Про овець і справедливість

– І не сподівайтеся справедливості, її не існує в природі! Тому що люди – вівці. Вони будуть товктися в отарі, сліпо прямувати за вожаком, наступати одне одному на ратиці й нюхати задниці, аби лиш не залишитися наодинці й не вирішувати за себе. Тому що люди – вівці! Так і є! Ось я вам усім кажу: ви – вівці! І ніхто з вас мені не заперечить!

У моїй голові щось клацає – вмикається індикатор загостреної уваги. Я відриваю очі від конспекту, де старанно з'єднувала клітинки в химерну головоломку, й візуально оцінюю лектора. Він простує подіумом перед сотнею першокурсниць і першокурсників. У мій бік. Високий і худий. Одне плече виразно вище за друге. Піджак невизначеного сіро-бурого кольору виразно завеликий. На вигляд цей оратор зовсім юний (на скільки років він може бути старшим за нас? щонайменше на п’ять мусить). Шкіра його обличчя бліда, якась нежива. Кирпатий ніс. Стрижка радянського п’ятикласника: коротка, без проділів, русявий чубчик до брів поспішає за несподіваними поворотами голови, його ріденькі пасма підстрибують і розсипаються. Викладач не зважає на це, він то обводить нас поглядом, то опускає очі долу й зависає в собі. Його вуста кривить зухвала півусмішка. Косий струмінь сонця з прочиненого під стелею вікна препарує його постать. Коліна, ноги, живіт, груди – він майже труп. Але щось тримає його на сцені. Політична філософія? Теж мені стимул.

– То що? Вівці вівцями? Я й не сумнівався!

У відповідь – мовчанка. Байдужа чи зловісна, хтозна. Зате зухвала півусмішка тріумфує: лектор задоволений такою реакцією. Я сиджу в якомусь третьому ряді, оточена з усіх боків студентками й студентами, але мені здається, що його погляд зосереджений на мені. І він нестримно наближається до моєї частини аудиторії. Раптом я жалкую, що не взяла зі собою якогось светрика, суну руки під стіл та інтенсивно тру долоні одна об одну.

У моїй голові щось клацає – вмикається індикатор власної гідності. Я підіймаю руку. Тобто не я. Це п’ятирічна сестричка зі сльозами на очах бере на себе провину молодшого братика, коли батько називає його незграбним. Це відмінниця-шестикласниця питає класну керівничку, чому та завжди поблажливо ставить оцінки хлопцям і ніколи дівчатам. Це якась несподівано рішуча дзюдоїстка кидає на мат суперницю з Росії, володарку четвертого кю, міцних стегон і розширених гнівних ніздрів. Це…

Лектор зауважує мою руку. Його очі демонстративно округлюються, зухвала півусмішка змінюється зневажливою. Він робить якийсь кінематографічно довгий крокострибок у мій бік, при цьому його нижче плече міняється місцями з вищим. Мої брови пнуться на чоло, щире «ого!» спантеличено німіє на відкритих устах. Ось він уже стоїть навпроти мене, нас розділяють якісь три спини.

– Ви хочете щось сказати? Встаньте! – гаркає до мене.

У-ху, так до мене могла гаркнути хіба моя мама, але у неї принаймні голос жіночий і вона – моя мама. Та навіть їй я ніколи не пробачала безпідставних образ. Що він про себе думає, цей спеціаліст із якоїсь непотрібної нам мари? І взагалі, куди я потрапила? Це – омріяний університет? Це так до мене тут ставитимуться?

Встаю.

– Я – не вівця! – тихенько, але чітко промовляю.

Усі дев’яносто дев’ять голів, які чи дрімали, повкладавшись на руки, чи мріяли про речі дуже далекі від овець і філософій, повертаються у мій бік. Усі дев’яносто дев’ять пар очей, які споглядали життя за вікнами аудиторії чи нудилися від браку цікавішого предмета уваги, ніж наш викладач, намагаються розгледіти самовбивцю. Навіть сонце перевело приціл із поношеного костюмчика лектора на мою нескромну особу. Я до болю прикушую нижню губу.

У моїй голові щось клацає – вмикається притаманний мені раціоналізм. Запізно вмикається. Шкода, що всі плани життєвого успіху так по-дурному летять під овечий хвіст. Боляче, що все було намарно. І покинута після восьмого класу школа та переїзд до іншого міста, щоби з відмінними оцінками лише за співбесідою вступити до технікуму, а вже з відмінним дипломом технікуму мати більше шансів без блату вступити до університету. І рік маминого нерозмовляння зі мною – майбутньою ''торгашкою, яка ганьбитиме нашу родину'', бо я обрала спеціальність ‘‘товарознавство непродовольчих товарів’’, яка мала привести мене колись до посади директора бази імпортних товарів і, дозволивши уникнути ідеологічної заангажованості, відкрити всі двері в просяклій блюзнірством і позначеній дефіцитом будь-чого якісного радянській системі. І моє переважно голодне виживання на одну технікумівську стипендію. І мої поїздки на вихідні за 60 кілометрів автостопом, щоби поїсти – раз у тітки, раз у бабусі, а ще відвідини далекої родички, яка відбула табори в Сибіру, поховала там єдину 12-річну донечку, але не втратила ні своїх пісень, ні своєї інтелігентності, ні свого оптимізму й не тільки годувала мене, а й навчила готувати щось із нічого. І нарешті мої мрії про вступ до цього університету!

– Що? Ану повторіть! Ви посміли заперечити викладачеві?

У моїй голові щось клацає – вмикається режим самозахисту. Мої очі вилазять з орбіт, я відпускаю нижню губу, щоб міцно стиснути зуби. Щоки мої горять, долоні мокрі. Гей, надворі дев'яносто перший рік! Хіба порядки ще не змінилися? Хіба цей півень правий, і справедливості нам не бачити, бо її не існує в природі?

– Я – не вівця! – майже крізь сльози, але чітко повторюю.

Півусмішка сповзає з обличчя типа навпроти мене. Лице його сіріє, чубчик сивіє. Вуха – о, ні! – вони рухаються, стовбурчаться. Очі зіщулилися і зараз – у цьому немає сумніву – мене спопелять.

Усі дев’яносто дев’ять грудних кліток на моторошному глухому акорді затамовують подих. Тиша – як у космічному вакуумі, від неї аудиторія западає в ступор. Я теж не вдихаю, не видихаю, не відчуваю присутності свого тіла: ось-ось відірвуся від підлоги.

У моїй голові щось клацає – вмикається червоний напис: ''Назад дороги немає''. Мозок гортає прочитані на той час сторінки українського дисидентства й опору радянському режимові – і я подумки готуюся поповнити ряди героїв.

– Як вас звати? – не вгамовується викладач.

– Яна Захар, – кажу.

– Я-на За-хар?! – по складах перепитує він.

Пауза. Усі дев’яносто дев’ять фігур завмерли, як теракотові вояки першого китайського імператора. Напруга в аудиторії тисне на вуха. Ніч. Ліс. Мох. Бог. Шум. Жах. Куций молодий місяць. Уууууу. Так виють вовки.

У моїй голові щось клацає – зводиться курок. Ось вона яка, ця остання мить. Навіть єдина молитва, яку я знала, вивітрилася з голови.

– Яна Захар, ви отримуєте автоматом «відмінно» за іспит. Підійдете до мене із заліковою в кінці семестру. Але лекції відвідувати обов'язково!

Усі дев’яносто дев’ять грудних кліток видихають. Над лавами здіймається гомін і за хвилю застигає, коли лектор змахом руки наказує всьому зупинитися:

– Ну, одна не вівця. Це нічого не доводить! Усе одно не сподівайтеся справедливості, її не існує в природі!

Він різко стріпується весь, схрещує руки за спиною, розвертається й прямує до кафедри.

У моїй голові щось цокає. Ні, у моєму серці щось цокає. Ні, у моєму животі. Тільки цокає. Я краще сяду. На перезавантаження.