Існувала якась дуже пряма кореспонденція між великим салоном нашого помешкання і салоном філателістичної крамниці, і снувалася вона аж ніяк не через паралелізм їх означника. Ця кореспонденція виникала через збіжність строгих форм, прозорість площин і світло, світло par exellence. То було найосяйніше йорданське світло.
Найяскравіше зимове світло, предтеча ярого ярила, сплав жару й студені, апотеоза докладності шліфованої крижаної оптики по довгих днях блукань підваллями пітьми.
Коли в найближчий по Йордані недільний ранок це потужне сяйво пронизувало наскрізь бездоганний паралелепіпед нашої конструктивістської вітальні, ставало безкомпромісно ясно: настав належний час на філателістичну виправу.
Філателія була тоді могутньою стихією, незмірно ширшою за субкультуру, що в неї виродилась згодом, яка тоді вже мала своє слово, але слово те було ще не в нас. Містилася філателія в окремому великому сяйливому салоні на поверсі будинку наступної по нашій, неофіційної епохи формалізму. До нього вели прості широкі сходи. При такому світлі і те й інше здавалося віртуозною в зухвалості задуму масштабованою моделлю з архітектурної студії.
Не знаю, чому Тато, який ніколи не колекціонував марки, а тільки монети, чому він постановив, що сини його мають дістати щеплення філателістичною пристрастю. Можливо, річ була в універсалізмі обріїв, які вона покликана була відкрити. Не остання туга в закритій щільно велетенській країні, якої ми замешкували крайній крайчик і куди, однак, допливали зі світу, принаймні з обраних його частин, поштові марки.
А може, річ була у пробі придатності, прикладності пристрасті, якоїсь пристрасті, чи пристане вона взагалі до нас, як марка до конверту, чи вкладеться нам, як марка в марківник.
Аби дістатися до скляної світляної брили філателії, треба було минути рясний ряд значно давніших імпозантних кам’яниць, найпоказнішою була наріжна на тому розі, який слід було обігнути. Попри свою велич, вона мала дуже вишукані візерунки, тонкі ґратки на зґрабних бальконах, делікатний декор, а аттика поверх вигнутого карниза була розмірено хвиляста, як зубчасті краї марок.
В далекому кінці її, на висоті двох сходинок, була книгарня Юльці, теж вибірково міжнародна, теж скляна, куди тоді ходили всі, тільки не Рудек зі скрипковим футляром, попри страшну Рудекову охоту, але фобія Рудека була владніша за його охоту. Його нищівний страх полягав у тому, що він загине від телевізійної вежі, тому остерігався ступати у радіус її ймовірного падіння. На жаль, книгарня Юльці була ще й як в досяжності падіння вежі.
Зате в такі осяйні ранки його можна було стрінути зворотною дорогою трохи віддалік, незмінно поза незримими, але докладно окресленими для нього межами досяжності, і то була зимова версія Рудека, так само, але інакше екзотична, як і літня, у високій білячій шапці, з лисячим коміром і нетутешньою конфігурацією золочених дужок окулярів і мосяжними замочками рудої шкіряної течки, від того всього, як я тоді вважав, і бралося його ім’я.
Монгольські гульбища сабантуй, океанські мушлі Куби, легкі й леткі степові копитні, довічна відмінність між сайгаком і куланом, чеські народні казки, еволюція німецьких паротягів, в’єтнамські тропічні рослини, тьмяне золото Джоконди вже незабаром знаходили пристанище за туго натягнутими прозорими стрічками грубого чорного марківника з напилковою текстурою палітурки.
А сам масивний марківник закономірно мав своє місце біля ще одного класичного джерела універсалізму – дитячих енциклопедій. Відтоді ці два античні слова, енциклопедія і філателія, я вже не годен помислити роздільно. Звідси ж походить і порівняння, не надто вдале, але невідступне, яке я постійно вживаю у стосунку до перекладацтва: що воно так само несподівано може завести у незнані і часто зайві закутки пізнань, як і збирання марок.
Тим часом з темниць пивниці, з-за грімких її залізних дверей вже видобуто на яскраве йорданське світло каламутні бутлі з ферментованими овочами, а певність гарячого і золотавого волового росолу на обід і цього разу була непорушна.
20.01.2023