Протопровесінь

Марна справа прагнути впіймати сам початок чогось. Первень, від якого вести відлік. Здебільшого він уже там, куди ти тільки замірився ввійти, і це він застає зненацька і розчаровує, і зачаровує твою зухвалість. Ця неможливість добре знана всім, хто, скажімо, запраг колись вловити достеменну мить зародження Відродження в малярстві. Не стямишся, як вже всередині, вже в резонансі Ренесансу. Початки переважно розмиваються в багатозначних струмах складної діалектики, і годі в них намити щось тривке, хіба крупинки. А те, що їх вживають в множині, – початки – лиш увиразнює всю безнадійність затії.

Але не той раз. Вернувши зі школи пополудні, від бід блідих і підлих підлітків. Удома дві поверхні, обидві лунко порожні, чуйні в притлумленому розсіяному сірому світлі: столу і крісла, обидві відсторонені і прохолодні. Саме в цей час на стільниці вже осів – і тримається – запах досі незвіданий і однаково вже знов забутий: стійкий запах перелому за мить, стрімкого переходу, невловного і нетривалого пасажу з незворушної, хоч зношеної зими в таку ранню провесінь, що нема ще відваги такою її назвати. Ні відваги нема, ні слів. І однак мусиш, бо іншого просто нема. Поверхня, зрозуміло, не годна його в себе увібрати, зате спроможна вже на собі втримати.

Цьому запаху є звідки взятися – вузьке високе вікно відчинене, і це також приголомшлива новація, по таких перейстях, по виснажливих і затяжних хворостях, по скутості руху, скупості духу і струдженостях бронхів, по тріпотаннях серць і лоскотах в горлянках.

Окреслена криниця конструктивістської кам’яниці, досконало зрозумілої, майже наскрізної для уяви. Ця криниця – закрите каре, замкнена в собі фігура днів. Відосібленість, відокремленість, оповиті оболонкою непроникності. Німий уже і грізний ґазовий лічильник.

І враз десь поза нею, віддалено й високо, при відкритому вікні, спершу уривчасто, а потім зараз суцільно, прокладаючи у просторі густу і білу борозну звуку, прогуркотів у небі літак. І тут же небо над самим цямринням розкололося від цього гуркоту, і проступила згори ясна блакить. Так, ніби лунко луснула груба срібна оболонка, і крізь стрімку щілину ринула весна. І увиразнила нараз, які високі й світлі небеса, які грімкі, й лункі, і безконечні. Ніби покотилися кинуті в тій високості гучні небесні кості.

Ожили далекі відлуння грімких гірських лавин, з гір, яких звідси ще зовсім не видно, але незабаром уже буде, і про які наразі просто знаєш, що вони є по цій, не іншій стороні світу. Відкрилося, що місто, в якому ти, оточене великими облогами бурих пущ старих дерев з патетично зведеним до неба сріблястим гіллям, що стоять серед замерзлих мочар, серед вимученого золота сухих і перестарілих трав, в кудлатих кожухах й жупанах пожухлих зел. А ті прим’яті, притиснуті ще значно тяжчими клаптями снігів. І все тепер, і ті довколишні ліси, і щільні нутрощі міста, все приголомшене цією передчасною пристрасністю провесні.

В ту ж мить непорушним склистим повітрям пішли тремкі брижі, повільними, повними акордами цимбалів озвалося зненацька заніміле радіо з кухонної стіни: розлога мелодія, саме стільки і такої тривалості, коли її поважна повня ще не зривається у стрімкий гін, а за навіки відкладену мить до того. І небувалий голос: «Говорить Івано-Франківськ».

І все урухомилося, і ринуло, і рунуло, як крихка крига, як льодотік на бистрій Бистриці.

І невдовзі з’ясувалося, що внутрішня криниця світла, куди виходять кухонні вікна, була не першим місцем об’явлення провесні, а чи не останнім. Що з боку покоїв, по іншому боці помешкання, вже давніше вихлюпнулося це велике і просте світло. Що приватна епіфанія прийшла із незначним запізненням, не з невеличким випередженням.

І відтоді було вже скрізь гулко, і рій згуків не вгавав уже до ночі.

Пронизливий, аж до сутінкових небес, був безпрестанний зойк дерев’яних дверей головної книгарні з благою білою колонадою на головній вулиці синьої години. Тут же по-іншому заговорили, пожвавилися білі паперові світи. Дзвінко дзюґали в сутінках кайла, усуваючи особливо вперті, особливо витривалі острівці потьмянілої чіпкої криги. Давно невидні ті, хто тими кайлами тоді орудував. Синьо сунув гомінкий тлум, нові ватаги, нова відвага розливалася в оновленому повітрі. Тендітні й тонкі дівчата з вологими, відталими від непроникних криг очима були вразливі, піддатні, умирущі і безсмертні.

Незґрабні і неповороткі брудно-помаранчеві автобуси тяжко осідали у велетенських калюжах густої талої води, розганяли важку примерзлу хвилю, мерехтіли з цієї чорної глибіні двозначними червонястими світелками.

Жовтий рядок світляної газети на будинку навскіс і навпроти переставав нести окремі слова у зв’язних реченнях, переставав щось означати, розпливався невибагливою, але бажаною ілюмінацією. Здаля дзвінким золотом сяяв куб нового театру. Зимовий Бальзак втрачав правдоподібність і в цьому кришталевому кльоші весняного вечора несподівано покірно поступався переконливістю Гофманнсталеві, і Музілю, і Броху в їхніх темних і свіжих екзерсисах.

Ще кілька днів – і свіжо й пружно стануть всі холодноцвіті в півпрозорій порцеляні на прохолодному кухонному столі.