А якщо завтра війна?

– Ти зручно сидиш? Тримайся, щоби не впасти, коли почуєш, що трапилося зі мною минулого місяця, – інтригую свою подругу Лару на відео у WhatsApp.

Уже все позаду, і я можу говорити про це як про пригоду. Це не історія для широкого загалу, але з кількома найближчими друзями ми час від часу звітуємо один одному про події нашого життя. Переважно віртуально: живемо в різних містах чи різних країнах. Лара, Ніна, Таня і Сергій. Інколи на фейсбуку я бачу аватарки інших своїх друзів: побіжно згадую, як багато часу ми проводили разом, і перемикаюся на черговий пост. Мій егоїзм набрав нового забарвлення. Я стала скнарою свого часу – мені стало шкода розділяти його з іншими. «На всіх тебе не вистачить», – пригадалася й ця мамина порада. Я регулярно переказую гроші на лікування ветеранів та потреби їхніх сімей, шостий рік на волонтерських засадах сподвигаю культурну дипломатію при консульстві, але час – ні, його я тепер ревно бережу. Помедитувати в пустоту – так, почесати язики – ні. Мені не потрібна компанія ні для велосипедної прогулянки, ні для театру, а найбільше, про що я прошу свого чоловіка, – це щоби він поїхав кудись із нашим сином у вихідний день і залишив мене саму для себе. Лара каже, що я просто маю про що розмовляти з собою.

– Минулий місяць? Тобто березень? Холодний і гнітючий, відомий також як річниця пандемії? Ох, Яно, хоча б ти розкажи мені щось гарне, – незважаючи на сумні факти, голос подруги звучить бадьоро. Як і я, Лара рада, що ми нарешті бачимося. Синь її очей манить у мандри теплими морями. Їм підігрують усміхнені ямочки на її щоках. Освітлення надає загорілого відтінку шкірі лиця. Чорне боб-каре ідеально личить цій пані. Наче не я, а вона щойно з відпустки.

– Не знаю, чи гарне, але цікаве точно, – обіцяю я.

Дивлюся на Лару, смакую її присутність. Нехай віртуальну – мені достатньо. Перевага відеозв'язку з друзями – саме це зосередження на обличчях, їх фізиці й хімії. Крупним планом. Як живі. Як у кінострічках з улюбленими акторами в головних ролях. Коли фон поза ними не фіксується і його значення не в картинці. Навіть якщо для самого фільму слугує за назву. Як «Касабланка» з Інгрід Бергман та Гамфрі Боґартом чи «Ноттінг Гілл» з Джулією Робертс та Г'ю Ґрантом. Як Гданськ чи Львів, з яких ми ефіримо з подругою. Бо поза нашим сьогоднішнім відеовключенням – те, що ми знаємо одна про одну, що пережили разом. У цьому наш справжній зв'язок. Від того дня в Маріуполі біля семи років тому, який – хоч він і подарував мені Лару – я волію не згадувати.

– Ти цікава для мене сама по собі! Говори, Яно! – не терпиться їй.

Ми з Ларою надто різні, щоби заздрити одна одній. Не можу стверджувати, як загалом ця жінка ставиться до заздрощів, але у наших взаєминах я їх не відчуваю. Вона вголос аргументовано захоплюється різними аспектами мене при мені й при інших. Не завжди, не забагато, а якось в міру, виважено, вчасно. Мені це не те що лестить (у свої сорок вісім я знаю собі ціну) – мені від цього дуже приємно, тепло в животі. Я так і не позбулася потреби бути хваленою. Лара не наводить мені приклади «кращих інших», коли йдеться про якісь мої досягнення, вона і пожурить, і порадіє, і розповість те, чого я не знаю, і поділиться особливостями виховання синів, а ще ж – увага! ХХІ століття за вікном! – знаходить на це час. Невже я доросла до такої подруги?!

– Ти знаєш, як я сходила з розуму в цій коронавірусній ізоляції й постійних хвилюваннях за здоров’я моїх хлопців. Інколи думала, що краще захворіти, ніж постійно остерігатися, ніж місяцями жити в одному просторі з одними й тими самими людьми, нехай і найдорожчими. Як у в’язниці. Тепер я знаю, як це – у в’язниці. Ха-ха! – мій смішок звучить дурнувато. Заглушаю його ковтком повітря. – Лука врятував, уявляєш? Його восьмий день народження співпав зі шкільними весняними канікулами, і в подарунок він виканючив не що інше, як поїздку на «тепле море». Тим більше, що минулого року його уродини припали на перший жорсткий локдаун. Я не мала вибору. Тобто мала, але теж дуже хотіла. Ха-ха. — На маленькому екранчику поряд із Лариним великим бачу зморшки довкола своїх очей. Як його вимкнути? – Далі я місяць досліджувала Карибські Нідерланди: там практично немає ковіду, не потрібна віза, і туди нам зручно летіти KLM-ом через Амстердам. А головне, що ціни впали вдвічі через карантини, і на деякий час авіалінія дозволила переносити дату квитка без штрафу. Я зробила тест для Амстердама за сімдесят дві години до вильоту – щоби бути певною наперед. Але для нашого карибського острова потрібен був свіжіший тест. Я зробила його, умовно, в п’ятницю, з тим, що Левко надішле мені результати в суботу до пересадки в Амстердамі. Ми з Лукою полетіли. Задоволені, як слоники. У Схіпголі Лука довго вибирав собі лего, потім ми їли круасани, пили фреш, розглядали вітрини і робили смішні селфі для тата – одним словом, життя прекрасне. Після неволі свобода дозволяти собі прості речі розпирає, як мультивітамінна ін'єкція, – я навмисне розтягую вступ. – Стали ми в чергу на пересадку. Тут дзвонить Лев. Я кажу йому, що не можу розмовляти, бо ми ось-ось підходимо до прикордонника. Він каже: «Прийшов твій тест». «То перешли його мені, як домовлялися», – дратуюсь я. «Чекай, – продовжує він таким голосом… бе-ме…знаєш, як студент, який не підготувався до лекції, – він позитивний».

– Ааа! Бомба! – виривається у Лари. Це звучить, як годинникове «бам-бам», що застає зненацька. – Ти хворіла без мене?

Лара – лікарка. Невролог. Я вважаю, що лікарі – люди найвищого стану із задуманих Богом. Я так і не можу зрозуміти, як Лара справляється з відповідальною роботою, дітьми, домом, собакою, відрядженнями на всеможливі медичні семінари і регулярно присутньою в її житті культурною програмою. Остання, вона каже, дозволяє їй відволіктися від усього іншого. При цьому Лара завжди виглядає так, наче має персональних тренера, косметолога і стиліста. Мабуть, вона – втілення тієї заслуженої триста шістдесят дев’ятої реінкарнації, коли людина має й може все.

– Не хвилюйся, безсимптомно минуло. Якщо було взагалі, – продовжую я. – Слухай далі. Отже, я прораховую в голові варіанти. Із жалем прощаюся з ідеєю не зізнатися в позитивному тесті й зробити ще один на острові по прильоті. Ідея вперто повертається, я злюся на це й рішуче виходжу з черги. Лука тягне мене назад. Я пояснюю йому на вушко, що сталося. Він починає ридати. Благає мене летіти на острів. Мені розривається серце, але я йду до прикордонників у віконці для проблемних випадків і кажу, в чому річ. Чорнявий прикордонник з ім'ям Лазар на бейджі ввічливо дає мені маску з покращеним захистом (ясно, що я маю на обличчі свою полотняну), виходить до нас і просить людей звільнити прохід. Ми навіть знайомимося дорогою до медпункту. Лазар – серб. Мені здається, що він нам співчуває. У медпункті я кажу, що жодних симптомів не маю. І вони з черговою лікаркою це бачать. Лука далі реве. Питаю, чи може це все бути помилкою? Може, я здам ще один тест? Ні, позитивні ПЛР-и не можуть бути помилковими, тільки негативні. Ми мусимо відбути карантин. Якщо далі буде безсимптомно, я можу здати повторний тест через п’ять днів. Нам пропонують безкоштовно пожити у Mercure на території аеропорту.

– О, це вже щось! – Лара теж ведеться на цю деталь мого стендапу для вузького кола сезону весна-2021.

– Ага, я теж так думала. І безкоштовне триразове харчування пообіцяли. Але ми відчиняємо номер і потрапляємо у... – я роблю навмисну паузу – кімнату без вікон. Без вікон, уявляєш? – Уявляє. Очі Лари зараз займають майже весь екран, в них – ай, багато чого. Вона затуляє уста долонею й хитає головою з боку в бік. «Який жах!» – сказала б вона, якби я дала їй слово. Ще ні, я ще маю інші ефекти в арсеналі. – Кондиціонер вмонтований у стелю прямо над ліжком і затканий серветками, такими тоненькими, знаєш, які витягаються з пачки. Вони стирчать нерівними стрічками й тріпотять під тиском повітря. Так бридко, Ларо, як соплі. Це щоби не дуже сильно дуло, як нам пізніше пояснили. Я шокована ще більше, ніж результатом тесту. Тягну Луку на вихід із цього номера. На порозі вмикається сигнал тривоги. Стоп, дорогенькі! Covid-19! – мої щоки печуть, настрій чудовий – наче я пів години бігала. Так завжди, коли я багато говорю.

– Шенгенська версія тюремної камери. Тобто ковідної, – Лара продовжує хитати головою. – І що? Скільки ви там прожили?

– Ніскільки. Я зателефонувала на рецепцію, зателефонувала до нашого прикордонника і заявила, що ми не перебуватимемо в такому приміщенні. Що тут ми із сином точно захворіємо. Після довгих перемовин нас випустили в місто й дозволили поселитися в нормальному готелі поблизу аеропорту. З балконом, по якому навіть пробігтися можна, з якого видно велетенське зелене поле з овечками, кілька хаток й мегакруту багаторівневу транспортну розв'язку далеко на горизонті. Тільки завдяки дипломатичному паспорту, як ти розумієш.

– Завдяки тому, що ти вмієш настояти на своєму! – уточнює Лара. І знову хитає головою: «Боже, як ви це все пережили?»

– Чекай, це ще не все. Замість обіцяних п’яти днів ми пробули на карантині...

Ба-бах! Страшної сили гуркіт перериває нашу розмову. Стіна справа здригається й жбурляє в мене згустком повітря. Наче в будинок врізався літак, як під час 9/11. Тобто я не можу свідчити ефект того удару так, як ті, хто одинадцяте вересня дві тисячі першого року застали всередині Всесвітнього торгового центру (книжок очевидців я до цього часу не прочитала – очевидність наздогнала мене щоденними репортажами з нашої українсько-російської війни, яка триває восьмий рік), але я вже двадцять років асоціюю кожен несподіваний могутній поштовх із відлунням тієї трагедії: офіс моєї фірми тоді знаходився на Шостій авеню між Тридцять шостою та Тридцять сьомою вулицями, за кілька блоків від Емпайр-Стейт-Білдінг, на яку, підозрюють, теж планувався терористичний напад.

За хвилю знову і вже дробом: трах-тарарах-тарабах.

Ось і все. Я знала, що від того, чого найбільше боїшся, не втечеш.

– Зачекай, Ларо, – бурмочу. Виглядає, що вона не перелякалася так, як я. Віртуальна оболонка – як товста шкіра, не все пропускає.

Я біжу на звук і потрапляю до ванни. Бачу: двері душової перегородки тріснули по діагоналі. Скло з верхньої половини вкрило підлогу дрібнюсінькими скельцями форми неправильних багатокутничків, майже круглими, як великий град. Нижня половина – візерунок з мільйона тих самих градинок, але тримається. І тут на моїх очах починає сипатися ця решта. Кришталева лава. Ефект доміно. Fortuna variabĭlis. Мені вже не лячно (це ж лише двері), але шокує. Я відкриваю рота в німому «Вау!» і думаю, що вже не встигну зняти відео. А воно б набрало лайків!

Чоловік із сином на вечірній прогулянці. Я сама не наважуюся прибирати. Повертаюся до Лари.

– Ти чула це? Двері душової тріснули й розсипалися на дрібні градинки. У мене серце з переляку зупинилося. Я думала, це війна почалася.

– Вау! Просто містика. Чого ж вони трісли? – заскочена Лара.

– Я не знаю. Якісь рухи в будинку. Якийсь незначний підземний поштовх. Сімнадцятий поверх все-таки. Але скажи мені, Ларо. А якщо завтра війна? Що б ти зробила? Ти ж пам'ятаєш нашу спільну знайому з Маріуполя. Кажуть, що на сьогодні ймовірність російського вторгнення реальніша, ніж будь-коли. Усі ж бачили сотні тих «мурашок» довкола кордонів України – на сателітних фото західних розвідок у світових медіа. А якщо завтра війна?

– Так, ситуація погана. Я свідомо відгородилася від неї, бо відчувала, що лусну від напруження. Не хочу накопичувати в собі негатив від того, на що не маю впливу. На щастя, з роботою й усіма обов’язками я не маю часу про це думати. – Лара поправляє волосся і виструнчується. На мить здається, що ховає погляд. – Ох, тепер ось думаю, – додає вже іншим голосом.

Я бачу, як гасне синь її очей і тоншає лінія уст. Я знову все зіпсувала.

– Вибач, що я тебе засмутила. Я думала, що підлікувала відпусткою свої панічні атаки. Але знаєш, я все одно хотіла запитати тебе, що ти думаєш про це все. А якщо завтра війна? До чого нам готуватися? – Я відчуваю, як мій живіт наповнюється парою з морозилки. – Слухай, Ларо, зараз мої хлопці повернуться. До туалету не зайти. Давай дорозмовляємо іншим разом...

П’ята нуль-нуль. Це перше, що я фіксую на циферблаті електронного будильника на книжковій полиці навпроти мого ліжка. Будинок тремтить, земля зривається з орбіти, гул гамселить у стіни, заграва пломеніє крізь благенькі жалюзі на вікнах. Вибухи. Десь недалеко. Все. Якщо пішли на житлові райони, то все.

До мене доходить, що я сама в ліжку. «Леве!» – викрикую й зриваюся на ноги. Коридор, дитяча, вітальня, кухня – чоловіка немає. Все – приїхали. У ванній вмикаю кран і чекаю на холодну воду. Пригорщами хлюпаю її в обличчя. Раз, другий, третій...

...Четвертий, п'ятий... Кожен вибух наче ударною хвилею стрясає моє тіло.

«Боже, я боюся! Що, що робити?!» – Страх хапає мене за горло тренованою п’ятірнею диктатора. Стискає і стежить. Як після кількох конвульсивних шарпань грудна клітка востаннє здувається, тоді, приречена, міліє, плюсне, кряхкає сірим брудним пшиком і западає. Здається. Страх зверхньо пхикає: йому більше не цікаво.

«Тікати! Вже! Швидко!» – Паніка б’є в барабани. Верещить не своїм голосом. Заломлює руки, тупає ногами, пускає сльози. Біжить уперед, біжить назад. І знову по колу. Зупиняється, відсапується. Втуплює погляд у своє відображення в дзеркалі над умивальником. Веселка. Сонячне затемнення. Чорна діра. Трансцедентність. Вічність. Небуття.

«Я ж казала. Я ж попереджала. Я ж нагадувала», – стукається в скроні Завбачливість. Манірно так, нігтиками вказівного і середнього пальців: тук-тук. Уся така випрасувана й рожева. Як для студійної фотосесії. І пахне анісовою цукеркою від кашлю.

«Пішла ти! Який з тебе толк зараз! Ніколи з тебе толку не було, то що ти зараз випендрюєшся?!» – я щипаю шкіру на обличчі, масую скроні, беру себе в руки. У своєму відзеркаленні зауважую синяки під очима. Але яке воно брудне і забризкане, це дзеркало! Чому його ніхто не витирає?!

Найголовніше що?! Що зараз найголовніше?!

Вийти звідси. Останній поверх висотки – ненадійний прихисток для ракетних обстрілів.

Голуба валіза на коліщатах стоїть біля ліжка саме для цього випадку. Речі першої необхідності до неї так і не складені. До біса! Хапаю документи: єдине «готове», в шухляді верхній, усі разом, у порядку. Перевертаю кухонні шафки в пошуках занички із грошима. Ось є! Але де друга? Де друга?! Що там у холодильнику їстівного? Лука вередує, коли голодний. Тільки яйця. Яйця варити нема часу, та й малий не їсть варені. Ага, поголодує – їстиме, що дадуть. Беру пачку його граноли. Добре, що є трохи хліба. Одягаюся в темно-синій вовняний костюм спортивного стилю з вчорашньої велопрогулянки. Здираю з вішака полотняну торбу для покупок. Закидаю в неї білизну і ще один набір спортивного одягу. Лечу в кімнату Малого. Буджу його. Кажу, що якісь обстріли, що нам потрібно в безпечне місце. Він навіть не плаче, одягається. Питає, де тато. Дзвоню чоловікові. Його номер зайнятий. Я згадую про Ніну, про Таню і Сергія. Про свою двоюрідну сестру Олю. Чи знають вони? Я не можу їм зараз подзвонити. Дорога кожна хвилина. Гроші, де гроші? Натомість пакую якийсь луківський одяг з його шафи і кілька моїх та його книжок. Будь-яких? ОК, будь-яких. Телефон і лептоп зі зарядками. Косметичка. Слава Богу, аптечка ще не розкладена після відрядження. Є кілька шоколадок. «Ріттер-спорт», улюблені. Лука витягає зі складок ковдри свого панду Еліота й вішає на плече іграшкову рушницю. Усе. Зволікати далі не можна. Гроші? Що ж, я звикла, що вони то є, то нема. Мені здається, що я не взяла чогось важливого, але нічого не приходить до голови. Ми виходимо. Ліфт вже не працює. Спускаємося сходами. Через кілька поверхів стає тісно від людей. Хто з чим: валізами, наплечниками, пластиковими пакетами. Дехто в масках. Оце самодисципліна! Я пересуваю торбу на живіт і розправляю плечі. Лука втискається в мій лівий бік. Ніхто не розмовляє. Голови похилені – увага на сходи. Мені пригадуються людські фігури з картин Андрія Ментуха. Ще через два поверхи гасне світло. Багатоголосе «ах» проноситься хвилями через сходові прольоти і ще більше згущує темряву. Моторошно. М’язи ніг болять, ніздрі намагаються зловити краплю свіжого повітря серед видихів сотень людей. Усе апокаліптичне. Тільки ручка сина в моїй долоні рідна й тепла. «Швидше, мамо, швидше! Восьмий поверх вже. Недалеко лишилося. Ми мусимо знайти тата».

Ось ми на вулиці. Я навіть не радію цьому, бо апокаліпсис розгортається саме тут. Спалахи – чого? що горить? чим стріляють? – освітлюють вулицю, як денне світло. Сирени такі голосні, наче приставлені до мого вуха. З гучномовців наголошують не створювати паніку й по можливості виїжджати з міста. Лементують діти. Автівки одна за іншою з присвистом стартують з місць і закорковують дороги довкола. Я згадую, у якій шухляді могли бути гроші. І що я не подумала про речі чоловіка. Запізно. Тягну сина в гараж і продовжую набирати нашого татка. Гудуть мотори. Дим густішає. Я кашляю. Чоловік дзвонить, коли ми вже в гаражі. Наказує чекати на нього і повідомляє, що ми їдемо в хатину його товариша в якомусь там селі, аби подалі від Кальміуса. Зовнішній гул у приміщенні відчувається з потрійною силою. Малий починає кричати: «Ааааа». Я обгортаю його собою й затуляю йому вушка.

– Шшшш, що тобі сниться? Прокидайся! Яно? – це голос чоловіка. Я поволі пробуджуюся.

Ух, як гаряче. Я спітніла. Чому забули відчинити вікно на ніч? На циферблаті електронного годинника навпроти мого ліжка – п'ята нуль-нуль. Я пригадую свій сон. Мені страшно.

– А якщо завтра війна? – питаю.

– Був такий радянський фільм «Завтра була війна», – жартує Левко.

Це так у його стилі: відсунути будь-який конфлікт – реальний чи вигаданий, наш чи чийсь, про який я прошу хоча б порозмовляти зі мною. Інколи мене це заспокоює, але частіше дратує. Мені здається, що я живу зі стіною. Яка мене заслоняє від негараздів. І від свіжого повітря.

– Мені сон приснився. Війна. Усе таке реальне. Ти ж знаєш, яка в мене інтуїція. А якщо завтра війна?

– Ще рано. Спи й не притягуй! Бачиш, напруження з тебе аж на душові двері перекинулося, – чоловік цілує мене в скроню, міцно притуляє до себе і демонструє, що повернувся до свого сну.

У затишку його обіймів я почуваюся гусеницею. Яка мріє стати метеликом. Мені легко. Тепло. Солодко-лоскітливо від волосся на чоловічих руках. Я в безпеці. Я не сама. Поки ці руки мене обвивають – мені не страшний світ довкола. Але я – гусінь. І термін для мого перетворення на метелика давно минув. Я вкотре думаю, чи шкодую, що не відважилася. Що воліла бути захищеною, аби не одинокою. Залежною, аби не самотньою. Нестерпна егоїстична гусениця!

***

Уранці за сніданком син питає:

– Мамо, навіщо ти повернулася з Америки? Я б хотів, щоби ти народила мене там! – Хлопець закоханий в американську англійську й часто заводить американську тему.

– Ти б тоді не був таким ось Лукою, – сміюся я. – І я тобі не раз перераховувала все, що мені не подобається в житті там.

– Але Америка є членом НАТО, – несподівано повертає хлопець.

– Ну, так. А ти знаєш, що таке НАТО? – здивовано питаю.

– Мамо, це такі країни, які захистять одна одну, коли нападе Росія.

– Так, синочку! Пишаюся тобою.

Лука не сприймає це як комплімент. Його дитяча безпосередність ще нічим не затьмарена. «My name is Jeff», – вигукує він слоган з якогось дурного відеоблога та поспішає до школи. Тато вже чекає його вбраним.

Я залишаюся сама зі своєю кавою. Думаю про те, який у нас із сином зв’язок, як він реагує на мої тривоги. І про те, що треба попросити Лару порадити мені психотерапевта. Я творитиму цій високоповажній особі наративи з пережитого й бачитиму себе в них такою, якою захочу. Хоча ні, зайве – я краще ще раз порозмовляю з Ларою, Ніною, Танею та Сергієм.

Переді мною у наріжній вітальні сімнадцятого поверху з вікнами-дверима до підлоги по обидва боки кута будинку – «краєвид, від якого захоплює подих» (такий його ярлик в оголошенні про оренду і привернув мою увагу). На Гданську затоку. Оповиту зеленню з боку суші. З червоночерепичними дахами Сопота й фігурними кліфами Гдині. З найдовшим дерев’яним пірсом Європи. З півостровом Гель на горизонті. На цю годину затока безхмарно блакитна, покрапкована рожево-білими цятками корабликів. Кажуть, що вода прибирає колір неба. Затока належить північному морю, тож колір може змінитися щохвилини. Я бачила всі його відтінки. Сріблясто-синій. Фіолетово-сірий. Брудно-зелений. Радісно-сонячний. Гірко-темний. Блідий. Меланхолійний. Холодний. Сам собі пан, без меж і визначень. Будь-коли будь-ким жаданий. Бо така морська доля – чарувати людське око. Я подумки дякую Затоці за те, що вона була моїм вікном у світ протягом минулого карантинного року.

У погляд встрягає жирний чіткий слід на склі – поцілунок. Устами мого сина. Мій дорогий маячок! Даремно я часом злюся на нього за те, що наші вікна й дня не можуть побути чистими.

Я роблю вдих на чотири, затримка на чотири, видих на вісім – спостерігаю, як повітря торкається внутрішніх стінок ніздрів. Мені добре, і з кожним днем мені буде краще, краще, краще.

Квітень-2021