Великий і піднесений сезон візитів до давніх Міминих знайомих відкривався тут же по Стрітенні. Час, коли по довгім циклі родинних свят і святок, зрештою, її власних родинних уродин, які сама вона воліла цілковито іґнорувати, знов ґвалтовно прокидалася охота бачитися з кимось не з родини, спорідненими, але не рідними. Пора, коли по тривалих і темних трибах зими варто пересвідчитися, кому з них вдалося її перебрести, хто й цього разу спромігся дістатися протилежного, підсонного берега. Зрештою, можливо, то просто проступало несвідоме етимології, і з неї прагнула здійснитися наполеглива й поривчаста вимога зустрічей.
В рамах раннього пополудня розгорталася ясна драма злагодження старого снігу, свіжого світла і прозорих небес.
Хоч їх і не було аж так багато, все одно якийсь час вони приголомшували моє сприйняття не так своєю несподіваною численністю, як взагалі дивом самого свого існування, так що змушували знову й знов недовірливо і радісно чудуватися, що їх, попри все, досі стільки заціліло. Кожне таке відкриття лагідно спростовувало первинне переконання, що ми тому такі виняткові, бо єдині.
Усі без винятку були старші або поважно старші пані. Більшість мешкали у партерових віллах, таких самих розмаїтих у своїх конструкціях та характерах, як і їхні мешканки, і, попри всі стилістичні діалекти, однаково належні до однієї великої мови, про яку найпевніше можна було ствердити, що вона вже давніше перетекла в мертве русло. Але приречене ще не означало відсутнє. Вони мешкали там самотньо або удвох з так само самотніми старшими чи молодшими, але теж уже дуже старшими сестрами, іноді зі сердечними посестрами. І ті вілли, і їхні мешканки були цілковитими рештками. По смерті багатьох з них негайно зносили й самі вілли. І однак цих уламків досі було досить, аби разом справити вичерпне враження про склад і влаштування того позавчорашнього світу. Тому те, що буде далі – суцільна контамінація, витворення зібраного образу зі старою дамою, спритне спотворення пам’яті.
Усі ті прерізні вілли зі зрілого й перезрілого XIX століття стояли фасадами до вулиць і вуличок, якими ще донедавна таке прикметне було наше місто, декотрі мали входи з фронту через величні чи скромні сходи, ґанки, веранди або ґалереї, портики і колонади. Інші були обернені почленованими фасадами з єдиною сконсолідованою і багато декорованою консолями стіною, з кількома прорізами високих вікон.
Складний був декор, штукарський штук на маленьких зґрабних, ніби доладно виліплених докладними руками з гіпсу віллах. Як щедро він черпав з бездонних орнаменталістичних каталогів свого часу. Цілі пластини цієї ліпнини набухали тепер вологою, відставали від стін і карнизів, ледве трималися під тягарем змокріння, пускали молочно-вапнисті цівки, відпадали обважнілими кавалками. Скрізь справувало тепер нетерпляче, ненаситне, сквапливе скрапування.
Але навіть у тих, які їх мали, ці головні входи були давно зачинені. То взагалі була епоха навіки зачинених головних входів. Вони були запорошені, закладені, зарослі, запнуті зсередини завісами, східці до них замшілі. Тому до всіх без винятку тих вілл заходилося ззаду.
Слід було впоратися з нехитрою загадкою чудернацьких, але здебільшого вельми наївних фірткових систем, перебрести вузенькою стежинкою між високих кучугур і заметів зм’яклих снігів, уздовж бляшаного іржавого листя грабових живоплотів, минути омиту в цю мить яскравим сонцем бічну стіну з пружним і ворухким ґобеленом жвавих горобців на жилавій мережі дикого винограду з жорсткими срібними волокнами кори. Пройти крізь сліпучі простори бездоганно згладженого цукристого і полив’яного снігу, поцяткованого безліччю слідів прерізних малесеньких істот і всипаного всіляким перестарілим сепієвим насінням під синіми майсенськими небесами. Ці маленькі заглибинки глибшали, западалися, світло в них збиралося, затримувалося, але тужавіли й тіні, відсвічували, ніби зсередини, легким фіолетовим флером. Пишні китиці снігової бавовни тяжіли на необтятих корчах гортензій. Під старим снігом чаїлася скрита геометрія подовгастих квітників і круглих клумб. В саду творився великий театр відкритих звуків: високий галас галок, ціла пташина консерваторія. Діявся самостійний і самозабутній спектакль світла.
Велетенські умиротворені коти, зі зредукованими вушками, непорушні в сонці, як два блаженні сфінкси, сиділи обабіч задніх сходів. На підвіконнях заскленого ґанку в слоїках з каламутною жовтою жижею, просвітленою сонцем, зухвало стриміли зелені пера цибулі, громадилися стоси порожніх теракотових вазонків. Вологі були задні стіни, вологі темні сіни, з пивниць тягло вогким холодом, із прохолодних стрихів – свіжими протягами. В кахляних темних сінях стояла струнка ґазова плита, на синьому вогнику грівся велетенський старосвітський сріблястий чайник.
Входити з темного передпокою до вітальні означало дістати удар світла, означало засліплення і приголомшення. Всередині панувала поменшена палацова обстава: двостулкові колись білі двері, в яких пожиттєво стирчали спатиновані ключі, такі довічні, що я був певен: вони просто вросли в двері. Але ні, замки були справні, ключі оберталися. Масивні, але сильно стоншені від ужитку золотисті клямки, обвислі і тяжкі через тріснуті пружини, але незмінно імпозантні. Лискучі мосяжні накладки з отворами в паркеті, відсутні пороги.
Завжди самотні старші пані – засушені і огрядні, притишені і виразні, стримані й ексцентричні рештки давно канулих, довго катованих світів. Вбрані в грубі в’язані светери з камізельками поверх, у вовняних пелеринах і широких шалях, а коли приймали гостей, прикріпляли просто до тих теплих шатів потьмянілі брошки або одягали поверх потемнілі кольє. Темні каблучки і так були довічно врослі в покорчені пальці.
То були рештки певної розтрощеної спільноти, яка розпізнавала своїх, зокрема, й за тим, що ті також уміли пересуватися в цих інтер’єрах, ковзаючи на грубих повстяних натирачках, що вже чекали на них при вході до покоїв, по і без того вже сліпучих і слизьких паркетах.
Білі обруси круглого столу, темні креденси й комоди. Крихка порцеляна, японські сервізи з червоними драконами на чорному. Темні старі пальми з кокосовою паклею на стовбурах. Згаслі свічада, що гальванічно відживали, коли в них потрапляло сліпуче сонце. Бо вловити самі вже не годні були нічого.
На широких підвіконнях досрібна припорошені, допотопні покручі алое, ще древніші, здавалося, за самих господинь. Якісь набубнявілі бульби, що розсаджували зсередини фаянсові вазонки. Прерізні, занесені сюди восени з веранд і ґанків, зі сходів і ґалерей рослини. Між подвійними вікнами зі шпичастими піщистими порохами повкладані для утеплення скручені капи і коци із забутими візерунками.
Розігрітий сонцем був сліпучий паркет, вичовгані, витончені виново-червоні килимки на ньому, оксамитове нап’яття канап, що кольором і фактурою нагадувало аґонії пеларґонії. Німий горіховий фортеп’ян. Так ніби два фронти постійно змагалися в кімнаті: теплий і холодний, а межа була плинна й рухлива.
Сонце спочатку розросталося, вростало в кімнату, а потім втікало, скорочувалося в бік вікон. Надворі стовбури стояли тепер не чорні, а золоті, а сад був у кольорах гуцульської кераміки: ясно-жовте сонячне, буре торішнє і зелене плющів та омели. Тут же за вікнами заламували світло гірлянди дрібнесеньких бурульок на старому і дикому винограді.
Пружний, просвітлений наскрізь сонцем, топазовий і теплий був струмінь чаю. Світло було такої сили, що в ньому достеменно можна було розгледіти міріади окремих крихітних срібних і невимовно рухливих кульок, з яких складається пара.
Від того тепла я вже невдовзі засинав у кріслі-гойдалці, одурманений світлом і шемротом розмови.
Будився вже у синьому присмерку, від холоду. Риси облич втрачали виразність, мерхли в півмороці. Голоси натомість насичувалися, набирали вагомості, темно забарвлювалися, здобувалися на додаткову лункість. Окремі слова ставали особливо виразними. Здавалося, до цього докладалися не тільки сині сутінки, але й навернення холоду.
Час було кланятися. Виходилося з чорноти сіней в суцільну синю сіть саду, в якій усе було вже однакове. Уздовж фундаментів під карнизами, під ринвами непомітно наросли випуклі і ковзькі крижані пороги. Ожеледь вимагала неабиякої обережності й особливого, скрадливого способу ступання.
17.02.2023