Майже двадцять експертів і фахівців з національної безпеки, чиї підписи наведені в кінці цієї статті, згодні з тим, що війна в Україні досягла вирішального моменту і що на карту поставлені життєво важливі інтереси США.
Задовго до того, як Кремль уперше вторгся в Україну 2014 року, ми – з керівних посад в уряді та збройних силах США – стежили за зовнішньою політикою Москви і за серйозними небезпеками, які вона становить для Сполучених Штатів і для наших союзників. Ми уважно стежили за масштабним наступом Москви з лютого і за реакцією адміністрації Байдена та союзників і партнерів. Ми підтримували тісні контакти з українськими, американськими та європейськими офіційними особами. Двоє з нас щойно повернулися зі зустрічей з українським оборонним та військовим керівництвом.
Незважаючи на те, що адміністрація Байдена успішно згуртувала союзників США і надала значну військову допомогу – зокрема і цього місяця – доблесним Збройним Силам України, їй не вдалося виробити задовільного стратегічного наративу, що дозволив би урядам зберігати суспільну підтримку участі в НАТО в довгостроковій перспективі.
Надаючи допомогу, достатню для створення патової ситуації, але недостатню для повернення окупованих Росією територій, адміністрація Байдена може ненавмисно призвести до поразки в ситуації перемоги. Через надмірну обережність, щоб не провокувати російську ескалацію (як звичайну, так і ядерну), ми фактично передаємо ініціативу президенту Росії Путіну і послаблюємо тиск на Москву, щоб вона припинила свою агресію і всерйоз зайнялася переговорами.
Імперіалістична війна Москви проти народу України викликає не просто моральне обурення проти кампанії геноциду, спрямованої на стирання з мапи світу української нації, але і є явною загрозою безпеці та процвітанню США.
Американські принципи та інтереси вимагають якнайсильнішої відповіді – належної, щоб максимально змусити росіян повернутися до долютневих позицій і заплатити настільки високу ціну, щоб утримати Росію від третього вторгнення. Тепер, коли російські війська намагаються перегрупуватися на сході і завадити спробам України на півдні повернути Херсон, настав час для союзників України зробити все можливе, надавши Україні необхідні для перемоги засоби. Затягування конфлікту так званими стратегічними паузами лише дозволить Путіну перегрупуватися, відновитися та завдати ще більшої шкоди Україні та за її межами.
Але до цих пір ні адміністрації, ні європейським союзникам не вдалося чітко пояснити, чому це важливо для Сполучених Штатів і Заходу. А це важливо, бо Путін проводить ревізіоністську зовнішню політику, спрямовану на руйнування заснованої на правилах системи безпеки, яка гарантувала американську і глобальну стабільність і сприяла процвітанню після закінчення Другої світової війни. Агресивні задуми Путіна не закінчуються на Україні. Як неодноразово заявляли російські офіційні особи, якщо Росія переможе в Україні, у небезпеці опиняться наші союзники по НАТО – як балтійські, так і інші сусідні з Росією.
Розумна політика нині визначає завтрашні ризики і шукає відповідного місця й часу для боротьби з цими ризиками. Для США і НАТО відповідний час настав, як і місце: Україна – велика країна, населення якої розуміє, що її вибір – або перемогти Путіна, або втратити свою незалежність і навіть своє існування як окремої орієнтованої на Захід нації.
Маючи необхідну зброю й економічну допомогу, Україна може перемогти Росію.
Якщо це вдасться, то зменшиться ймовірність, що нашим солдатам доведеться ризикувати своїм життям, захищаючи за договірними зобов'язаннями тих союзників США, яким Росія також загрожує.
Як виглядає поразка Путіна? Існування України як безпечної, незалежної та економічно життєздатної країни. Це означає Україну з надійними кордонами, що включають Одесу та значну частину чорноморського узбережжя, а також сильну добре озброєну армію й реальне припинення воєнних дій. В ідеалі це має включати повернення під контроль України всіх територій, захоплених після 24 лютого, та й, зрештою, земель, вкрадених у 2014 році, включно з Кримом. Такий мир можливий тільки тоді, коли Путін зрозуміє, що він зазнав нищівної поразки і більше не може досягати своїх цілей домінування в Україні або будь-якій іншій країні силою.
Для України (і Сполучених Штатів) було би поразкою, якби Захід, поспішаючи припинити бойові дії, спонукав Україну поступитися територією в обмін на припинення вогню. Це би стало продовженням усталеної – принаймні з моменту агресії Москви проти Грузії у 2008 році – моделі, коли Захід наполягає на припиненні вогню, що фактично ратифікує попередню агресію Кремля і не стримує його від майбутніх обстрілів чи захоплення нових територій (понад 10 тисяч українців загинули після припинення вогню за Мінськими угодами, коли щодня фіксувалися десятки і навіть сотні порушень з боку Росії). Припинення вогню не припинить російську агресію чи окупацію Росією української землі; воно просто дасть Москві паузу, щоб закріпити свої завоювання, а потім відновити наступ. До того ж, переважна більшість українців, згідно з останніми опитуваннями, виступають проти будь-яких територіальних поступок в обмін на припинення вогню з Москвою.
Такий план також прирік би мільйони українців на життя під режимом, який скоїв численні військові злочини, чиї високопосадовці та офіційні засоби масової інформації закликали до деукраїнізації України, яка вже зазнає насильницької русифікації, в тім числі незаконної та примусової депортації майже 400 тисяч українських дітей до Росії для всиновлення. Такі заходи спонукали все більшу кількість науковців охарактеризувати російську політику як геноцид.
Теперішній план Москви полягає в тому, щоб досягти якомога більшого успіху на полі бою; провести фіктивні референдуми на нещодавно окупованій українській території в якості прелюдії до їх анексії; підірвати єдність західної підтримки України, припинивши взимку постачання газу; і блокувати українські порти, щоб викликати спрямований на Захід дестабілізуючий дефіцит продовольства на глобальному півдні. Для всіх цих цілей Москві потрібен час. Це означає, що Сполучені Штати та їхні союзники повинні продовжувати чинити тиск на Москву.
Адміністрація Байдена повинна діяти швидше та стратегічніше, задовольняючи запити України щодо систем озброєння. І коли вирішено надіслати досконалішу зброю, таку як артилерію HIMARS, то треба надсилати її в більшій кількості, щоб максимізувати її вплив на полі бою.
Україні потрібні далекобійні засоби вогню, щоб, знищуючи російські склади, пальне і боєприпаси, зірвати російський наступ. Це означає, що США повинні направити боєприпаси ATACMS для HIMARS з дальністю дії 300 км, необхідної для ураження російських військових цілей в будь-якій точці України, включаючи окупований Крим. І Україна потребує постійного поповнення запасів боєприпасів та запасних частин для артилерійських платформ, що поставляються з різних країн, деякі з яких не є взаємозамінними. Ці системи постійно використовуються, що робить технічне обслуговування та поповнення запасів запасних частин критично важливими. Величезне значення може мати також і те, як та де виконуються ці завдання, а також логістична інфраструктура для швидкої доставки обладнання туди, де воно може принести найбільшу користь.
Крім цього, Україні треба більше засобів протиповітряної оборони малої та середньої дальності для протидії російським повітряним і ракетним атакам. Зростаючою проблемою є необхідність розгорнути адекватні контрзаходи, щоб перешкодити збільшенню поширення безпілотних літальних апаратів російського виробництва і нових, які Росія намагається закупити в Ірані.
Досі адміністрація неохоче робила такі рішучі кроки, побоюючись спровокувати Росію – або, як нещодавно сказав радник з національної безпеки Джейк Салліван на аспенському безпековому форумі, "щоб уникнути третьої світової війни". Путін та інші високопоставлені російські чиновники неодноразово напередодні і після нападу Москви 24 лютого нагадували Заходу про небезпеку ядерної війни. Але США також є ядерною державою, і було би стратегічною помилкою вважати, що ядерне стримування більше не працює. Ні, ядерне стримування працює, як і раніше.
Путіну вигідно загрожувати ядерною війною, але не ініціювати її. І ми бачили, як Кремль висував ядерні загрози, які виявилися порожніми, – наприклад, у зв'язку зі вступом Фінляндії та Швеції в НАТО. Якщо ми дозволимо Путіну залякати нас, щоб ми не надавали Україні зброю, необхідну для припинення російського ревізіонізму, що ж буде, коли він помахає своєю ядерною паличкою над країнами Балтії? І чому адміністрація припускає, що Путін не наважиться зробити це з Естонією чи Польщею, якщо ця тактика спрацює йому в Україні?
Ставки зрозумілі для нас, наших союзників і України. Ми не повинні обманювати себе. Ми можемо думати, що кожного дня, коли ми відкладаємо надання Україні зброї, необхідної для перемоги, ми уникаємо конфронтації з Кремлем. Але навпаки – ми просто збільшуємо ймовірність того, що зіткнемося з цією небезпекою на менш сприятливому ґрунті. Розумний і розсудливий крок полягає в тому, щоб зупинити агресивні плани Путіна в Україні – і зробити це тепер, коли це змінить ситуацію.
Підписи,
Генерал Філіп Брідлав, ВПС США ( у відставці); 17-й Верховний головнокомандувач військами НАТО в Європі і почесний професор, Школа Сема Нанна, Технологічний інститут Джорджії
Дебра Каґан, колишній посадовець Держдепартаменту і Міністерства оборони; почесний науковий співробітник з питань енергетики, Трансатлантична мережа лідерів
Генерал (у відставці) Веслі К. Кларк, 12-й Верховний головнокомандувач військами НАТО в Європі; старший науковий співробітник Центру Берклі Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі
Посол Павлина Дж. Добрянська, колишній заступник державного секретаря з глобальних питань
Посол Ерік Едельман, колишній посол у Фінляндії та Туреччині; колишній заступник міністра оборони з питань політики
Доктор Евелін Фаркас, колишній заступник помічника міністра оборони у справах Росії, Україні та Євразії; виконавчий директор Інституту Маккейна
Посол Деніел Фрід, колишній помічник держсекретаря США у справах Європи; почесний член Сім'ї Вайзер, Атлантична Рада
Посол Джон Гербст, колишній посол в Україні та Узбекистані; старший директор Євразійського центру, Атлантична рада
Генерал-лейтенант (у відставці) Бен Годжес, колишній командувач армією США в Європі
Посол Джон Корнблюм, колишній посол у Німеччині
Девід Крамер, колишній помічник держсекретаря США з питань демократії, прав людини і праці
Ян Лодал, колишній перший помічник заступника міністра оборони з військово-політичних питань; почесний співробітник Центру стратегії та безпеки Скоукрофта, Атлантична рада
Роберт Макконнелл, колишній помічник генерального прокурора; співзасновник Фундації США-Україна
Посол Стівен Сестанович, колишній посол з особливих доручень у колишньому Радянському Союзі; старший науковий співробітник Ради з міжнародних відносин; професор, Колумбійський університет
Джон Сайфер, колишній посадовець і начальник резидентури таємної служби ЦРУ; нерезидентний старший науковий співробітник Євразійського центру, Атлантична рада
Посол Вільям Тейлор, колишній посол в Україні
Посол Александер Вершбоу, колишній заступник генерального секретаря НАТО; колишній помічник міністра оборони; колишній посол в Росії і НАТО
Посол Курт Волкер, колишній посол в НАТО; колишній спеціальний представник у переговорах з Україною; почесний співробітник Центру аналізу європейської політики
Посол Марі Йованович, колишній посол в Україні
Належність до організації вказана тільки для цілей ідентифікації.
US must arm Ukraine now, before it’s too late
The Hill, 17.08.2022
18.08.2022