Під ту пору, на нестійкому й нерішучому, сповненому вагань і сахань зламі зими і весни, Мімі зазвичай на кілька тижнів виїздила на гостьовий сезон до своєї любої львівської небоги. Переважно він тривав до того пристрасно очікуваного моменту високої весни, коли можна було вже братися веснувати коло квітів на величезному відкритому для сонць півкруглому бальконі нашої бавгавзівської кам’яниці. Здебільшого вона поверталася звідти в уже нараз анахронічному зимовому вбранні, в грубій зеленій в’язаній чалмі, розпашіла й розстібнута, в цілісну й суцільну повню лагідної станиславської тепліні. І от в один із таких разів її відсутності, далеко не в перший, мене раптом з трепетом серця в горлі осяяло, що це єдина нагода, коли можна спробувати наважитися: якщо не розгадати, то принаймні розвідати нарешті те, що стільки дитячих літ складало найсокровеннішу загадку мого життя, підложжя й живильне середовище найтонших, але й найневідступніших фантазмів і фантомів.
В самому кінці березня весняне світло вже неминуче набуває необхідної навальності, належної напористості, аби протиснути найміцніші навіть запони і заслони, просякнути, проникнути, прошити променем, пронизати прерізні перезрілі перетинки і перепони.
Того пополудня останнього дня березня, коли я вернувся зі школи до порожнього і німотного помешкання, крізь щільно завішені зсередини грубими повстяними завісами молочні шиби дверей до її покоїв пробилася маленька, але жарка жовтогаряча пляма плазми.
Я вже з народження застав цей устрій в нашім домі, відтак він видавався мені споконвічним і єдино помисленним. Лиш значно згодом довідався, що він далеко не був аж таким давнім. За кілька років перед моїм народженням, унаслідок кількох смертей в родині, у вигадливому конґломераті мешкань, кімнат і покоїв на нашому поверсі зайшли значні зміни. В тому перерозподілі доменів і диспозицій Мімі обрала собі тоді два покої – колишню отоляринґологічну практику моєї бабці і прилеглу до неї почекальню для пацієнтів, що їй передувала з боку коридору. Наша старенька няня Рузя за давньою пам’яттю навіть відмовлялася називати їх повноцінними покоями: для неї то була «ординація пані доктор».
Всі кімнати нашого складного і великого помешкання були засадничо з’єднані між собою, так що в кожну можна було зайти щонайменше через два входи, в декотрі навіть через три. Але вона рішуче вилучила свою частину з загального складу й укладу, так наче витяла молекулярними ножицями ту секвенцію зі спільного геному, затемнила – бо не зносила занадтого світла – і охолодила її – бо не терпіла надмірного тепла. Перемістила туди пребагаті поклади своїх давніших життів і невпинно наповнювала нескінченними надбаннями нового.
Вона вела там своє непросте, неопалюване, непроникне, невидне, непримітне, але цілковито ексцентричне життя, що зраджувало себе найвище рідкісними притлумленими звуками, які іноді долинали з-за дверей, з цієї цілковитої холодної темряви. Часом чутно було, особливо зимовими поночами, як там тужливо завивають самотні протяги. Однак це життя виявляло себе також появою разом із нею прерізних і невичерпних скарбів, ласощів і пахощів, книжок, коштовностей, диковин і дивовиж.
Доступу туди крім неї не мав ніхто, це було поза межами уявного, і я вже скоро витлумачив для себе це як сувору заборону, одну з найнепідважальніших в моєму малому житті. Тож оскільки я ніколи в житті не був там всередині, а схопити побіжним поглядом вдавалося тільки куці й темні окрайці, вже з раннього дитинства таємниці цих покоїв стали для мене матеріалом нескінченних і неповторних, зате серійних сновидінь, химерних мрінь і марень. Ці лабіринтові сни стали структурою усіх пізніших життєвих лабіринтів: її загадкове помешкання непомірно збільшувалося, вигадливо загиналося і розтягувалося довжелезними анфіладами, доєднувалося дугою до бальконів, знаходило свої продовження і видовжувалося відростками відгалужень, доростало, приростало, випиналося випуклими назовні наростами. Все це було несумісне з дійсною диспозицією, невмістиме у справжнє обмежене місце, але вперто й нестримно виростало просто з тієї обставини, що я ніколи не бував там всередині і не міг справдити, як там насправді. Мімині кімнати були вилученим фраґментом, camera obscura, дослівно замкненою і затемненою зоною, заізольованим згином, закапсульованим закапелком із запеклою звабою зачаклованості.
І от тепер настала та весна. Ледь прихований ветхим весняним плащем на вішаку, де були і її речі, коло тих дверей до її кімнат, на вішаку, де на грубій темній дошці цинамонового кольору з прикріпленими до неї кількома масивними металевими чоловічими лицями з хвилястими бляшаними бородами, з яких продовженням виростали гачки на одяг, висів на кільці великий срібний ключ Minerva. Сумнівів бути не могло, я надто добре знав здалека той ключ. Сова Мінерви була всередині тих покоїв. Вагання було всередині мене, воно вальнуло мені в груди і в голову. В той останній день березня я нарешті наважився проникнути туди. Зняв ключ і відчинив двері.
Приголомшений власним раптовим, але давно вже визрілим рішенням, мало не млів. Аби бодай щось розгледіти, треба було впустити світло. Навпомацки повільно пробирався крізь завали часу до дальніх завішених вікон, спершу ледь прохилив, а потім, осмілівши, широко розчахнув одну фіранку. Зі складок повільно зсунулися і безгучно опали оксамитові поклади порохів. Віконний механізм, попри роки й роки некористання, виявився напрочуд справним. Я легко відчинив одне вікно.
Назовні панувала гомінка денна весна, діяльна і невгамовна, сонячні спалахи стрімко пересувалися стінами світлих кам’яниць, перелітали через вулиці, поверх голів, супроводжувані скреготом рам і тонким брязкотом шибок. Шибалися невтомні дозвільці. Невпинно шугали незліченні рефлекси лискучих автомобілів, відблиски дзвінких дзеркал та сяйливих інструментів перукарень, прозорих склянок з мінеральною водою в закладах. Вітрини стояли високі, сліпучі, звабливі. Перукарі в білих фартухах пили в перервах свіже березневе пиво з сяйливих гальб. Поставала пребагата система перегуків, перестуків, переступів, відлунь і відображень. Жовті акценти форзицій були доладно розставлені серед топографії. Стояло велике відчуття неймовірно відкритої і відвертої будучини.
Всередині була тіснява, густе захаращення меблями, більшими і дрібнішими предметами Першої Модерності, вміщеними в просту архітектурну оболонку Другої. Тяжкі різьблені шафи й оздоблені орнаментами комоди посеред суворо викресленого конструктивізму з його правильними прорізами і відміряними відрізками. Розбуялий академізм в простій, суворій шкатулі модернізму.
Стоси, верстви, поклади й нашарування прерізних книжок прерізних галузей з різних епох. Цілі фронтальні відслонення художніх альбомів з масними і злиплими репродукціями на пахучому крейдяному папері. На одній книжковій шафі, яка загороджувала двері до сусідньої кімнати, важкий і прохолодний, компактний згусток металевої сови, віртуозне литво з виступами виразно викреслених пір’їн, з непорушними і незворушними скляними очима. Тотемний птах цих темних приміщень.
Так мені відкрився сам дух Другої Модерності: добре відоме k. und k. попередньої епохи з’єдналось тут із Кафкою й Канетті. Друкарська машинка Remington, видобута з-під запорошеного, але лискучого чорного дерев’яного футляру, із запаморочливим терпко-солодкавим запахом тодішньої машинної оливи і стрічкової фарби, була найвищим втіленням цієї новочасної доби, її найвивершенішим механізмом. Ерос письма береться для мене також звідти. Вже через кілька років мій брат напише на цій машинці свої найперші речі.
І увірвалася ця велика весна, цей ver sacrum, вдерлася до цих сакральних, потаємних покоїв, до цих покладів загадковості. Ожив архів запахів, що дрімали тут в небачених скам’янілостях древніх мил, у пахощах на денцях потемнілих порожніх флаконів. Кожен сам собою був нечуваним, а що допіру їх поєднання. Їхні флюїди виносилися з її тілом, коли вона звідти виходила, але переважно поодиноко. Тепер же сонце розігріло ці замерзлі, закляклі, зачакловані запахи, вони розгорнулися, розвинулися, стали вступати у сполуки, сягнули пишної повні. Camera obscura перетворилася на camera lucida. Осяяння приходили одне за одним. Висока Модерність вдерлася зі світлом, з його прямотою, нещадністю, що грозила зруйнувати прямолінійністю проміння багатозначність потемків, багатовимірність закамарків і закапелків.
Час було відходити, зачиняти, повертати все, як було, затирати сліди проникнення. Мімі була однією з тих, кого я любив найбільше, кому беззастережно довіряв і кому моя довіра тримала непохитну вірність. І от тепер я зрадив її задля невідступності пізнання. Я мав пекуче почуття сорому через цей доступ, через те, що скористався доступністю, через цей підступний весняний переступ. Тепер і я спізнав своє гріхопадіння. Хоч вірю, що той ключ залишений був там зі знанням і заохотою того, що мало статися. Найдивовижніше, що після цих звідин і з’ясувань лабіринтові сни аж ніяк (а я боявся) не припинилися.
Щойно недавно перед тим, наприкінці тієї довгої і монументальної зими, знаючи, що вона вибирається виїздити, я попросив її роздобути для мене єдиним доступним тоді шляхом – випозичити у Кляри – два монументи високої модерності: Улісса і В пошуках. Через юний вік я ще не мав права бути читачем бібліотеки літератури іноземними мовами, яку тоді очолювала Мімина приятелька, старша пані на ім’я Кляра. Серед доступних мені тоді мов вони виявилися там – але виявилися! – лише польською, тож я навчився тоді польської, аби їх тільки прочитати. Обидві були окремими ошатними томами із золотими тисненнями на шкірі, які тепер мінилися в зміцнілому сонці тієї ранньої весни, і на той час я вже їх прочитав. Але в ту мить ще й сам не здогадувався, що вже остаточно і, мабуть, безповоротно опинився на Прустовій стороні.
31.03.2023