Українська Африка

А чому «Африка»?

Африка – це практично як війна. В мене там є червоні слоники, і вони трембітають, як хтось гине.

Чому твої слоники червоні?

Бо це про смерть. Про кров… Та ти читай, я там про все написав.

Підготовка до друку книжки Андрія Гуменюка «Африка» завершувалася, коли він із бойовими побратимами стояв минулого літа під Ізюмом. «Видавництво Старого Лева» не завжди могло додзвонитися до Андрія. А він, щоб прочитати надіслані ними листи, мусив виїжджати за кільканадцять кілометрів від місця дислокації свого військового підрозділу.

Андрій Гуменюк – знаний львівський художник. Для бойових побратимів – Кельт. Він добровольцем воює з 2016 року. І коли починаєш ставити йому питання на кшталт «от ти собі був художником, жив своїм мирним творчим життям...», то він різко перебиває і каже: «Це найдурніша тема. Все це міф про художників, людей мистецтва, що вони пацифісти. Все це бздура!» І на доказ цього називає низку художників – від Караваджо, який майстерно володів шпагою, до українського графіка Ніла Хасевича, який був активним бійцем УПА.

Андрій жодним чином не романтизує війну. Радше навпаки. Кров і смерть – його перші асоціації з цим словом.

Багатьох наших співвітчизників шокувало повномасштабне вторгнення військ Росії в Україну. Але не Андрія, який, окрім досвіду кількох років участі в АТО на сході України, є сином членкині ОУН та вояка дивізії «Галичина» й УПА, що пройшли радянські концтабори. Андрію важко було пробитися в ряди наших захисників і через вік (2016-го йому було 57), і через хворобу (майже 40 років він хворіє на цукровий діабет). Він переживав за те, щоб не стати тягарем для побратимів. Проте пройшов вишкіл і став у стрій поряд зі значно молодшими воїнами.

Після двох років окопів на передовій, у 2018-му, з’явилася його перша книжка «Пісні війни», а цьогоріч вийшла повна збірка Андрієвих замальовок з війни, яка включає дві частини – «Пісні війни» та «Нелегальні Солдати Батьківщини», об’єднані однією назвою «Африка» й ілюстровані авторськими малюнками.

З дозволу автора і видавця пропонуємо читачам «Збруча» кілька уривків із книги Андрія Гуменюка «Африка». Очевидно, люди тилу не зможуть відчути те, що переживають наші захисники на передовій. Але Андрієві замальовки лиш покажуть, як непросто переосмислити і передати їхній важкий досвід. Тому іноді фарби його розповіді вражаюче контрастні, а іноді розмиті через пошук відповідних слів, які так важко підібрати, щоб окреслити пережите.

Андрій ГУМЕНЮК

Не хочу розповідати вам про героїзм і про баталії: про це вже багато написано та сказано, а буде сказано і написано ще більше. Зрештою, кожен атошник розповість вам безліч геройських історій, особливо при чарці. І повірте, третина з них буде правдою. Я ж хочу розповісти про іншу правду, цілком не героїчну. Буденну окопну правду. Власну правду, доволі суб’єктивну, але мою. Залишаю за собою право дещо змінити, десь промовчати, у якихось місцях додати барв і кольорів, бо це не документальна історія, це моя розмова.

Пісня про романтику

Війна. У цьому страшному слові молодим хлопчикам вчувається героїчна романтика. Старим пердунам теж вчувається. Але що глибше влазиш у війну, то дедалі менше і менше тої романтики. Життя – щоб жити, а не вбивати і вмирати.

Є, звичайно, героїзм і романтика. Є побратимство і справжня чоловіча дружба. Є підлість і зрада, глупота і нікчемність. Все є, але все це в сумі якихось тридцять відсотків; решта – важка, невдячна, часом і дурна праця. Під дощем, снігом, обстрілом… Де важко надибати ту романтику.

Ось пригнали на базу батальйону, до Красіка, фуру з дерев’яками, щоб укріпити окопи і збудувати бліндажі. (До речі, Красік – це Красноармійськ. Хлопці кажуть «Красік», бо негоже, воюючи з окупантом, називати місто іменем окупаційної армії. З 2016 Красік став Покровськом. Декомунізація. Хоч, як на мене, трішки посмерджує кацапським православ’ям. Тим більше, що кацапня каже «Покровское». О суки!) Так-от, ті важкезні довжелезні бруси з сирого дерева доводиться розвантажувати втрьох – Ясь, Скиба і я. Пупці надриваєш, серденько вистрибує, водій нервується: Ви так три дні будете розвантажувати.

А в Пісках точиться бій, і аж під вечір ВВ (позивний, імені не знаю) привозить на допомогу хлопців. Не знаю, про що думали інженери-фортифікатори та скільки грошей вбухали в ці конструкції-одоробла, але стовідсотково не думали, що ці їх доведеться перти в Піски і тягати під обстрілом на передок.

Або от Юрчик з Дрогобича, наш Юрій Дрогобич, всю ніч на морозі надривався і рихтував старий бетеер, а зранку прийшли штурмовики, сіли і поїхали на свій подвиг. Стоїть змучений Юрко, весь у мастилі, з побитими руками, з червоними від безсонної ночі очима, і з заздрістю дивиться їм услід, навіть не усвідомлюючи, що для їхнього подвигу він учинив власний подвиг.

А ось Танчик із «Правого сектору», безвідмовний Танчик, який у Пісках нам із Артимом заладовував акумулятори, а потім… прилетіла кацапська міна… і Танчика не стало. Залишилася дружина і троє діточок.

Чи ось Ясь, котрий, як Христос Лазаря (не сприйміть за святотатство!) – воскрешає ті залізяки з минулого століття. Ясь, котрий під вогнем вивозив поранених з аеропорту і воює без ротацій – до ПЕРЕМОГИ.

Всі вони – чорнороби війни, їх не кликатимуть на телешоу і їм не вручатимуть ордени. Але перед ними всім нам треба стати на коліна.

Одна сцена з театру абсурду

Китайський художник Ці Байши писав, що можна все життя спостерігати за однією гілочкою квітучої вишні, милуватися нею, і це ніколи не набридне.

Не знаю. Та коли тривалий час спостерігаєш за тим самим крайобразом, це набридає, незважаючи на те, що змінюється погода і пори року. Однак нічого не вдієш — то наша сцена (не хочеться казати «сцена бойових дій»), і ми приречені бути і глядачами, і дійовими персонажами цього театру абсурду.

Наша набридливо одноманітна сценографія — шматок степу, обмежений лісосмугами. Сценограф був прибічником мінімалізму. Та не тільки сценограф, а й реквізитор. Бо все, що він залишив театральним персонажам для гри в п’єсі, — менше сотого калібру. Що вдієш, коли наш режисер-постановник — мінімаліст. Такий, бач, мінський драматургійний задум.

Його візаві, до речі, аніскільки на мінімалізм не страждає. І мав у сраці драматургів і їхній задум.

Акторам доводиться грати, послуговуючись тим реквізитом, що є, і вигрібати завдяки таланту, ну й талану, звісно.

Дякую тобі

Уже весна. Сіріє. За короткий проміжок часу зійде сонце. Воно з’явиться на сході — там, на тому боці. На окупованій території воно ще лякливе, сором’язливо червоняве. Це вже коли перейде на наш бік — розквітне, стане яскраво сліпучим, почне гріти.

Весна. Але ночі і світанки доволі холодні. Мої руки в тактичних рукавицях без пальців задубіли.

Захрипіла рація, пішов виклик. Витягаю з кишеньки броніка свою «балафенку» (рацію). Задубілі пальці не слухаються. Рація падає на дно окопу. Схиляюсь, щоб її підняти.

Тієї миті чути свистяче і коротке «фіть»! У мішок із піском, у те місце, де мить тому була моя голова, вляпується куля. Малесенька хмаринка піскової куряви зависає над діркою від кулі 12,7 мм.

«Альо, Лисий! Ти, звісно, везунчик. Але де взялася хмаринка пилюки? Хіба за ніч пісок не набрав вологи?» — «Придурку! (Придурок або Лисий – це внутрішній голос, з яким автор постійно діалогує, – Ред.) Майже все, що відбувається на війні, не має логіки. І коли про неї розповідаєш, то логікою не дуже заморочуєшся. “Зависла хмаринка піскової куряви” — красиво ж. Тому замовкни».

Піднімаю рацію. Вона мовчить. Ніякого виклику. У рації тиша. Але ж я стовідсотково чув, як вона захрипіла, я справді чув виклик…

Натискаю на кнопку і промовляю в тишу:

— Боже! Дякую тобі!

Рація оживає, шкварчить. Чути:

— Бля! Шо за хєрня? Хто там засаряєт ефір?

Знову натискаю на кнопку:

— Запри морду, Синок. Це не тобі.

У відповідь:

— Папік, це ти?

Відповідаю:

— Слава Богу, це я. Дякую тобі.

Старий здивовано.

— Папік, за шо ти мені дякуєш?

Він так і не зрозумів, кому я дякую. Я не є хороший християнин. Не завжди за день і помолюся. Але на війні ти молишся десяток разів щоднини. Моляться навіть ті, хто ніколи не молиться.

ЛюдинА (наголос на «а») — така істота, яка згадує Бога тоді, коли вже припре. Хоч як це дивно, але ніде так не відчуваєш присутності Бога, як на війні — у цьому домі терпимості. Тут, на війні, можна почути різні звернення до Всевишнього. Можна почути розпач, біль і докір. Викликають співчуття люди, які промовляють у зневірі: «Де Бог?». Вони схожі на рибу, що плаває у воді й запитує: «Де вода?».

Уже геть розвиднілося. Там, на тому боці, піднімалося вранішнє сонце. Приємно знати, що хоч би якою темною була ніч, зранку зійде сонце. Але ще приємніше, що ти й досі є і можеш це бачити.

— Боже! Дякую тобі, що я досі є.

Ти вдома

Підхоплюєшся серед ночі весь перепуджений: о чорт! мені в дозор, а я проспав!

«Альо, Лисий! Тихо, заспокойся. Ти вдома».

Ніч. Сидиш на ліжку, звісивши ноги. Тиша. Кохані зозульки мирно сплять. Тобі не треба зриватися, хапати автомата, кудись бігти — ти вдома! Намацуєш ногами капці, йдеш до нужника, а не кудись надвір під дерево. Потім лягаєш у тепле ліжко з чистою білосніжною постіллю і можеш спати скільки заманеться.

Ти вдома! Кайф неймовірний!

Але минає кілька тижнів. До кайфу звикаєш, і тобі починає чогось бракувати. Тобі навіть важко конкретно окреслити оте «щось». Давно минули ті часи, коли ти повертався й тебе дратувало, що люди ходять веселі, регочуть, верещать, цілими косяками неляканих довбойомиків тупо бикують по кабаках, ніби в нас немає війни. Хоча насправді тоді люди набагато більше переймалися тою курвою війною. Ти себе заспокоював, що вони можуть повноцінно жити, адже ти там і забезпечуєш їм таку можливість тут.

Тепер війна наче віддалилася. Хоча насправді це люди від неї відсторонилися. З’явилося відчуття, що ти став недоречним і спричиняєш незручність. Ніхто вже не налітає на тебе з розпитуваннями: а як там? «О! Ти приїхав?» — і на цьому все закінчується. Або ще можуть запитати: «О! Ти давно приїхав?». Далі ти вже не цікавий. Таке враження, що і сам ти, як нагадування про війну, — причина дискомфорту. Минули ті часи, коли друзі, дізнавшись, що ти їдеш туди, закуповували тобі тестові смужки, щоб контролювати цукор, батарейки й інші необхідні дрібниці, збирали кошти для батальйону.

Дивні речі творить та війна. Люди, з якими в мирному житті, як то кажуть, під один кущ не сів би, люди, з якими в тебе мало спільного, з якими мало про що можеш поговорити, попри несхожість і несумісність стають рідними та близькими. Виникає якесь інше єднання. А ті, з ким знаєшся десятки років, з ким у тебе маса спільних точок дотику, віддаляються. І ви несподівано чужішаєте.

Коли ти вдома і дивишся по нашому телебаченню примітивні, наче під копірку тиражовані новини з передової, дивуєшся: чого це журналюг загнали в такий тупий формат? На фронті ж можна такі сюжети клепати, такі несподівані ракурси вихоплювати, такі згустки квінтесенції життя витягувати, — а населенню втуляють шаблонну примітивну туфту. Невже хто що любить, тим його і годують? Або радше: жеріть те, що ми вам даємо, на інше ви не заслуговуєте. Може, і справді не заслуговуєте?

Один польський письменник жив у селі, писав про село і був популярним. Потім він вирішив розширити ареал творчого тупцювання й почав порпатись у європейських проблемах, залазити у філософські мудрування, розводитися про загальнолюдські цінності, сидячи у себе в селі за тарілкою біґосу й попиваючи «Живєц». Але ніхто вже не хотів читати його книжок. Він поскаржився іншому письменникові. А той йому сказав: «Нікому не цікавий ескімос, який пише про жирафів і крокодилів. Ескімос має писати про моржів і білих ведмедів».

Ти вдома і через «ящик», який виховує бовдурів, слухаєш політиків і експертів, що теревенять про війну. Таке враження, наче слухаєш ескімосів, що розповідають про Африку. Чомусь це дістає чимраз настирливіше. І одного дня… ти дзвониш до комбата й домовляєшся про наступну ротацію. І все відразу змінюється. Починається двіж. Тепер оце «ти вдома» фокусується на підготовці до «ти там». Доштуковуєш липучки до броніка, бо там зима, і ти матимеш на собі зимову «гірку» (однострій), під нею — купу всього іншого, і буде зручніше, якщо липучки будуть довшими.

На білий маскувальний чохол до каски нашиваєш лямки, щоб закріплювати тактичні окуляри. Бігаєш, закуповуєш масу речей, які необхідні там. Ти ж їдеш до курви війни. А в тому борделі — ні, краще, в домі терпимості — знадобиться багато різних причандаль.

Іще одна проблема: потрібно м’яко підготувати коханих зозульок до зміни статусу — ти вдома на ти там.

Остання пісня (обірвана)

На сьомому році війни (не можу я без семи) нам, Нелегальним Солдатам Батьківщини, держава нарешті пообіцяла надати статус учасників бойових дій. А далі процес загальмувався. Чекали на ще якісь зміни до закону…

Нам, звісно, насрати. Ми воювали і воюємо не за гроші і не за пільги. Але задовбує таке блядство.

На фронті нічого не змінилося. Ми й надалі нелегали. Дали подачку — ні, ще не дали, тільки задекларували — і вигнали за двері. А ми через вікна залазимо назад у цей дім терпимості, який називається війною.

Якісь придурки забацані!

Ніч. Паде дощ. Африка.

Ми заходимо в сіру зону. Місимо ногами багнюку. Нас тут нема. Тому «бехи» стоять. Не гуркочуть. Підтягнуться, коли ми вже окопаємося. Йдемо пішо. Ми ж піхота.

Гей, там, на парадах, замовкніть, литаври й барабани.

І ви, елітні спецнази, політики, президенти, закрийте рота.

У ніч, в багнюку, в болото заходить наша сьома рота,

Брудна і немита. Сердита. ПІХОТА! ПІХОТА! ПІХОТА!

Ніч. Ми заходимо в сіру зону. Вона зовсім не сіра — вона чорна.

Може, тому що ніч.

Може, тому що пропалена і вигоріла.

А може, тому що Африка — чорний континент. Та хоч би яка була чорна ніч, а сонце зранку встане.

Дві речі неможливо зупинити — час і думку. Навіть смерть не зупинить думку, яка була промовлена або записана. І найчорніша ніч не зупинить світанку.

Ніч. Дощ. Болото. Африка.

Спускаємось африканськими пагорбами до дороги, що йде майже прямою лінією краєм лісосмуги. Перебіжками її перетинаємо й заходимо в джунглі. Джунглі завширшки зо тридцять метрів. Просуваємося ними. Чути в темряві, як із вереском по верховіттю дерев пробігають зграями мавпи. Пронизливо кричать папуги.

Із-за стовбурів бамбука (не знаю, чи в Африці росте бамбук — у нашій Африці росте) визирає коронований вірус.

Ллє тропічна злива. Період дощів. Але дощ не теплий. Із калюж блимають вибалушеними очима крокодили. Надривно верещить какаду. Раптом джунглі освітлюються штучним театральним світлом. І все стає дивним і химерним.

Попереду йде наш комбат Іван, чомусь у наполеонівській шапці з пір’ячком.

На одному плечі у нього сидить яскраво-барвистий папуга, а на другому — жовтий канарик. Вони цвіркочуть у два голоси.

За Іваном — Малиш у костюмі Санчо Панси. Далі — Правий з різдвяною вертепною звіздою.

Йде Отець. На голові у нього — митра, але замість священничого облачення — поліцейська форма. На спині написано «Отче наш».

За ним — Овен у вивернутому кожусі і в масці вертепної кози. Група пастушків у кептариках і брилях: Ворон, Компас, Богун і Смок. Троє білих ангелів — Альма, Кет і Лисичка.

Іще три ангели, що спустилися з неба, крокують, як три царі зі Сходу. Примус — у чалмі, щоб не було видно, що у нього немає половини черепа. Ронін — в обладунках самурая і з шаликом одеського «Чорноморця». Смурфик — у тюрбані, який прикриває чоло з діркою від снайперської кулі.

За царями — Дюк у чорному циліндрі й костюмі працівника ритуальних послуг несе вінок — не цвинтарний, а лавровий із чорною стрічкою, на якій написано «Україна або Смерть». І зразу ж, підстрибуючи за ним, Ярик, яко веселий чортик, а на вилах у нього — велика сосиска, й усі йому кажуть: «Смачного, Ярику!».

Завершає ту дивну ходу Нікуся-Паприкуся в одежі Рахилі, яка штовхає перед собою інвалідний візок із паралізованим другом Джоном. У нього приклеєні вуса. Він — козак із шаблею.

Останнім стрибає на одній нозі вірний олов’яний солдатик.

Лунає музика, і хриплий, прокурений жіночий голос співає під танго Богдана Весоловського:

Прийде ще час, і ми зустрінемося знову.

Прийде ще час, і ти згадаєш наші дні.

Може, тоді ти зрозумієш... Може…

Уся ця процесія Нелегальних Солдатів Батьківщини заходить у театр. Театр, який називається «Африка».

Театральне світло зникає. Темно.

Ніч. Дощ. Болото. Африка.

Десь в Африці просвистіла куля. І ПІСНЯ урвалася.

Снайпер.

У джунглях затрембітав червоний слоник. От і все.

А завтра?

А завтра зранку в Африці зійде сонце!

Тільки вірний олов’яний солдатик цього вже не побачить.

Наша честь називається вірність.

Крапка.

Кінець.

P.S. О! Забув іще вам нагадати. Не довіряйте ескімосам, які розповідатимуть вам про Африку. Про Африку мають розповідати негри!!!

ДЛЯ ДОВІДКИ

Андрій Гуменюк народився 1957 року у Львові. Після закінчення школи відслужив два роки у совіцькій окупаційній армії на Далекому Сході.

У 1984 році закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (сьогодні – Академія мистецтв).

1988 року був одним із творців Львівського театру імені Леся Курбаса. Працював у цьому театрі художником-постановником. Крім театральних декорацій, займався станковим (не плутати з танковим) малярством і графікою. 1989 року був одним із засновників створеного Юрком Бойком мистецького об’єднання «Шлях» як альтернативи до спілки художників.

Учасник усіх МАЙДАНІВ. З початком російсько-української війни займався волонтерством. У 2016 році став бійцем Добровольчого батальйону ОУН.

На війні почав писати. У 2018 році вийшла його книжка «Пісні війни», у 2023-му – «Африка».

Пише і воює далі.