Радянські люди жили у наймиролюбнішій державі на планеті. Так, від цієї держави був у жаху весь цивілізований світ. Так, на Заході були переконані, що якийсь черговий кремлівський безумець одного дня натисне «ядерну кнопку». Так, Радянський Союз продовжував втручатися у конфлікти практично у всіх частинах світу та тримав за горло країни Центральної Європи.
Але всередині Радянського Союзу боротьба за мир у всьому світі була таким самим культом, як і комуністична ідеологія. Радянське керівництво навіть заснувало міжнародні Сталінські – потім, зрозуміло ж, Ленінські – премії «За зміцнення миру між народами». Саме ці премії були головними нагородами для лояльних іноземців або тих, кого хотілося вважати лояльними. У списку лауреатів цих премій – Пабло Неруда, Бертольд Брехт, Пабло Пікассо та Луї Арагон. Радянські пропагандисти разом зі спецслужбами вигадали Всесвітню раду миру, чиї активісти мали переконувати людство у миролюбних намірах СРСР та агресивності імперіалізму. Першим президентом організації, до речі, був нобелівський лауреат Фредерік Жоліо-Кюрі. Комітети захисту миру у самому Радянському Союзі були чи не найреспектабельнішими «громадськими організаціями», хай навіть у їхньому апараті завжди працювали співробітники КДБ. На чолі Українського комітету захисту миру два десятиліття був Олесь Гончар. Радянський комітет захисту миру у Москві видавав, мабуть, найвільніший журнал у СРСР – «Век ХХ и мир», у якому могли публікуватися навіть дисиденти та майбутні діячі перебудови.
Все це, певна річ, було декорацією. Радянський Союз не був миролюбною державою жодного дня свого існування. Він вів загарбницькі війни. Його влада знищувала власне населення. Його репресивний апарат робив усе можливе, щоб протистояти будь-якій альтернативній позиції. Вся ця «миротворча» мішура викликала у мислячих людей хіба що іронію: не випадково знаменитий бард Олександр Галич писав про «заутреню на захист миру» у провінційному клубі.
Проте керівництво СРСР прагнуло до того, щоб «імперія зла» виглядала миролюбною державою хоча б у очах власного населення. «Лиш би не було війни!» – це було головне народне гасло, яке виправдовувало будь-які злочини влади, будь-які проблеми. І влада активно підтримувала це гасло. Друга світова війна була надто страшним випробуванням. Спадкоємці Сталіна – і Микита Хрущов, і Леонід Брежнєв – були її безпосередніми учасниками і точно знали, чим відрізняються справжні бойові дії від художнього фільму.
Метаморфоза, що сталася з населенням Росії за останні десятиліття, є просто разючою. Це прямий шлях від «Лиш би не було війни!» до «Можемо повторити!». Війна перестала бути горем і перетворилася на суцільне свято, фестиваль «перемоги», комп'ютерну гру. «Заутреня на захист миру» перетворилася на молитву кривавого московського патріарха на захист війни та вбивств. Звичайні люди в інтерв'ю журналістам говорять про бомбардування українських міст як ремонт теплотраси – «треба було бомбанути!». Ще у 2014 році, коли Кремль тільки розпочинав агресію проти України, один із членів Громадської палати Росії сказав, що війна росіян більше не лякає, особливо жителів провінційних реґіонів країни – «ніж так жити і спиватися, краще вже воювати». Тоді ці слова здавалися метафорою, спробою виправдати дії влади. Але виявилося, що це звичайнісінька правда.
Що сталося? Чому народ, який пережив війну і втратив на ній мільйони людей, знову перетворився на агресивне чудовисько і терпить владу божевільних пройдисвітів? Чи можна відповісти на це запитання?
Так, можна. Можна одним словом – порожнеча. І це слово можна впевнено писати на географічній карті Російської Федерації замість слова «Росія».
Радянський народ – за всіх відомих ідеологічних обумовлень – був народом-переможцем, і насамперед (тут, до речі, Сталін мав рацію) це стосувалося самих росіян, бо вони захищали свою країну. Прості люди вистраждали цю перемогу, нехай і були після неї, як завжди у російській історії, обдурені у своїх очікуваннях. Тілами їхніх близьких сталінські маршали закидали гітлерівців. Вони тяжко воювали, працювали, голодували, але не допустили окупації, їхня країна вистояла і навіть почала змінюватися після смерті скаженого генералісимуса.
Але що сталося після 1991 року? Ми з вами стали будувати власну країну, жити її майбутнім. Але росіяни не схотіли будувати Росію. Їхня власна країна сприймалася ними як обрубок імперії, як символ поразки, як антитеза перемоги у Другій світовій. Їхньою їжею стала ненависть до навколишнього світу. Перше, чим вони зайнялися – так це придушенням народів самої Росії: кому дісталася війна, кому – корумповані клани, готові зрадити співвітчизників заради частки у нафтовій чи алмазній компанії. Але головне – щоб втратили національну гідність, свої культури, мови. Навіть алфавіти для народів Росії тепер обирає Державна дума. А збірки віршів поетів із фінно-угорських республік я купував у Естонії, Фінляндії – але тільки не в Росії. Це була навіть не асиміляція – це було знищення.
Ну і, зрозуміло, Кремль ніколи не забував про "повернення" втрачених територій. На місце показної миролюбності прийшла показна агресивність. Й ось уже не просто світ боїться того, що черговий кремлівський безумець натисне ядерну кнопку. Черговий кремлівський безумець відкрито лякає світ ядерною кнопкою під оплески натовпу – такого не було навіть у радянські часи.
За ці тридцять років росіянам не вдалося відбутися як нації, здатній до державного будівництва. Їхня держава виявилася лише кровоточивим обрубком давно померлої імперії, страшним знаряддям смерті.
А зіткнення смерті із життям – це історична неминучість.
Ось ми й зустрілися.
03.04.2022