Буде нам з тобою що згадати

Найбільше у історії, яку спробую розповісти, мене цікавлять дві речі. Дуже приватні, якщо не зважати на те, що із таких приватних питань повільно, але вперто зсукується шнур міфології. А це вже властиво робить загальну історію.

 

Мені цікаво, що і як відклалося у пам'яті мого брата. Нам обом за п'ятдесят. Хоч різниця у віці видається надто несуттєвою, коли йдеться про історію, все ж два роки у ранньому дитинстві – достатня різниця у ширині лузи, куди можуть закочуватися міфологічні кулі. До речі, одночасно із тими дитячими історіями із давнього дитинства ми отримували також велику пачку фраґментів так званих міфів древньої Греції. Зчеплення матеріалу додавало почутому певного ворсу, який притаманний добрим тенісним м'ячам.

 

Друге, що мене цікавить. Як я, що із мене, вже досить підстаркуватого, перекотить ці міфічні кулі зі свого дитинства своїй малій дитині. Яка, незважаючи на те, що минуло ціле століття, є в такому самому віці, як тоді ми з братом. І якою була та, яка нам у такому віці розповідала про свої дитячі історії.

 

У нашому дитинстві Мімі – так ми її дитячо називали – була на якихось десять років старшою від нас теперішніх. Але в неї було набагато більше переваг. Вона мала час, можливість, терпіння, охоту і талант багато годин розповідати всілякі байки і історії двом внукам свого брата. До того ж вона – ще такою не найстаршою – прожила дві світові війни. До того ж першу з них – у власне такому ж ранньому дитинстві.

 

Влітку 1914 року мама залишила її на короткі вакації у селі між Городенкою і Городницею на Дністрі, де мамина сестра була одружена із місцевим священником. Малій було вже п'ять років, можна собі таке дозволити, сестра дбайлива, а у Львові ще багато різних, хоч і літніх, але справ. Чоловік – тато малої – у Америці. Найстарший син поїхав до тата, він якийсь своєвільний, не знати, що з того вийде. Менший студіює у Карлсруе. Є ще дві старші доньки. Мала може побути у тітки.

 

А тоді почалася війна. Яка зі всіх боків виглядала мало не спецоперацією. І зі всіх боків викликала шалений ентузіазм переможного патріотизму. То нічо, що дитина ще трошки затримається у вас? – наразі пошта працювала бездоганно. Зрештою, згодом теж. Одне із див світової війни. Майже те саме, що неубита досі телефонія.

 

Тим часом до маленької дитини на березі Дністра наближалася лінія фронту. Москалі поспішали визволити Галичину, перлину ідеальної імперії. Звичайно, наші – цісарсько-королівські – тримали оборону. Дністер – це навіть символічно. З того моменту і розпочиналися наші з братом слухання аудіосеріалу про спостереження маленької дівчинки на великій війні.

 

Тепер її назвали би інсайдером. Оскільки мешкала на плебанії, яка була єдиним поважним будинком у селі, то мешкала при штабах. Інтендантські служби вже кілька століть працюють за набитою схемою розквартирування військ. У плебанії завжди осідали офіцери. Якийсь штаб. Із подобою оперативного відділу – всюди мапи різного масштабу, вузла зв'язку – телефоністи на веранді, дроти, зачеплені на фруктові дерева саду. Довкола садиби – мішки з піском, окопи, маленька гарматка, скоростріли у невідомо ким прорахованих вогневих позиціях. Намагання вдати, що сліпих зон практично нема.

 

І що важливо. За тих кілька років передшкільних канікул у незнищенній, слава Богу, плебанії перебули офіцери не просто двох великих опонентів. Було те, що формувало нашу міфологію. Бо з русского боку були: страшні кацапи, які не розуміли, де вони находяться, лиш хотіли їсти і пити; кубанці у чудесних білих кожушках, які співали під гітару українських пісень і хрестилися на образи і Шевченка; москалі з калмиками із дикої дивізії, від яких ховали дівчат у пивницях, котрі шукали українофілів-мазепинців, палили книжки, пекли на бучках убитих звірів, а при відступі набирали у бесаги предмети розкоші – патефони, фіранки, сувої полотна, грудки масла і цукру, а селян, які намагалися боронити свій харч, рубали по руках шашками.

 

Були і наші. Файні чехи, що допомагали вичісувати худобу. Страшні мадяри, які страшно били усіх українців, звинувачуючи їх у пособництві ворогові. Румуни, які шукали цуйки, грали на усьому танцювальну музику і зводили дівчат без прямого насильства. І німці, які жорстоко покарали свого денщика за те, що він нехотячи вилив гаряче какао на вухо тої малої дитини.

 

Потім Мімі мала дивовижний досвід двадцятих, тридцятих, сорокових. Але у сімдесятих вона оповідала нам з братом тільки історії двох ґатунків – про свої п'ять років і про нашу Європу, в якій вже кілька тисяч років відбуваються подібні історії.

 

05.05.2022