Чи може релігійна дипломатія допомогти Україні здобути перемогу?
Що ж, ефективна релігійна дипломатія означає ефективну комунікацію з Церквами і релігійними спільнотами. Це вміння пояснити світові себе, і цього вміння Україні завжди бракувало. Виступати з якимись ініціативами нам заважало відчуття нашої вторинності. Так, пригадую собі, як мене прикро вразили слова Блаженнішого Володимира Сабодана (хай з Богом спочиває!), що українським Церквам не варто виступати з якимись екуменічними ініціативами: треба просто дочекатися, коли домовленості досягнуть визнані центри християнства, і підпорядкуватися їй. А якщо в минулому хтось із українських єрархів і спромагався на якісь ініціативи – як-от патріарх Йосиф Сліпий з проголошенням патріархату УГКЦ, – то за це був добряче «битий». Тому навіть найменший успіх у церковній дипломатії – для прикладу, успішні переговори з Фанаром і створення Православної Церкви України, – є для нас безцінним.
Нинішня жертва, яку сплачує Україна, обстоюючи свою незалежність, змінила у світі дипломатії вже багато. Досить згадати, що формула «нічого про Україну без України» вважається сьогодні загальновизнаною. Проте щоб вона запрацювала повною мірою, українським Церквам слід добре попрацювати над осмисленням та увиразненням своєї суб’єктності. Бо Україна ніколи не буде співати монотонним унісоном: для нас природним та органічним є церковне багатоголосся. Однак важливо домогтися того, щоб воно було однодумним – в одній гармонійній тональності.
Водночас не менш важливо нам уміти пояснити світ самим собі. Тобто зрозуміти його логіку, а не ображатися на нього. Іншими словами, нам треба повернутись у світову релігійну спільноту повноцінним суб’єктом, який чітко усвідомлює свою ідентичність, вправно володіє мовою комунікації і вміє обстоювати своїй інтереси, вписуючи їх в інтереси людської цивілізації. Оце останнє є дуже важливим, бо з нами радо спілкуватимуться, якщо ми станемо цікаві для світу та привнесемо в нього нові духовні дари. Тому ствердна відповідь на поставлене запитання є почасти слушною: так, релігійна дипломатія може допомогти Україні здобути перемогу.
Проте це ще не все. Дипломатія, як і політика загалом, – це мистецтво можливого, тоді як Церква – це мистецтво неможливого. Це «вірю, тому що абсурдно» (Тертуліан). І «у людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт. 19:26). Тому Церкву не можна зредукувати хіба до дипломатії. Й навіть нинішнє фантастичне служіння народові в його гуманітарних потребах не вичерпує собою всю місію Церкви в цьому світі. Має також потужно звучати пророчий голос Церкви – той голос, який відкриває перед нами незвідані перспективи. Їх не побачиш у папках на дипломатичних переговорах. Їх можна побачити лише очима віри.
Отож церковна дипломатія буде безсилою, коли її логіка стає сильнішою за логіку віри. Саме цю думку я й висловив Папі Франциску у червні на авдієнції в Римі, згадуючи болісний для греко-католиків досвід ватиканської Ostpolitik. Бо саме від Папи мені хотілося б почути ті слова, які 31 серпня почули учасники 11-ої Асамблеї Всесвітньої Ради Церков з уст федерального президента Німеччини Штайнмаєра:
«Діалог не є самоціллю... Діалог має привернути увагу до несправедливості, має ідентифікувати як жертв, так і винуватців – та їхніх посіпак. Однак діалог, який не виходить за рамки благочестивих побажань і розпливчастих узагальнень, в гіршому випадку може стати майданчиком для виправдання і пропаганди». У цих словах – остаточний вирок майже півстолітньому намаганню християнської Європи підтримати з Москвою «діалог за будь-яку ціну».
І на завершення свого короткого слова пропоную нам усім зазирнути у християнські передумови перемоги. Цитую Одкровення Йоана Богослова (12:10-11): «…Бо повержено обвинувача братів наших, який обмовляв їх перед Богом нашим день і ніч. І вони перемогли його кров’ю Агнця і словом свідчення свого, і не злюбили життя свого до смерти». З цієї тріади передумов я зосереджу вашу вагу на другій: «Перемогти голосом свідчення свого».
І справді, дипломатія буде безсилою, якщо поширювані нею слова повиснуть в повітрі, не маючи опертя в реальності. Бо свідчення стає «золотим запасом» нашої духовної «валюти», який підтверджує ціну декларацій. Бо автентичне свідчення якнайкраще свідчить про те, ким ми є насправді. Тому, щоб наша дипломатія була успішною, треба починати з себе і навчитися бути тими, за кого себе видаємо. Тоді наше свідчення буде правдивим.
Виступ на візійній конференції УКУ – НаУКМА
(Життє)стійкість після перемоги: безпекові виміри суспільного життя українців
Тема IІІ. Релігійний мир чи «війна цивілізацій»,
Львів, 10 вересня 2022 р.
11.09.2022