Вакації в середині квітня були короткі, бо весняні, втім, відкривалися вони безоднею весни, глухої і обложної в дощі, простої і прозорої під сонцем. Суцільною обітницею були ті вакації, перманентним передчуттям, видавалися вони множинними через мигтіння мотивів і мотивацій. Кільканадцять днів бракувало ще до п’ятнадцятиріччя, і не хотілося його осягати, бо в цьому числі чомусь вчувалося закінчення чуда зачарованого малого лорда, імлисто передчувалася межа, за якою розверзається нестримна вже і вкрай надмірна повінь повні життя, яке може і жадає тобою надужити. То був перший недитячий Львів, і раптом влилося відчутне й чуттєве життя у знане досі тільки умоглядно, але ще не прочуте ар-нуво, дуже ново це було і досить бентежно. Той Львів уперше був підлітковий, і підліткою була та весна.
В деяких роках надходить пора, коли весна застигає в розгубленості, нерішуча й несмілива. То час, коли вона гейби губиться у своїх суперечностях, плутається в непослідовностях, не певна дальшого свого току, готова спинитися, або й сахнутися, або раптово змінити свій плин. Або ж власне постановить, мов Наркісова личина, невизначено тривати у незмінній своїй тотожності.
Коли потім озиратися на цей окрес, він видається недовгим – самим втіленням перехідності. Але коли перебувати в ньому всередині, потрапити в його невидний вир, опиняєшся ніби в нескінченності, на бічному, непорушному і незворушному відгалуженні часу, в самій його бентежній байдужості, яка вже скоро обернеться безоднею бродіння.
Неквапна й затяжна, та весна ніяк не хотіла розгорнутися, соромилася просунутися, але це лиш додавало їй властивого єства, власної властивості, вона могла вповні набутися собою, рівною собі, дорівнювати самій собі. То був час латентності листя, розмерзлої, але завмерлої зелені, коли все затримувалося, хотіло стриманості, затялося заперечувати незворотність. Свіжі сирі серпанки слалися вранці над ще не забудованою піщаною площиною, маленькою міською пустелею обіч палацу Потоцьких. Там почали будувати метрополітен, і в тім слові була обітниця метрополітарності.
Шия була підлітково тонка, а светр грубий, і червоний, і татовий, взятий з дому, з геометричним синьо-білим візерунком на грудях. Краще би, звісно, того візерунка не було, а сам светр був білий, а не червоний, – так би він більше був подібний до того іконічного гемінґвеївського, про якого так ішлося, бо ті вакації були позначені читанням водночас «Островів поміж течій» і «Свята», що було не твоїм, але через читання ставало з тобою. Приїждже лице, худе й виразне, з тінями під очима і сутінковістю свідомості, імлистістю сприйняття і запамороченням в голові, збентежено дивилося на своє вутле відображення у кволому дзеркалі. Від тієї підлітковості темно пульсувало в очах, коли дивитися зсередини, притлумлено дзвеніло у вухах. Приглушено було все всередині – і вичулено, і вразливо, і виразно воднораз.
На ту астенічність радою була домашня кава, змелена руками в рипучому млинку, запарена в сецесійнім кавнику, видобутому в такі дні з дна темного ардеківського креденсу. То були вакації з відкриття штуки прикладної сецесії, її непогамовного причаєного життя, флоральних вигинів, хтивих пагонів, судин, якими плинуть його соки, сочаться сомнамбулічні секрети. Теплі течії весни омивали пітьмяну мушлю помешкання. Воно стояло під захистом переказу і предків. Там були тяглість і традиція, але тепер тягнуло не туди. Невловним було це поєднання вимогливого консерватизму і бентежних бажань.
Тоді відбулося нарешті і правдиве, безпосереднє відкриття імпресіонізму, передусім з історії новочасного малярства, з виразним, зернистим, іскристим, як нутряна плоть кавуна, друком. Труш був на стіні, сніданок на траві, так лежати Олімпія могла тільки навесні. Таким було і тіло міста, знане дитячим з дитинства, а тепер нараз підрослим і підлітковим. З новим мистецтвом і з мистецтвом новизни. Місто лежало просте і прозоре, попри всю відому щільність і насиченість, майже незаповнене, з велетенськими просторами й площинами передчуттів. Назовні тривала велика і прихована драма весни, зі скритими кризами і конвульсіями. Незаперечною, бо невблаганною була лиш та невимовна свіжість весни, що містить і несе таку відверту обітницю новизни.
Мій старший брат вже звідкись знав цей зовнішній, недомашній, надвірний Львів, його обізнаність бентежила мене й будила заздрість, але він любив і вмів бути провідником, вказував вузлові місця, приводив, давав діткнутися до потрібних переживань. Новими були ті вузли і ті потреби. Високий Замок линув прозорим, легким натяком близьких прозрінь.
Вказівки були скрізь: в тектонічних змістах і зміщеннях Старого Ринку, музеї фотографії в Марії Сніжній, в підказках Підзамча, у способі і вмінні готувати каву в піску на Вірменській, цієї зовнішньої, першої недомашньої кави, в концертах під портиком Потоцьких, в розпочатім будівництві метрополітену. Ієратичним ієрогліфом для втаємничених стояв на схилі Драгоманова, цієї відстороненої вулиці, вигадливий Музей українського мистецтва, і тут же можна було справдити ориґінал. Важко й велично пересувалася на лискучих музейних паркетах при помочі крісла Віра Свєнціцька. Моторошно позачасовими були пивничні лабораторії природничих факультетів у Старому університеті.
Від світла дня залежала диспозиція. В темні вологі дощові години лишалося вдома, при читанні про теплі течії в холодні дні. У раптових просвітках виходилося в світ міста.
Здебільшого, однак, ішли дощі, і лунко й темно робилося від них у прохолодному покої, і їхній ляскіт в резонанснім тілі вологого внутрішнього подвір’я об ще голе тіло мокрого каштана, що тільки сором’язливо брався розгортати ніжні ворсисті й сріблясті пальці майбутнього розчепіреного листя, у відлунні справляв враження вселенського потопу. Але і ті дощі, й та прохолода не годні були стримати нещадного шпачиного заливання.
Крізь вікно на Коперника чутно було, як грімко пройшов великий гурт кремезних пролетарських хлопців, обійнявшись за плечі, вони горлали Life is Life.
Всередині були тяглість, тривкість і традиція, назовні напирала новизна. Хотілося бути і там, і там, мати одне і друге. Мінялися хвилі, надходило сонце, розігрівало дерево й папір, вивільняло їхні горіхові, безгрішні запахи, слалося блідо-жовтими розлогими аркушами, спонукало до виходу. Тоді вкотре відкривалася проста правда про те, що надворі незмірно тепліше, ніж вдома. Обтислі шовкові шоломи сяйливого волосся на зґрабних дівчачих голівках укладалися як пружно стулені пелюстки подовгастих тюльпанів.
Білі і тонкі були наші плащі. Відчужена й велична височіла церква Юра, темна в цих притлумлених дощах, просякла вологою. Безлюдна. Никли й нишкли темні перспективи коридорів колишнього монастиря зі стародавніми дверима і придвірними пристроями, з пристінними басенами і з непристанним і невидним крапанням води з них.
Цей побут тоді у Львові створив великі підстави для сподівань. Але він також був досвідом неможливості стримування. Вже за кілька днів по вакаціях, уже вдома, весна зірвалася з прив’язі і ринула без жодного сорому й стриму, зударилася, залила п’ятнадцятий рік, і не було відтоді вже ні ради, ні пристанку, ні пристані серед течій, і ця нестримність стала всевладною всередині тіла, і стало раптом так відчутно, що життя незмірно переростає тіло, яким воно просто послуговується, і відтепер нема іншої ради, як тільки впустити його, дати жити своїм життям, твоїм тілом. Остання спроба весни стримати себе саму скінчилася. Далі вона забуяє вже поза будь-якою можливістю опису.
28.04.2023