Хліб пекти
Коло хліба треба було зáходитиси цілий день – на печіння хліба мама витрачала цілу днину. Зранку розчінєла хліб у великій мисці: брала зо три літри літеплої води, десять дек дріжджів, ложку цукру, соли, борошно – першого або вищого сорту й нáрідко замішувала, ретельно, аби ніде не залишилося нерозім’ятих дрібків борошна. Як не було дріжджів, лишєла півлітровий, літровий слоїк тіста з попереднього разу, розчінєла хліб на заквасці.
Ставила зверху на піч киснути – аби на теплому, але не на гарячому. За годину місила – додавала борошна, густо замішувала тісто. Єк загусто: ни так, їк на колачі, а їк на хліб.
Знову клала на теплу піч, аби тісто підростало. А потім ходили й збивали, аби тісто не пішло з миски по печі: й так зо два-три рази – ходиш збив, ходиш збив.
Треба було вгадати з ватрою: замісив хліб – та й уже ватру наклав у печі. З добрих дров, сухих, смерекових чи букових.
Таси намащували олією – сім круглих тас або десять формових. Мама зачерала тісто в’язке з миски й накладала в таси, щоразу змочуючи руку в воді літеплій.
Аби ватра добре вигоріла – клали тоді хліб в піч та й пекли годину в печі. Як лихо гнітило, розпалювали тріски. Аби не хлюпнув хліб у печі, не впав у тасах у рості, не гримали дверима, не вирцалиси туда-суда. Аби хліб добре загнітивси, не ходили туди-сюди.
Витягували хліб з печі дерев’яною кочергою, витрясали з тас, вискладуючи хліб на столі, гарячий, пахучий. Золотисто-коричневий. Змочували шкоринку водою, аби м’якша. Давали час, ‘би хліб вистигнув. Клали тоді в миску глюбоку, накривали рушником й відносили в хату прóлюдну, де прохолодно.
Стає десять хлібів – на п’ять днів. На день – щонайменше два хліби.
Іти за коровами
Наші корови сходять з верхів самі. За ними не треба йти ‘горі. Зранку коло шостої дояться на толоці, тоді вирушають у верхи пастися – на Курлеївку, Згар, Улогу, Юраківку, аж під саму полонину Кринту, де літує людська худоба, яка не лишилася дома на літо.
Увечері коло восьмої корови самотужки повертаються з верхів вниз на толоку, як надворі гаряче, то коло дев’ятої, по дев’ятій.
– Їк гріє надворі, то у дев’єтій схоґі, ховаютси. Їк дощь, гримит, такіж схоґі. Шо, може, кришечьку пизніше. Але схоґі самі, ни тра за ними йти у верхє.
Мають свій маршрут, свої утрамбовані стежки: через поляну з яблунями-дичками на Курлеївці, тоді обік уліво, а потім беруться вниз крутою дорогою на Козмишине, й сходять на березу на коровнику.
Єлові, які не дояться, молодняк, також сходять ввечері з дійними коровами на толоку, а вранці знову йдуть разом уверх, купи си тримают’.
Якби самі не зійшли, а вже вечоріє, то треба йти за коровами. Понадієшся – а вони щось собі загутаютси, пасуть у зрубах, не здогадаються, єлові можуть не піти – а дійні долучитися, лишитиси в верьхах.
Година часу йти з толоки вверх. Дзвінки є на коровах – вийшов і слухаєш, де вони приблизно можуть бути. Кличеш: маля-маляв, на-пшкя-ня, біжє суда. Чують – мукають: гий, гий, шкя-няв.
– На, Ружєнка, на. На, Чорничька, на. На, Бриндушька, на. Біжє суда.
Полонина взимі
Пробую віднести свої думки на зимову полонину, засніжену, з заметами, зимами поверх плотів. І одразу повертаюся назад на долину – метко забираю свої думки й уяву назад на доли. Небавом однак зважуюся знову повернутися назад на заметену снігами полонину, птахом покружляти над нею, порозглядати згори її цілковиту засніженість, непрохідність. Одначе не рушаю далі Кринти, першої полонини від нас, зостаюсь на її зафурделеному хребті: довкола мете й мете, завірюха, мороз, віхола, заметиці безкраї. Від холоду забиває подих, здригається тіло, дивлюся ген в сторону Скупової й Угорского, однак через страшну шарґу зі шпарким вітром й хуртовиною нічого не видно, суцільна біла непроступна мла.
Не пам’ятаю вже доріг, найменших стежок, якими з закритими очима ходиться тут вліті, коритця з водою попривалювані грубим шаром замерзлого снігу, дзюркальця ледь жебонять, силкуючись проступитись з-під землі крізь навал сніговий, однак надаремно; жодного доступу до ґоґідзнику чи афиннику: кущі полонинських ягід міцно притиснені найбільшою товщею ствердлої зими.
Полонинські стаї пусткою стоять, закриті на замок до весни, коли згибне зима. Обік стаї дровітник з дровами, припалими зимою. Кошари для худоби понахилялися від вітру, повикручувались ворини від морозу – навесні треба буде їх направити, замінити деяке покручене вориння.
Засніжений ліс спить, час від часу смереки поворухнуться в своїй дрімоті, струсять спросоння з себе завелику вагу снігових марень. Десь в глибині лісів зимують дикі звірі, залишаючи то там, то тут сліди на цупкому полонинському зимовому полотні – як узір на домотканому сукні.
…І не думай, що думаю про тебе лиш вліті, бо й взимі, й іще дужче.
09.09.2022