Росіяни завжди намагаються перекласти свої злочини на інших. Але зараз їм це не вдасться.
Росія давно використовує міжнародні організації як майданчики для своєї пропаганди. Бреше, навіть розуміючи, що всі знають — це брехня. Так було завжди. Нещодавно коли слухав, як представник росії в радбезі ООН зачитує про «злодіянія азовцев» у Маріуполі, склалося враження, що йому підсунули папірець з 1940-х про «прєступлєнія українськіх буржуазних націоналістов ОУН-УПА». Та сама цинічна брехня, звинувачення захисників народу у злочинах, які свідомо чинили окупанти.
Мета тоді і зараз одна — не просто списати власні злочини на інших, а й дискредитувати борців за свободу перед світом та навіть перед їх власним народом. Якщо у вас або ваших знайомих є хоч найменший сумнів, що псевдосвідчення росії брехливі наскрізь — вам особливо корисно буде зазирнути в минуле і побачити там те саме.
У 1940-1950-ті роки совєти задля цього навіть вдавалися до створення псевдоповстанських груп, які вбивали та грабували, перевдягаючись у бандерівців. А вперше таку тактику боротьби з українським визвольним рухом чекісти використали ще в 1920-ті. Вдаючи підпільників, вони виманили з еміграції в Україну і заарештували керівника Партизансько-повстанського штабу генерала Юрія Тютюнника. Він якраз готував антибільшовицький спротив.
Але справжнього розквіту тактика створення псевдоповстанських загонів сягнула таки в 1940 роках. Саме тоді комуністичний режим зіткнувся зі спротивом, якого вони до того не бачили і не могли уявити. Мова йде про діяльність Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. Тож НКВД вирішив запускати “легендоване — тобто вигадане — підпілля”, завдяки чому обманювали справжніх повстанців, та “агентурно-бойові групи”, які чинили наругу над місцевими під виглядом повстанців.
Придушити наше підпілля було надзвичайно складно завдяки масовій підтримці місцевих. Люди забезпечували повстанців не гірше, ніж нинішні волонтери — українську армію. Крім того, завдяки українцям із довколишніх сіл бандерівці мали оперативну інформацію про розташування сил НКВД та операції ворога.
Зламати масову підтримку репресіями не вдалося. Хоча були задіяні ув‘язнення, розстріли, депортації цілих сіл. Тому совєтська влада вдалася до дискредитації повстанців учинками чекістів з агентурно-бойових груп. Станом на середину 1945 року на Західній Україні діяло 156 таких груп. Вони мали:
- вести розвідувальну роботу і виявляти командирів УПА та керівників ОУН, щоб фізично їх ліквідувати;
- проникати у мережу ОУН для дезорганізації роботи і розкладання її зсередини;
- здійснювати грабунки та вбивства місцевих жителів під виглядом ОУН-УПА задля широкої компрометації руху опору;
- сіяти непорозуміння та взаємну недовіру між цивільними та захисниками.
Один із членів такої групи, чекіст Микола Дем’янюк, згадував, як вони “одягали українські сорочки, шапки з тризубами. Вночі йшли до сільських хат і вирізали цілі сім’ї, при цьому демонстративно розмовляли українською. Як правило, одного члена родини залишали живим, щоби потім він розповідав про побачені звірства, які нібито вчинили бандерівці”.
Опісля ці злочини ретельно документували і використовували в пропаганді навіть за кордоном.
Наслідки цих інформаційно-військових спецоперацій проти УПА були відчутні ще донедавна, коли частина українців сприймала повстанців як злочинців, що воювали проти свого народу.
Масштаби злочинів псевдоповстанців були такими, аж викликали обурення навіть у совєтських високопосадовців. Військовий прокурор Кошарський у 1949 році доповідав, що діяльність цих груп має яскраво виражений бандитський характер, і наводив багато прикладів їхніх злочинів. Ось один із них:
«У ніч на 23 липня 1948 року спецгрупою з с. Підвисоцьке була забрана до лісу громадянка Репницька Ніна Яківна, рік народження 1931. У лісі Репницька була піддана тортурам. Допитуючи Репницьку, учасники спецгрупи тяжко її били, підвішували догори ногами, вводили в статевий орган палицю, а потім по черзі зґвалтували. У безпорадному стані Репницьку кинули у лісі».
Ми поки що не чули про російські агентурні групи, які б вдавали українських вояків. Можливо тому, що росіяни контролюють невелику частину території України, і навіть там їх окупаційний режим недостатньо певний. Але приписати свої злочини Збройним Силам України вони намагаються з перших днів. Мова йде не лише про згаданий на початку Маріуполь, а й про страшні злочини в Бучі, масові вбивства цивільного населення, які пролунали на весь світ.
Але зараз не 1940-ві, і злочинцю сховати власні злодіяння набагато важче. Нещодавно The New York Times опублікували відео, зняте з дрона, яке зафіксувало момент розстрілу велосипедиста з російського танка. Це один із багатьох злочинів росіян у Бучі, один із тих, які намагалися приписати українцям.
Правда завжди сильніша. Тільки для того, аби правда про борців за свободу в 1940—1950-х вийшла на світло, потрібні були десятиліття, тепер вистачає днів.
І так само швидшою буде наша перемога!
Слава Україні!
02.05.2022