Дітей у них не було, нема, мабуть, і сліду по нащадках. Та все одно стримуюся назвати їх справжніми і повними іменами, так ніби міг би тим іще комусь нашкодити. Або образити вразливість когось, хто їх знав чи міг би упізнати. Найпевніше, задля надійності, непохитності засади нерозголошення.
На той час пані М. вже довго мешкала самотньо у своїй віллі на Матейка. Я дуже любив ходити тією вулицею, бо вона майже всуціль складалася з тихих, зґрабних, часто підупалих, подекуди вже навіть занепалих вілл посеред скритних, самозаглиблених садів. Винятком і другою знаменитою на все місто прикметою цієї вулиці був величезний шпиталь на ній, але його я боявся: надто багато страшного, почутого і побаченого, виходило з нього. Або власне заходило, аби вже ніколи не вийти. І однак іноді доводилося ходити й туди.
Зате мені дуже подобалася назва цієї вулиці. Той Матейко уявлявся мені простацьким парубійком з якогось псевдосередньовічного епосу, кремезним, непосидючим, рвучким і доста шаленим. Коли я вперше побачив автопортрет справжнього Матейка, з великою довгастою головою, струдженим стурбованим чолом, скрушними скронями і тяжкими міґренними повіками, моє уявлення про шаленство відразу змістилося в той бік. Відтоді правдиві шаленці уявляються мені радше такими: візіонерами з тяжкими думами, повільними очима і довгими скуйовдженими пророчими бородами, достоту як у пана Ляпки.
Ім’я покійного пана М., давно вже відсутнього на той час чоловіка пані М., дуже пасувало до назви вулиці: вони поставали мені парою простацьких і завзятих друзяк-гультіпак.
Зовсім інша нитка вела від цього імені до котів, чи то зворотно. З найменшого малку просто на мене дивилися з пастельного портрета зелено-жовті очі юного, але вже дуже врівноваженого і ніби упокореного уламністю світу кота з простінку між двома дверима спальні, якраз навпроти ліжка. Ніколи не зводив з мене доброзичливого, але зосередженого погляду той кіт. Неможливо було розминутися з ним поглядом, бо портретований він був у тій знаменитій техніці всевидячих очей. Портрет був перлисто-оксамитовий у своїй текстурі. Подвійно підписаний простим олівцем: ім’я автора і назва твору. Імені художника ніколи не вдавалося відчитати остаточно, бо підпис був примхливо закручений при початку і в кінцівці, але щось вельми схоже на Skorupko.
А от назву твору – тобто ім’я портретованого – можна було з деяким зусиллям встановити: Maciek. І вело це котяче ім’я фонетично простісінько до прізвища М. Малим я навіть переконав себе, що вони родичі, через спорідненість імен, принаймні спільники, через їх спільність. І мало що потім у житті справдилося і підтвердилося з такою повнотою, як ця випадкова помилкова пов’язаність. Бо під кінець М. улягла нещадній одержимості котами.
А от перша лінія щодо неї була зовсім хибна, вела в сліпу вуличку: пані М. була повною протилежністю простацькості: висока, виплекана, велична. З витонченими манерами і вишуканою мовою, впевненими піаністичними пальцями і переконливою поставою.
Її чоловік був педагог, директор української школи, вітальний веселун, життєлюбний жартун, приземкуватий, з міцною і лисою круглою головою, справжній побратим мого первинного Матейка. Я знав його тільки з родинних знимок – у 1920-х рр. він став віденським хресним нашої рано померлої тети. Ту віллу подружжя спільно поставило в Міжвоєнні. Якось у 1945 році, в день виборів до якихось там рад, пана М. запитали, чи він уже проголосував. За конституцією, відповів він, я маю право проголосувати навіть за кілька хвилин до півночі. Після цих слів він назавжди зник ще того самого дня, задовго до півночі. Хтось начебто бачив його ще затиснутим на лаві між двох енкаведистів на коробі критої вантажівки, з начепленим для омани на велику круглу лису голову лиховісним картузом з волошковим вершком.
Мама успадкувала обов’язок опіки над рештками тамтого світу від своїх батьків, і їй дуже залежало прищепити його і нам. Незадовго перед тим перестаріла пані М. зламала ногу, операція виявилася невдалою мукою, і тепер вона лежала вже вдома і потребувала догляду.
Прозора й легка була та весна, і рання, і легко дихалося й рухалося в ній. Трем теплих течій був там, зміщених і змішаних зимнішими. Її прозорість, втім, закінчувалася в непрогляднім старім саду, великому, мов парк. Гущавина голих наразі весняних повислих садів. Парк яснів лиш поверху, знизу були сухі й тріскучі хащі. Вілля М. стояла посеред них потемніла й вогка, як губка, що ввібрала вологу.
На нагрітих нерівностях, на легких лагідних пагорках панували дикі фіялки. Їхні пахощі линули в теплих плесах сонця поверх перестарілого підліску. Їх перебивав сильний, стрімкий і сороміцький запах коцурів. Діравив їх, бив, як міль коштовну тканину.
Коцурів було безліч. Котів прерізної масті, складу, вдачі. Парк кишів ними. То були хащі з хижаками. Вони пересувалися ощадливо і впевнено. Зґрабно й високо перестрибували через перешкоди підліску. Їхні очі були позбавлені вагань, погляди, які вони зупиняли ненадовго, але неквапно, – безжальні й нелукаві.
Всередині у віллі було порожньо і лунко. Куди все повиносили?
Пані М. була вміщена на чудернацькому імпровізованому ложі посеред голого покою. Її витончену вузьку голову обрамлювали тепер якісь недоладні строкаті хустки. Худе тіло драпував темний халат.
На сонячних підвіконнях, сонячних плямах підлоги лежали і ворушилися коти, покій повнився виголоднілими, вихудлими і відчайдушними тваринами. Вони сиділи непорушно, пересувалися периметром кімнати, гасали. Коли ми з Мамою увійшли, вони враз стали табуном піраній: великим гострим клином, що нагадував ілюстрації до Гамельнського щуролова, кинулись назустріч і навперейми. Нявчали, але не жалібно, а зловісно і погрозливо. Давали зрозуміти, що ні перед чим не зупиняться і ладні на все. Якби тільки вони вміли змовитися.
Була там, однак, і ще одна категорія котів: її улюбленці. Їхня доля була найтяжчою. Невідомо, за якими критеріями пані М. обирала улюбленців: їх було надто багато і були вони надто різні, аби можна було виявити якісь закономірності. Але їх вона утримувала при собі в особливий спосіб: накритими великими перевернутими баняками з прив’язаними до вушок (вушок баняків, зрозуміло) шнурками для білизни, якими за бажанням будь-коли могла притягнути їх до себе, наблизити.
Та тут, однак, почалося іще щось інше. На проміжках поміж верхом шкарпеток і місцем, де штанина вже тісно прилягає до стегна, враз різко, тонко, точно закололо. Задріботів по шкірі дрібний, невпинний, частий дріб. Це гостре стаккато бліх стрімко набирало розмаху токати. Треба було звідти негайно тікати, так вони тяли. Але все було не так просто: внаслідок складних домовленостей було усталено, що допіру в певний час має прийти якийсь її знайомий, аби зачинити за нами двері. Той час іще далеко не настав. Ми терпіли, нічого не виказували.
– То чорний чоловік, – суворо і значуще прорікала пані М.
Чорна, з певністю чорна була металева колодка, на яку він нарешті ззовні зачинив двері її віллі, коли ми звідти вийшли, велика і важка. Разом із нею, з внутрішніми котами. Тепер уже фіалковий був вечір.
17.03.2023