Епізод із впровадженням автономії громад: «мазурські делінквенти», рублі для попів, торг реквізованою худобою, брехні московських та німецьких газет, повернення панщини, "москалі вже у Львові", авдієнція у цісаря
Села та містечка Галичини на підставі Закону про громади у містах і селах від 12 серпня 1866 р. отримували широке самоврядування з чималим обсягом повноважень та обов’язків. Репрезентувати громаду мала Рада і адміністрація ґміни (Zwierzchność). Кількість осіб у Раді залежала від числа мешканців, які користувались правом вибору¹. Однак нові порядки не усюди зустріли прихильно – у москвофільській газеті «Слово»² 1867 року з’явились два дописи³, у яких йшлося про «усмиренное волненіе селянъ», пов’язане із бойкотом виборів до ґмінної ради. Скупість свідчень про інцидент, у якому головними героями були громади – головно польські – із сіл поблизу Мостиськ, не дозволяє вповні зрозуміти всі мотиви сторін, як і побачити фінал конфлікту, проте їх вистачає, аби виявити усю абсурдність ситуації.
Кореспондент «Слова», «яко наочный свѣдок селянскихъ волненій, о которыхъ много невѣрного по газетахъ писано», на початку свого тексту обіцяв (як і годиться) «очертать […] цѣлый фактъ – о сколько можъ – обстоятельно».
Зав’язка конфлікту полягала у тому, що 7 сіл⁴ (5 із яких, за словами дописувача, це польські (у його варіанті – мазурські) колонії, «спроваджены еще Варшавскимъ ржондомъ по моровомъ повѣтріи», а 2 – українські, зокрема, Ляшки Гостинцеві і Годині) знехтували виборами до сейму, а відтак – і обранням Ради ґміни. Кореспондент «Слова» не забув натякнути, що у цих селах «уставъ громадскій не найшолъ довольно приготовленной нивы», бо у жодному із п’яти сіл (акцент у дописах умисно робиться на польські громади) немає ні школи, ні костела – «не чудно про тое, що Мазуры Ляцкой-Воли и Тржценьца интеллектуально и морально дуже низко стоять».
Нічого не допомогли роз’яснення мостиського старости Юліана Зґурського (у «Слові» іронізували – «бо Мазуръ уже бачилъ на-передъ страшило «swego rządu narodowego»»).
Напередодні Зелених свят 1867 р. повітових староств зобов’язали, аби вони якнайскоріше закінчили справу із виборами до громадських рад. Староста Ю. Зґурський вирішив, що вибори пройдуть швидко, якщо призначити для незгідливих сіл війта. Відтак свій вояж до семи громад розпочав «пенсіонованний канцеліст» Целестин Звіржховський, якому у старостві пообіцяли платню у 500 ринських.
Звіржховський заслуговує на особливу увагу. Його кар’єра тісно пов’язана з Мостиськами. Спочатку він служив капралом жандармерії, опісля – поліційним ревізором, ще пізніше – «кассіеромъ», а після організації повітів (1854 р.) став повітовим канцеляристом (канцелістом). Звіржховський відзначався «тероризованьемъ селянъ», а будучи агентом краківської асекурації «Флоріянки»⁵, під фірмою «Гатталя» безцеремонно змушував війтів забезпечуватись у себе. У «Слові» з цього приводу дивувались:
«Такого человѣка про тое помянутымъ селамъ на вôйта дано, где бы найбôльше любленного нужно было. Не дивно для того, що жадне село не хотѣло импровизованому вôйтови повиноватись».
Цей «пан-вôйтъ» об’їздив незговірливі села у супроводі одного або двох жандармів. У Годинях він зажадав од старого війта усі акти й печатки, на що селянин Вовк «особенно обрушился, и за тое нынѣ въ судѣ Перемыскомъ сидить». Відтак Звіржховський подався до Ляцької Волі, де також вимагав печатки і війтівських документів, однак громада протестувала і нічого йому не надала. У результаті такого протесту у село «поставлено […] 80 гузаровъ на екзекуцію». У Рудники Звіржховський прибув у день, коли селяни відробляли шарварок. Тут він відзначився тим, що «изволилъ давного вôйта огидными словами почастовати за тое, що зле ровы брали», що, звісно, викликало у селян обурення – вони кинулись до непроханих гостей з рискалями. І Звіржховський, і двоє жандармів, які його супроводжувати, спішно покинути село.
Згаданого війта, котрий «импровизованому вôйтови» Звіржховському відповідав не менш різко, повітове керівництво викликало до Мостиськ. Однак той не квапився їхати, точніше: «[..] Мазуры его пустити не хотѣли, ажъ во Второкъ по Зеленыхъ святахъ лат. пріѣхалъ п. Прибылко канцелистъ съ 4 жандармами по вôйта». Селяни з Рудників, Завади, Ляцької Волі и Тщенця збіглись і не дозволили забрати війта. Тоді прибув військовий загін і оточив війтову хату. Після того, як його таки вивели і посадовили на віз, почалась бійка – у результаті одному селянину розтяли губу, також було поранено коней. У дописі вказано, що «за тое помянута громада 1 чи 2 компаніи войска пѣхоты на квартирѣ мае». Кореспондент «Слова» також відзначив, що селяни у такій ситуації ще легко відбулися:
«И такъ у насъ автономія громадъ силою оружія перепроваджаесь […]. Счастье, що тіи села право всѣ мазурскіи, если бо были-бъ русскими, уже бы попъ певно въ индагаціи народовой сидѣлъ⁶».
У згадані села приїжджав також якийсь Вукасевич, очевидно з Мостиської повітової ради, аби переконати селян взяти участь у виборах. Він нібито також звертався до мостиського греко-католицького настоятеля Дем’яна Черкавського, аби той спробував вплинути на ситуацію, на що той відповів: «Tu nie mamy zaufania». Вукасевич спитав: «A to dla czego?», а священик йому: «Wydajecie Tygodniki, to macie!». Той виправдовувався: «Tak to oni prenumerują», на що настоятель заперечив: «Gdzietam, za durno im przysyłają!».
Автор допису зазначив, що на момент написання статті, війська з Ляцької Волі уже відкликали. Причому, повітова влада так нічого і не домоглася («[…] бо Мазуры собѣ еще покепкують: «I cóż nam zrobili, 15 reńskich każdego nas kosztowało, aleśmy na swoim postawili»).
Ситуація виглядала абсурдною, бо, очевидно, селяни не зовсім розуміли про що йдеться. Після бійки у Рудниках чимало із них арештували й відправили до Мостиськ. Староста Зґурський розпорядився першого ліпшого класти на лаву – «и того дня до 400 костуровъ роздано». Серед тих «делінквентів»⁷ був один, який, лежачи на лаві, на питання повітового начальника «A będziesz się buntować?», відповів: «Och! Nie tylko ja, ale wszyscy będziemy pańszczyznę już robić!». Автор допису з цього приводу злісно іронізував:
«Гдежъ нынѣ урядъ може имѣти повагу, коли будьто on chce pańszczyznę zaprowadzić, а каждый писаръ повѣтовый, то мовъ давный економъ»⁸.
Непорозуміння із громадами підмостиських сіл тривало, на що вказує черговий допис у «Слові»⁹ – «Селяне коло Мостискъ, не хотѣвшіи пріятись автономіи громадъ, до сегодня за тое найтвердшій абсолютизм зносять». Щоправда, одне село («20-кôлька нумерное») таки поступилось, але інші шість нічого про громадську раду й чути не хотіли. Вони згідні були платити грошові штрафи – на початку, а відтак – і товаром.
Впертість сільських громад мав зламати військовий загін, який «ходить отъ села до села и ловить по пасовискахъ коровы на заспокоеніе екзекуціи». Кореспондент стверджував, що був свідком такого дійства. Цісарським шляхом із села Ляшок жовніри провадили біля 50 штук худоби, а навколо тої череди йшло чимало жінок і дітей, які, плачучи, голосили: «За що берете?! Отдайте, то наша праця!». Чоловіки йшли понуро, час до часу сварячись з жінками: «Чого плачешъ, дурна! Най все возьмуть и шкуру зôдруть, а будемо видѣли кто выграе».
Така «екзекуція» привела до того, що «маемъ въ Мостискахъ що день торгъ на рогатину». Староста, як читаємо у кореспонденції, телеграфував у ближчі міста і повідомляв про ліцитацію (у тексті – «телеграфуе по поблизкихъ городахъ за жидами»). На одному такому торзі, що відбувся саме напередодні публікації допису, у Мостиськах зібралося «тыхъ баришевниковъ» близько 100 – ліцитовано худобу із Ляцької Волі, Тщенця і Ляшок, якої за 5 днів назбиралось близько 1500 штук. Драматизм цього видовища полягав у тому, що (як і слід було очікувати) селяни викуповували у торговців свої корови – за готівку або ж на вексель.
У тих селах в серпні 1867 р. «імпровізований війт» Збіржховський уже не з’являвся. Управляти громадами поставили повітового ад’юнкта Фердинанда Міллера. Ситуація виглядала украй напруженою, бо і селяни не уступали («хлопъ розлюченый и упертый, дае цѣле свое имѣніе, кобы лишень не подписоватись […] на Раду»), і повітовому керівництву годі було відкликати екзекуцію.
Звичайно, не обійшлося без неарґументованих звинувачень, особливо у бік греко-католицьких священиків. Мостиський жандарм Федько Тимків («хлопъ зъ пôд Калуша») у неділю перед корчмою у Годинях викрикував до війта, що «то попы рублѣ отъ Москаля беруть, та такъ васъ намовляють». Війт заступився за священика: «Нашъ Егомость до ничого не втручаются», але жандарм відразу парирував: «бо вашъ пôпъ уже набралъ досыть рублевъ, та тихо сидить».
Кореспондент «Слова» причину бунту вбачав у тому, що «во цѣломъ повѣтѣ не было человѣка, который бы формальности при выборѣ Радъ громадскихъ розумно обыняками обойти зъумѣлъ». Він наводить приклад Ляшок, де селяни обрали радних, але хотіли залишити попереднього війта, котрого, однак, помилково не обрали в склад Ради¹⁰. На думку автора, у такій ситуації «нужно было по-просту одного Радного выкинути, а вôйта старого раднымъ здѣлати и начальникомъ громады оголосити». Тим паче, що, як читаємо у дописі, годі було знайти у Мостиському повіті село, де б чітко дотримувались усіх формальностей.
В польській пресі, звісно, відреагували на репортажі «Слова». Зокрема, В офіційному урядовому органі Цісарсько-королівського намісництва «Gazeta Lwowska» зазначили, що кореспондент українського москвофільського часопису розповів про події у сільських громадах Ляцької Волі, Рудників і Тщенця, куди повітова влада змушена була відправити військовий загін, «у цілковито фальшивому світлі». В урядовому органі обурювались, що у дописі вказувалось, буцімто уряд запроваджує автономію силоміць. На їхню думку, публікувати подібні твердження у часописі було неприпустимим з огляду на те, що такі формулювання створювали б у читачів хибні уявлення про реформу («łatwo może obałamucić opinię czytelników rzeczy nieświadomych»). У газеті зазначали, що уряд не має на меті застосовувати примус, аби селяни взяли участь у ґмінних виборах, а військо було використано ситуативно, у відповідь на опір громад чинним нормам правопорядку¹¹.
«Gazeta Narodowa» переповіла замітку з урядового органу, а від себе додала, що такі спростування є «свіжим свідченням того, як далеко московські видання своїми брехливими донесеннями намагаються відносини у краю представити у фальшивому світлі». Зазначено також, що такого спростування з боку «Gazety Lwowskiej» замало, адже цей текст мав би бути опублікований у «Слові», яке й поширило, на думку редакцій згаданих польських газет, неправдиву інформацію¹².
У польськомовній пресі найбільше місця інцидентам присвятили у львівському тижневику "Tygodnik Niedzielny". Там, однак, зауважили, що про бунти у мостиських селах пишуть не тільки "московські", але й німецькі газети¹³. Зокрема, саме у німецькій пресі переповідали, буцімто селяни викрикували до комісії із Перемишля, яка мала на місці з’ясувати проблему, «Зачекайте но, незабаром прийдуть москалі!». А тим часом, бунтівники зайняли двірські поля й луки, а також дорогу до Мишлятич і Вовчищович. Більше того, вони нібито нападали на корчми (з уточненням – «жидівські корчми»), там «впивались і чинили різні бреверії». Коли ж зі Львова, як переповідали у "Tygodniku Niedzielnym" зміст допису у німецькій газеті, прибуло військо, селяни були готові ставати до опору. Вояків було менше од бунтівників, тому було вирішено розпорошити селян. Після боїв частину селян відвезли для слідства до Львова.
У "Tygodniku Niedzielnym" вказували, що більшість бунтівників були українцями, яких збаламутили «освічені русини, які за москалями тягнуть». Агітатори нібито розповідали («mydlili chłopom oczy»), що під московським пануванням рілля, луки, пасовища та ліси не перебувають у власності панів, тому московський цар усе роздасть селянам¹⁴. У ще якійсь неназваній газеті, яка «служить москалеві», розповідали про сутичку з військом поблизу Завадова, у якій буцімто взяли участь 800 селян. А загалом селян-бунтівників було близько 4000 (sic!)¹⁵. Також згадували бунтівників з Вовчищович. Тут слід відзначити, що у польській пресі все ж відзначили, що йшлося не тільки про українських, але й про польських селян¹⁶.
Для редакції "Tygodnika Niedzielnego" було абсурдним, що «наші селяни погрожували цісарським урядникам москалем». Таке міг вигукнути хіба що якийсь «дяк або паламар, якого підмовив нещасливий «священик», якому немило голити вуса й бороду, <…> але мило брати за вінчання, похорони, богослужіння і парастаси». Бо:
«Наш селянин любить свого цісаря, тому не може йому нічим погрожувати. Бо ж коли урядникові погрожуєш москалем, то погрожуєш самому цісарю»¹⁷.
Відмові від виборів ґмінних рад у селах Ляцька Воля, Тщенець, Рудники, Годині та Ляшки в "Tygodniku Niedzielnym" присвятили окрему статтю («Moskiewskie intrygi»). Опісля вступу, де автор зазначив, що закон про громади всеодно вступить в дію (якщо у селі не відбудуться вибори, то війт буде призначений комісією), читаємо про якогось ледаря з Медики, який вештається по сільських хатах і розводить нісенітниці про ліси і пасовиська, і про москалів. Особливий успіх він мав у рідній Медиці, а також Торках, Медицьких Халупках і Шегинях, де селяни взяли участь в виборах до ради ґміни, однак відмовлялись голосувати на виборах до повітової ради ¹⁸.
В одному із наступних номерів "Tygodnika Niedzielnego" з’явився допис (українською мовою у польській транслітерації) якогось Івана Суського – нібито селянина з-під Львова, який роздумує про події у Мостищині, про які довідався з листа, отриманого від «знайомого господаря з Липників»¹⁹. Той написав, що згадані села – то добрі громади, які були здурені, буцімто закон про громади – то робота панів на сеймі, а цісар такого документу не підписував. Цим законом «ляхи хочуть повернути панщину». Липниківський інформатор повідомляв, що по селах вештався дурисвіт, який закликав селян, аби ще хоча б тиждень-другий зачекали з голосуванням, бо «москалі вже у Львові, і як прийдуть до Мостиськ, то буде кінець всякої біди».
Іван Суський пов’язував біди (а рік був для селян важким, бо «дощі ляли як з цебра, сіножаті поперемакали, годі було що зібрати для худоби на зиму»), зокрема і селянські бунти, з карою Божою за гріхи («причиной всякой недоли в нашім краю галіцийском єст образа Божа і тиї переміни, позапроваджованиї в службі Божой через нікоторих священників рускіх»). Саботаж селян у справі виконання постанов закону про громади був лише одним із результатів підривної роботи усіляких москвофільських агітаторів. Адже «бунтовникі тиї боронят чоловікови русинови женити ся з дівчинов польков, боронят громадам лучити ся в єдно з дворами панськіми, боронят русинам ходити на відпусти і праздникі…»²⁰
В наступному номері "Tygodnika Niedzielnego" опублікували отриману 28 серпня телеграму з Відня. У ній йшлося про те, що найясніший цісар 27 серпня приймав депутацію сільських громад з Мостиського повіту, і запевнив їх, що це його воля, аби громади прийняли новий закон і обрали собі керівників та радних, бо це обернеться для них великою користю²¹.
________________________________________
¹ Ustawa gminna z dnia 12 sierpnia 1866. Ustawy o Obszarach dworskich i Reprezentacji powiatowej, Ordynacja wyborcza dla Gmin i powiatowa obowiązujące dla Galicji wraz z W.Ks. Krakowskiem tudzież Ustawy państwowe o zasadniczych podstawach urządzenia Gmin o przynależności do Gminy z dodanym rejestrem abecadłowym. Wydanie drugie, niezmienione. Lwów, 1867. S. 5. Якщо у громаді правом вибору користувалось не більше 50 осіб, то до Ради обирали 8 радних, від 51 до 200 – 12 радних, 201-400 – 18, 401-600 – 24, 601-1000 – 30, понад 1000 – 36.
² Газета «Слово» була першим громадсько-політичним і літературним часописом москвофільського спрямування («єдиний за кордоном русский орган друку, що виявляє симпатії до Росії та Православія...»). У перші роки в редакції намагались надати виданню українського звучання (зокрема, поряд з «язичієм» на сторінках газети друкували художні твори і наукові праці українською мовою). Проте після перемоги Пруссії над австрійською армією 1865 р., коли економічна і військова потуга Австрійської імперії в очах галицького суспільства втратила свій блиск, «Слово» стає справжнім речником і виразником ідеології москвофільського руху (таким залишалось до 1887 р., коли припинило своє існування). Див.: Романюк М., Галушко М. Українські часописи Львова 1848-1939 рр.: Історико-бібліографічне дослідження. У 3 т. Т. 1. 1848-1900 рр. Львів, 2001. С. 187, 188, 189.
³ Слово. Львовъ, 28 юнія (10 юлія) 1867. Рочникъ VII. Ч. 50. С. 2; 2 (14) августа 1867. Рочникъ VII. Ч. 60. С. 1.
⁴ У дописі згадано Ляшки Гостинцеві (тепер Гостинцеве), Годині, Ляцьку Волю (тепер Волиця), Тщенець, Рудники і Заваду (обидва села нині райони Мостиськ). Сьоме село не названо.
⁵ 1860 р. у Кракові було створене Товариство страхування від пожеж, яке частіше називали «Флоріанкою» («Florianką»). Саме «Флоріанку» вважали найстаршою приватною страховою компанією у Польщі. Її діяльність поширювалась на всю Галичину. Див.: Płonka M. Rozwój towarzystw ubiezpieczeń wzajemnych w Polsce // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Ekonomicznego w Krakowie. 2011. Nr. 848. S. 11.
⁶ Індагація – допит. Тут йдеться, очевидно, про арешт.
⁷ Делінквент (від лат. delinquens) – правопорушник, злочинець. Також – деліквент чи делквент. Див.: Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт / Вид. 2-е., доповн. і випр. Львів, 2012. С. 230.
⁸ Слово. Львовъ, 28 юнія (10 юлія) 1867. Рочникъ VII. Ч. 50. С. 2.
⁹ Слово. Львовъ, 2 (14) августа 1867. Рочникъ VII. Ч. 60. С. 1.
¹⁰ Начальника ґміни (війта чи бурмістра), а також асесорів і присяжних обирала Рада ґмінна зі свого грона. Заступником начальника ставав або хтось з асесорів, або ж із присяжних. Див.: Ustawa gminna z dnia 12 sierpnia 1866. Ustawy o Obszarach dworskich i Reprezentacji powiatowej, Ordynacja wyborcza dla Gmin i powiatowa obowiązujące dla Galicji wraz z W.Ks. Krakowskiem tudzież Ustawy państwowe o zasadniczych podstawach urządzenia Gmin o przynależności do Gminy z dodanym rejestrem abecadłowym. Wydanie drugie, niezmienione. Lwów, 1867. S. 7.
¹¹ Gazeta Lwowska. Lwów, 13 lipca 1867. Rok wydania 57. Nr. 160. S. 2.
¹² Gazeta Narodowa. Lwów, 14 lipca 1867. R. VI. Nr. 160. S. 2.
¹³ Tygodnik Niedzielny. Pismo ludowe. Lwów, 28 czerwca 1867. R. I. Nr. 26. S. 101.
¹⁴ Там само.
¹⁵ У дописі вказано, що це були селяни з Бикова, Мишлятич, Завадова і Твіржі.
¹⁶ Tygodnik Niedzielny. Pismo ludowe. Lwów, 28 czerwca 1867. R. I. Nr. 26. S. 101.
¹⁷ Там само.
¹⁸ Tygodnik Niedzielny. Pismo ludowe. Lwów, 2 sierpnia 1867. R. I. Nr. 31. S. 124.
¹⁹ Tygodnik Niedzielny. Pismo ludowe. Lwów, 23 sierpnia 1867. R. I. Nr. 34. S. 133.
²⁰ Там само.
²¹ Tygodnik Niedzielny. Pismo ludowe. Lwów, 30 sierpnia 1867. R. I. Nr. 35. S. 140.
16.11.2022