«Герой із тисячею облич»

Таня Єрмак

Захисникам «Азовсталі»

У нього добрі очі.

У нього сумні очі.

У неї очі блакитні, величезні.

Він високий і кремезний.

Він ще вищий.

Він середнього зросту, міцно збитий.

Він схожий на … ага, точно.

Він чорнявий і широкоплечий.

Її фігуру підкреслює військова форма: ух!

Його хлоп’ячу чуприну скуйовдити – рука тягнеться.

Вона русява, коса з-під шолому.

Його борода розкішна: в екрані виглядає хвилястою і шовковистою.

Його голос низький, спокійний. «До» він теж розмовляв цим голосом. «До» він виглядав на свої двадцять дев’ять. Ось, на фото. Зараз він виглядає на…

Він красивий. Краси-и-и-и-вий. І мужній. І худий. Його не впізнати через вилиці й запалі щоки.

Вона гарно співає.

Він теж співає.

Вона дуже гарно співає.

Він любить розповідати про свою шестирічну донечку, Мар’янку. І про молодшу, Анну, яка народилася за тиждень «до». Щоби заснути, він згадує, як вона пахла.

Він має синочка Тимка й донечку Нінусю, дошкільнят. І дружину, якій готовий місяць з неба дістати.

Вона має найкращу маму: тільки з нею змогла б залишити своїх доньок.

Він попросив кохану вийти за нього заміж. Звідти прямо – взяв і попросив. На коліно став і руку простягнув. До екрана телефону. Під оплески всіх побратимів. Її щасливе обличчя! Заради цього щасливого обличчя… Зв’язок зник. Довго немає зв’язку. Але він знає її відповідь. Він мав час вивчити її, свою Настю. Тепер він мріє народити з нею сина. І доньку. І ще сина. І доньку ще.

Щоби так, як у нього, котрий вже має. Двійню! Але ще їх не бачив наживо. Зате бачив на фото. У телефоні. І на відео бачив. Однакові такі пупси. Юрко й Тарасик.

Він – футболіст.

Він – політик. Початківець.

Вона – психолог.

Він – фізик-ядерник.

Він – історик за професією, воїн за покликанням.

Вона – маркетолог. Тут – бойовий медик.

Інститут. Університет. Курси.

Він – професійний військовий.

І він.

І вона.

Ліцей, академія. Строкова служба. Контракт.

Він на війні вісім років. Вийшов з ротації за тиждень «до».

Він – українець. З Полтавщини.

Він – із Харкова. Українець.

Він – з Житомира.

Вона – з Донецька.

Він гаркавить. Так трішечки. Симпатично.

Він – львів’янин. Пластун.

А він – білорус. І не він один.

Він – кримчанин.

Він багато жартує.

І він.

Білоруська така подібна на українську.

Комусь англійською? – без проблем.

Вона сміється.

Вона лише усміхається.

А коли бій чи коли бомблять, то він, і він, і він на російську переходять.

А він – ні, ніколи. Принципово.

І він – ні. Йому легше – волиняка.

У ньому дев’ять ран. Він лежить вже місяць. І терпить.

Тому що він поруч – без ніг – теж терпить.

Він стогне.

Він мовчить.

Він марить. Але не скаржиться.

Ніхто не скаржиться. Навіть матерям. Тим більше матерям.

Вона добровільно до них приєдналася після того, як кілька років тому на тій самій війні загинув її єдиний 23-річний син. Вона теж загинула. Кілька днів тому. А може про це тільки написали кілька днів тому, а загинула вона в якийсь із останніх сімдесяти трьох днів їхньої боротьби в оточенні за Маріуполь.

Багато їх загинуло, але імен поки що не називають.

Так краще. Щоби ми вірили. Й чекали. Й не здавалися. Як він.

Він.

Вона.

Він.

І він.

Той, з прекрасними очима й глибоким голосом.

І та, яка так гарно співає.

8 травня 2022