та усякої всячини. Київ: Yakaboo Publishing, 2023. 384 с.
Німецький філософ Мартін Гайдеґґер зауважував, що закорінення людської екзистенції в бутті, в часі, певному місці та просторі відбувається через мову, бо ж «мова є дім буття. В оселі мови мешкає людина. Мислителі і поети – хранителі цього житла».
Книжка есеїв Василя Махна, поета, мислителя й прозаїка (автора роману-літопису, який лучить у собі й ознаки літопису, й історичного роману, й роману-ріки «Вічний календар») є свідченням поєднання в особі автора і філософа культури, й поета, вартівника й доглядача мови, культурної спадщини, історії. «У цій книжці, – ділиться із читачем її автор, – своєрідне поєднання енциклопедичної форми, принаймні її абеткового компонента, з доволі вільною, якщо не сказати свавільною, інтерпретацією теми. Сухого академічного викладу я вирішив не дотримуватися, та й це не завдання письменника. Мені більше до ґусту вільніша манера подачі інформації, що, безперечно, може насторожити читача, який схопив це видання до рук, сподіваючись погамувати свою енциклопедичну спрагу. Для такого прискіпливця існують інші книжки» (с. 12).
Знаковим для мене есеєм є у цій книжці гасло «Борхес». Автор «З голосних і приголосних» засвідчує свій досвід читання Борхеса: «Його історіям можна було вірити і ні, тобто він одночасно притягав і відштовхував. Не можна було сказати, що текст створено з нічого, навпаки – було власне видно з чого і як, однак ота магічна краса, що виблискувала в інших латиноамериканців, – у письмі Борхеса ставала матовою. Панорамність спантеличувала, пересипаність історичними деталями – уводила в ступор, аплікативність подій, імен і ситуацій, замішаних на авторських знанні, книжності й індивідуальному інтерпретуванні, – викликали бажання перевірити й упевнитись» (с. 45-46). Мушу визнати, що майже такі ж відчуття були в мене, коли я почав був читати вже перший розділ роману Василя Махна «Вічний календар» – оповідь про 1666 рік, коли фальшивий месія, юдей Саббатай Цві утікає з Ізміра до Стамбула. Таке ж враження залишається й при читанні у «З голосних і приголосних» гасел «Абуль Аббас», у якому йдеться про слона з «Анналів королівства франків», чи про Ду Фу – знаменитого китайського поета доби Тан.
Читання гасел-есеїв Василя Махна, як бачиться це мені, бібліофілові, бібліофагові, бібліоманові, потребує повільного смакування мовних делікатесів, неквапливого освоєння його текстів, а, водночас і діалогу, доповнень. Читаючи, до прикладу, есей «Вітмен», хотілося б згадати й про Дарію Віконську, землячку Василя Махна, доньку дідича з Вікна на Тернопільщині Володислава Федоровича (мати якої була австрійкою, віденською піаністкою), українську письменницю й мистецтвознавицю, власницю маєтку в Шляхтинцях під Тернополем, яка сто літ тому (у 1922 році) опублікувала свій перший есей у журналі «Літературно-Науковий Вістник»: «Волт Вітмен (Проба оцінки)». Дарія Віконська (Ліна Малицька) першою відкрила, як видається, Вітмена для українського читача. Вона дошукувалася у творчості цього мистця, чого інколи шукає й Василь Махно – того, що лучить Україну та Америку. Можу твердити, що загалом творчий світ Волта Вітмена відображає творче світобачення самої Дарії Віконської. А тим самим це лучить їх обох і з творчістю й самого Василя Махна.
Щодо ж до есею «Глаголиця», то я б додав, що традиція вживання глаголиці живе не тільки в пожовклих і зотлілих текстах. Щойно до кінця минулого року, до зміни валютної одиниці на євро, на хорватській банкноті у 100 кун був текст глаголицею. В Заґребі, в головному соборі столиці Хорватії – святого Стефана, праворуч від центрального входу – величезний величальний напис глаголицею. Його мені перекладав доктор Домаґой Клічек, перекладач української літератури і викладач україністики Заґребського університету. На деяких островах Хорватії глаголиця є й нині живою абеткою.
Найбільше гасел присвячені постатям поетів і прозаїків – окрім Борхеса й Ду Фу, Аґнона, Беллоу, Варґаса Льйоси, Гемінґвея, Гоголя, Задури, Кіша та Маланюка, Мілоша, Місіми, Павича і Рубчака, Фіцжеральда, Свідізінського, Сарамаґо, Шульца, Фрайліх та інших. Вони бачаться особливими сильветками мистців, яких Василь Махно розглядає не тільки крізь призму зацікавленого читача, але й знавця українського й світового письменства. Й увесь цей «літературний» масив, мікродеталі інших гасел «З голосних і приголосних…» є свідченням величезного простору освоєних, перечитаних і передуманих художніх і наукових текстів автором есеїв, виявляє поля читацьких зацікавлень мистця, його намагання вникнути у різні тонкощі багатомовних наративних скиб і перелогів, щоб засіяти на них свою енциклопедію художнього освоєння світу.
У цій особливій мистецькій енциклопедії знайшлося місця й для птахів («Чапля», «Яструб»), і рослин («Кропива») та навіть «Саду», і професій («Бібліотекар», «Шофер»), й історичним подіям («Облога 1240 року»), просто речам, деталям людського існування, які в освітленні маґічного ліхтаря художнього слова набувають чарівного й привабливого мерехтіння.
Голосівки і шелестівки художньої енциклопедії Василя Махна творять цілісну єдність – навіть там, де, здавалося б, її й не могло бути. Ледь вловимі акорди образу такого абеткового єднання бринять уже в його вірші «Дерево в тонкій одежі світла кола мітить…» ще з кінця 1980-тих, який увійшов до збірки «Схима» (1993): «…Коло в коло / голосні і приголосні саду / тлумляться трикутних тіл ліси…». Таке ж особливе лучення, як бачиться, з’являється й у пронизливому вірші Сергія Жадана «Звідки ти, чорна валко», що народився після 2014 року, як протиставлення тих українців, що мають свій дім, і тих, що його втратили через російську окупацію, обстріли й вигнання з рідних домівок: «Яка між нами різниця? Як між приголосними і голосними». Після 2022-го це протиставлення-в-єдности, сказав би той же Гайдеґґер, набуває все трагічніших і жахливіших виявів в українській повсякденності. Відчуття цього трагізму, який нуртуватиме й у наступних поколіннях, зауважує автор у гаслі-есеї «Війна» з випадково підслуханої розмови в часи після Майдану і початку експансії московитів двох дівчаток-підлітків: «…Одна з цих дівчаток в один момент, звертаючись до іншої, запитала: «А ти знаєш, що ми – діти війни?». Я був такий вражений цією дитячою дорослістю, що не міг від хвилювання опанувати себе, тобто від цього дитячого усвідомлення нової української реальності…» (с. 72).
Лабіринти голосівок і шелестівок книжки Василя Махна, кожна з яких стає ніби маґічними дверцятами в слова-гасла, що розгортаються в есеї, відкриваючи читачеві мікросвіти різноманіття людського існування, стаючи мистецьким освоєнням світу, його о-мовленням, творять особливий цілісний образ свічада буття-у-світі.
