МОСКОВСЬКА ПОЛІТИЧНА ТА РЕЛІГІЙНА КУЛЬТУРА XVI–XVII СТ.
Засади релігійної культури та еклезіального розвитку Київської митрополії в XVI – на початку XVIІ ст., яким я присвятив свої численні дослідження, рельєфніше окреслюються на відтинку порівняння з типологічно рівною їй релігійною культурою московського православ’я. Що цікаво, на перешкоді формуванню певних узагальнень завжди перебували відомі факти про активізацію українсько-московських зв’язків у другій чверті XVIІ ст. А факти, як відомо, – річ уперта, та й сучасна російська історіографія рясніє постійним нагадуванням, що, мовляв, українці самі хотіли потрапити під «білу ручку» московського царя. Показовим у згаданому річищі є перевидання в Москві ще в 2010 р. нашого Київського синопсису 1674 р. у книзі з промовистою назвою «Мечта о русском единстве» (підготували якісь О. і І. Сапожнікови). Зрозумілий і підтекст цього видання: «ідея об’єднання всього русского народа під владою єдиної держави народилася не в Москві, а в південно-західних землях, і оформлена в Києві». Нещодавнє видання збірки документів під назвою «Воссоединение» (ідеться про події 1686 р.) за редакцією відомих істориків Б. Флорі та К. Кочегарова також покликане підтвердити окреслену заданість¹.
На заглиблюючись у деталі постійних прагнень російської гуманітаристики препарувати нашу історію, свого часу я зосередився на рівнях і суті релігійних культур києво-руського і московського християнства, зводячи це до досить простої парадигми: навіщо нам, носіям християнської релігійної культури високого рівня, було приєднуватись до московської Церкви, яка принаймні до кінця XVII ст. перебувала на значно нижчій стадії розвитку?
Ряд досліджень показує, що кодифікація московської православної релігійної культури відбулася не раніше 20-х рр. XVIІ ст., причому вона проводилася на основі книжкової, тобто релігійно-культурної спадщини києво-руського християнства. Йдеться фактично про те, що православне відродження Московії відбулося на основі києво-руської релігійно-культурної спадщини. Так, наприклад, наша острозька літературно-книжкова спадщина була буквально запозичена московським православ’ям одразу після закінчення Смути. Запозичувалося те, що не тільки перебувало в Польщі «під загрозою», а радше що було вже готове (і чого бракувало в «себе»), причому досить високого рівня.
Російська дослідниця Л. Сукіна обґрунтувала досить цікаву концепцію, яка характеризує стан московського православ’я в XVI–XVII ст. як такого, що мало риси «предписанного православия». Тобто йдеться про жорстко регламентоване православ’я, яке характеризується введенням системи норм і обмежень з боку держави і самої Церкви з метою регламентації релігійного життя та релігійної поведінки². Порівняння релігійних культур Л. Сукіна не проводить, однак вони напрошуються самі по собі, адже в згаданому річищі києво-руське християнство «сповідувало» зовсім інші цінності.
Що ж було характерно для «предписанного православия»? Передовсім, у річищі розвитку Церкви як інституції московська традиція не мала східнохристиянської (візантійської) традиції ктиторства, тобто опіки (патронату) над церквами, зник адміністративний поділ єпархій на протопопії (їх замінили дрібні територіальні «управління» – десятини, на чолі яких стояли десятинники – світські збирачі церковних податків). На мою думку, згадки світських патронів (ктиторів), які засновували церкви в Московії, а також існування колективного патронату в деяких містах, автономія щодо виборів архієпископа в Новгороді та Пскові не порушує загальної картини світського управління московською Церквою.
Інша відмітна риса – московська Церква не мала крилосів / капітул – органів церковного управління при єпископських кафедрах. На початок XVI ст., за винятком Новгородської єпархії, у всій Московській Русі крилошани вже не мали жодних адміністративних повноважень. Крилос як орган єпархіального управління зникає взагалі.
Освіта в Московії не виходила за межі парафій. Перша (нереалізована) спроба створення школи середнього рівня в Московії датується лише 30-ми роками XVII ст.
Московська релігійна культура не мала катехизису для навчання артикулам віри (тобто навчання засадам віри не мало відповідного підґрунтя, принаймні, це стосується парафіяльного життя). Катехитична література, та й то лише у формі «букварного катехизиса», появляється в московському православ’ї лише в XVII ст. Тому одразу напрошується питання, у що ж безграмотні парафіяни вірили, якщо вони не мали елементарних уявлень про абетку християнського вчення?
Московське православ’я не мало також церковної проповіді у жодних формі чи жанрі (наприклад, фіксується повна відсутність такого жанру релігійної літератури, як надгробне чи жалісне казання). Церковну проповідь на літургії заміняли так зв. уставні й неуставні читання. У рідкісних випадках під час недільної служби священник або диякон на власний розсуд читав паремії або просто додатковий текст «Євангелія» чи «Апостола». Проповіді-імпровізації фіксуються в поодиноких випадках лише починаючи з першої половини – середини XVII ст. За згадану ініціативу, як правило, анафемували і висилали до Сибіру. У розглядуваний період в Московії не зафіксовано побутування «Учительних Євангелій» – різновиду проповідей, які масово поширювались у київській Церкві в рукописах, а з 1569 р. почали видаватися друком.
Після Стоглавого собору середини XVI ст. практично не набула подальшого розвитку полемічна література. Останніми прикладами полеміки для другої половини XVI ст. слід вважати листування Івана Грозного з Андрієм Курбським, а також полеміку царя із пастором Яном Рокитою у 1570 р.
Мирянське життя не оформилось у московській Церкві в церковні братства, і, зрозуміло, тут не сформувався принцип соборноправності, тобто демократичних засад управління Церквою за участю вірних. Та й звідки там було взятися цим міщанським корпораціям, якщо жодне московитське місто не мало магдебурзького права?
Після Стоглавого собору й опричнини Івана Грозного в Московії фактично перервалося книгодрукування, а репертуар поширюваних пам’яток релігійного змісту (починаючи приблизно з середини XVI ст.) був порівняно вузьким. У зв’язку з цим у дослідженнях виокремлюється переважно житійна література (найбільш відомі пам’ятки – Великі Макаріївські Четьї-Мінеї) та, скажімо, «Домострой» чи «Ізмарагд». Виглядає так, що репертуар московської рукописної релігійної книги начебто й був достатньо широким, однак існуюча джерельна база не дозволяє зробити аргументовані висновки щодо масштабів «тиражування» та, відповідно, поширення тих чи інших пам’яток, на відміну від стародрукованої спадщини. Практично після Геннадіївської біблії та московських друків Івана Федорова з’явилися проблеми з поширенням Святого Письма.
Припускаю, що релігійне життя замкнулось у численних монастирях, де воно закономірно не мало великого публічного простору.
Існують суттєві розбіжності і в традиції та практиках поминання померлих. У 2005 р. медієвіст Андрій Буличов опублікував дослідження «Между святыми и демонами. Заметки о посмертной судьбе опальных царя Ивана Грозного»³. Якщо говорити коротко, то виглядає так, що наприкінці життя священники з оточення Грозного переконали його в тому, що через жертви опричнини він не матиме потойбічного порятунку, після чого був складений твір «Поминовение казненных в Опричнину православных христиан», а 1583 року в богослужбову практику був уведений «Синодик опальных». Незважаючи на директивність введення поминання жертв опричнини з боку царської влади, монахи, маючи велику свободу обрання форм поминання, запровадили те, що вони вважали за потрібне: одні поминали їх як благочестивих шанованих покійників, тобто жертв, виконуючи царську директиву, а інші навпаки – як інфернальних «заручників» покійників, тобто злочинців, які були приречені на вічні потойбічні страждання. Саме це останнє і відповідало повною мірою уявленням самого Грозного, що дотримувався культурно-релігійних переконань, згідно з якими під час смерті злочинця помирає не тільки плоть, але і його душа.
Назагал у московській традиції розвиток поминальних практик базувався майже винятково на багатствах монастирів, до яких рідко коли міг дістатися рядовий парафіянин із провінції, який, до того ж, не мав потрібної суми.
У києво-руській традиції навпаки поширився парафіяльний (братський) пом’яник, а впис до нього коштував мізерної суми. Так звані вклади в руські монастирі робилися, але практики вакханалій з ними, відомих в Московії, коли часто на поминання душі дарувалися цілі села, тут не було ніколи.
В умовах формування претензій на власну ексклюзивність московська Церква відповідно ставилася до іновірних. Так, собор 1620 р. ухвалив норму щодо перехрещування вірних немосковських християнських Церков, до числа яких нарівні з католиками та протестантами потрапили й вірні Київської митрополії. Пізніше до числа тих, від кого вимагалася ребаптизація, були включені й православні греки. Варто нагадати, що києво-руська традиція була більш терпимою у згаданому відношенні й вимагала від неправославних лише миропомазання.
«Візантійський гуманіст» (слова Г. Флоровського) Андрій Курбський назвав світську владу Московії на чолі з царем (яка спричинила пізніше запровадження патріаршества) антихристиянською. Вінчання на царство Івана IV в 1547 р. не було визнане всіма іноземними державами, передовсім у ВКЛ. У 50-х рр. дипломати Івана Грозного, ведучи переговори в Константинополі, готові були пожертвувати автокефалією московської Церкви (фактично ж припинити добу її розколу) задля піднесення царя до гідності візантійського імператора. Стоглавий собор зробив спробу поставити східних патріархів перед фактом: відтепер московський цар буде скликати вселенські собори. Врешті вони отримали соборну грамоту Константинопольського патріарха 1560 р., яка визнавала вінчання на царство Івана Грозного, однак вона була сфабрикована (35 підписів грецьких архієреїв з 36 були підроблені)⁴. Незважаючи на це, московська Церква все ж повернулася під юрисдикцію Константинополя, і період її розколу закінчився.
В історіографії практично все відомо про спосіб, у який московити отримали 1589 р. патріаршество, протримавши в Москві декілька місяців патріарха Єремію ІІ Траноса під домашнім арештом. Однак на це потрібна була соборна грамота, яку вони чекали кілька років. Врешті отримали: вона датована травнем 1591 р., незабаром її отримав цар Фьодор. Проведений джерелознавчий, зокрема палеографічний та текстологічний аналіз засвідчив, що це також фальсифікат подібного типу, як і грамота Івану Грозному 1560 р. Причому фальсифікацію підтвердив відомий російський грецист Борис Фонкіч.
Церковні реформи в московському православ’ї закріплювали систему державного адміністрування в митрополії. Відтак московська Церква була перетворена на засіб зміцнення самодержавства, яке претендувало на світове панування. Проте з точки зору внутрішнього церковного життя московське православ’я знаходилося в стані великої депресії, викликаної опричниною та реформами Івана Грозного. Моральне падіння, пиятика духовенства та чернецтва набули таких форм і масштабів, що до цього почали звикати закордонні мандрівники та дипломати, дивуючись із них лише як із проявів місцевої екзотики.
Свого часу я дійшов висновку, що уявлення про «занепад» руської Церкви (Київська митрополія) в XVI ст. є лише блідою тінню всього того, що характерне для московського православ’я, яке систематично живилося духовно-культурними джерелами києво-руського християнства.
Варто також нагадати, що в XVI ст. у Московії була сформульована ідея translation imperii, що обґрунтовувала патримоніальне право російської правлячої династії на Київ – «отчизну извечную» московських царів – Рюриковичів. Наріжним каменем самодержавної ідеології Московської Русі стали ідеї офіційного «Сказання про князів володимирських», яке базувалося на ідеях старшої пам’ятки – «Послання про Мономахів вінець» митрополита Сави-Спиридона. Зокрема вона знайшла свій вияв у тезі «Москва – другий Київ», уперше виразно заявленій у пам’ятці російської публіцистики середини 1560-х рр. «Казанська історія»: «Воссия ныне стольный и преславный град Москва яко вторый Киев». Прикметно, що Іван Грозний неодноразово згадував, що за його предків «и Вильна была, и Подольская земля, и Галицкая земля, и Волынская земля вся к Киеву», про що було відомо навіть у кулуарах Люблінського сейму 1569 р., не кажучи вже про співвітчизників (літописець часів Івана Грозного промовив: «Да видети бы нам государя на Киеве, православного царя, великого князя Ивана Васильевича всея Руси!»
Отже, задовго до Київського синопсису Московія претендувала на києво-руську спадщину, пред’явивши нам свої претензії.
Насамкінець сфокусую увагу на кількох засадничих сюжетах, які розкривають сформовану в Московії релігійну ментальність, що продовжує існувати дотепер.
Так, з текстів московських синодиків випливає уявлення про так званий «есхатологічний оптимізм», який трактується як применшене почуття страху смерті – почуття, яким завжди вирізнялася західна латинська традиція. Після Стоглавого собору традиція синодального чи ієрархічного регулювання поминальними практиками надовго загальмовується, хоча пом’яники продовжували писатися. Формуючи применшене почуття смерті у своїх вірних, московська Церква допомагала самодержавству кидати сотні тисяч людей у м’ясорубку війни. Тобто це було вигадано задовго до світових воєн ХХ ст. чи часів сталінізму.
Інше цікаве спостереження стосується підготовки та проведення сповіді в московській Церкві. Як випливає з аргументованих досліджень сповідальної літератури XVII ст., чимало порушень християнської моралі вірними каралися набагато м’якше, ніж, скажімо, в західному католицизмі. Доходило й до відвертих казусів, коли жінок за прелюбодіяння (наприклад, за подружню невірність) карали досить поблажливо. Відповідно, католицька побожність характеризувалася більш суворими нормами, коли порушників норм християнської моралі могли навіть стратити.
Якщо московська Церква не мала церковних братств, то вона, відповідно, не формувала тих засад мирянської організації, які характерні для києво-руського християнства. Принципова різниця зводилася до того, що братства не тільки формували обмеження та норми покарання щодо порушень норм християнської моралі, а й унормували опіку вірними над своєю святинею (тобто, храмом) та її оздобою.
Це чітко підтверджується сучасним станом українських церков, які повсюдно відбудовані мирянами без жодної допомоги «згори», а в деяких селах ми маємо по декілька чудово відремонтованих чи заново збудованих церков. Цього ви не побачите в сучасній Росії: на її широких просторах досі в населених пунктах бовваніють руїни храмів, зруйнованих ще в період сталінізму, а миряни чекають, що їх відбудує держава. Причиною є відсутність переконань, на підставі яких українські християни знімуть останню сорочку з тіла, щоб відбудувати й прикрасити храм. Згадані засади у нас завжди культивувалися церковними братствами.
Підсумкові висновки не потребують окремого тлумачення. Ментальність сучасного агресора сформувалася не тепер, роль московського православ’я в її генеруванні очевидна.
Леонід Тимошенко
доктор історичних наук, професор,
лауреат Міжнародної премії Івана Франка 2021 р.
_____________________
¹ Воссоединение Киевской митрополии с Русской православной церковью. 1676-1686 гг. Исследования и документы. Москва, 2019.
² Сукина Л.Б. Человек верующий в русской культуре XVI-XVII веков. Москва, 2011. С. 70-71.
³ Булычев А.А. Между святыми и демонами. Заметки о посмертной судьбе опальных царя Ивана Грозного. Москва, 2005.
⁴ Див. коментарі В. Лур’є до видання: Андрей Курбский. История о делах великого князя московского / Изд. подгот. К.Ю. Ерусалимский, перевод А.А. Алексеев. М., 2015. С. 818-819.
05.07.2022