Пам'ятник Лесі

Пропозиція одного з депутатів Державної думи Росії оголосити Лесю Українку «іноземним агентом» та знести її пам'ятник у російській столиці може здатися черговим проявом політичного маразму, який панує у Росії в останні десятиліття. До того ж, здається, «завинила» не сама Леся Українка, а ті москвичі, які стали нести квіти до її пам'ятника на знак солідарності з мирними жителями Дніпра, що загинули від російського ракетного обстрілу.

Але з іншого боку, а навіщо взагалі жителям Росії Леся Українка? Чому вона взагалі там стоїть? І не лише вона одна. Шевченко також.

Ми звикли сприймати пам'ятники українським письменникам як найкращий прояв нашої культурної та цивілізаційної присутності – хоча з моєї точки зору перекладений твір набагато важливіший за монумент людині, про існування якої у літературі не підозрюватимуть перехожі, які проходять повз пам'ятник. І, проте, я готовий навіть погодитися, що пам'ятники Шевченку – частина нашої культурної політики, а поява такого монумента сприятиме інтересу до української культури.

Проте причина появи пам'ятників Шевченку чи Лесі Українці у Росії є зовсім іншою. Я навіть назвав би її зворотним боком пам’ятників Пушкіну.

Пушкін у Києві чи десь у Парижі – це різні Пушкіни. Пушкін у Парижі – свідчення російської культурної презентації, практично те саме, що й пам'ятник Шевченку в Парижі. А ось пам'ятник Пушкіну у Києві – очевидне нагадування про те, що ми знаходимося на території «русского міра». Саме цій меті завжди служили численні пам'ятники поету по всій Російській імперії – це наш спільний поет, спільна культура, спільна мова, спільна гордість. Та й сам Пушкін сприймав себе саме так, у своєму «Пам'ятнику» він розраховував на любов усіх народів імперії, а не тільки великоросів.

«І гордий внук слов'ян, і фін, і нині дикий

Тунгус, і степовий калмик»

Але й пам'ятники Шевченку та Лесі у Росії – це також частина ідеологеми «русского міра». Це пам'ятники своїм, а не чужим. Шевченко ненавидів Російську імперію так, як її мало хто ненавидів, рівень його творчого викриття цієї імперії, мабуть, не має собі рівних. Леся Українка також. Але оскільки це «головні письменники» українців, а ми з ними – «один народ», то чому б не заплющити очі на ці «невеликі вади»? Зрештою, за радянських часів творчість Шевченка без докорів совісті включали до шкільних курсів російської літератури, створюючи таким чином важливу ілюзію однаковості. І за радянських часів заплющували очі не лише на ненависть Шевченка до Російської імперії, а й на схожу ненависть Карла Маркса. «Основоположник» був вищим, ніж його справедливі оцінки російської політики. Тому що теж був «свій»: Маркс–Енгельс–Ленін–Сталін.

Тож у бажанні позбутися пам'ятника Лесі Українці я бачу насамперед позитивний ефект. Українці під час «пушкінопаду» якось інстинктивно зрозуміли, що великий російський поет посідає місце на центральних алеях їхніх міст не сам по собі: він – монументальне підтвердження російського переконання, що ніякої України немає і не може бути, що вся Україна – територія навіть не Путіна, а Пушкіна. І якщо ти хочеш, щоб це не була територія Путіна, тобі доведеться відмовитися від Пушкіна, Достоєвського, Толстого як від «своїх». Вони колись до нас повернуться – але як чужі письменники до чужої країни. І не викликатимуть жодних додаткових емоцій, крім інтересу до їхньої творчості – чи відсутності такої зацікавленості.

А тепер прийшла черга росіян. Для мене у цьому теж немає нічого дивного. Росіяни завжди зауважують, що українці існують, лише тоді, коли українці опираються. Я роками вимагав від своїх колег у Москві називати мене українським журналістом – і завжди чув у відповідь зверхнє «що ти там вигадуєш». Першого разу українським публіцистом мене назвали у Москві у дні Майдану 2004 року – і більше вже ніколи не намагалися зарахувати до «своїх». Дуже дякую.

Так і тут. Російський депутат нарешті зауважив не те, що Леся Українка є чужою й ворожою. Він помітив, що ми – чужі. А якщо ми – чужі, то навіщо пам'ятник Лесі Українці на Українському бульварі? Там має стояти пам'ятник Моторолі.

Тож наше справжнє звільнення від «русского міра» станеться не тоді, коли ми відмовимося від усіх пам'ятників Пушкіну. Наше справжнє визволення від «русского міра» відбудеться тоді, коли росіяни знесуть свої пам'ятники Шевченку та Лесі. Ось це і стане найточнішим показником того, що розставання нарешті відбулося з обох боків.