Лелеки повертаються додому

Скільки живу в Стамбулі, а вже перейшло на четвертий рік, – ніколи не бачила тут лелек.

Чула від тутешніх, які бачили, що лелеки таки пролітають над Царгородом – бачили їх восени, коли вони, прямуючи до спекотних африканських зимівель, спиняють перепочити, і навесні, коли птахи радісно повертаються до рідних домівок. Саме так, додому, на Батьківщину, де відсвяткують перемогу життя, де зів’ють свої великі, мов велетенські круглі паляниці, гнізда, де приведуть у них малих, цибатих і клекітливих лелеченят. Лелечі гнізда для мене – символ правічного Колеса року, що має окреслені цикли, має визначені ролі, яке утверджує віхи буття.

Українці оточили лелек найбільшою любов’ю з-поміж усіх інших птахів. Мабуть, тому, що для українців лелеки – символ тривкості й тривалості, мужності й любові. Я теж люблю лелек, тож мріяла побачити їхній політ, тут – особливо. Є такі ірраціональні мрії, знаєте. Рік за роком, весна за осінню йшли, я все вдивлялася в стамбульське небо – там було сонце, багато сонця, були дощі, гелікоптери, літаки, чайки, мартини, ворони і маленькі міські брунатні голуби, але лелек ніколи не було.

Березень 2022-го і війна проти України, яку ница Московія перевела в повномасштабний режим, змусили всіх нас, зі мною включно, забути і про лелек, і про весну, і про життя ДО, і про дні тижня – ми знаємо лише дні війни. Вистояти перший день. І другий. І третій. Не віддати Харків, відстояти Гостомель, оборонити Київ. День четвертий, п’ятий, тримаємо Мелітополь, б’ємося за Херсон. День шостий, намагаємося втримати Енергодар. День сьомий, день восьмий – бомбардують АЕС в Енергодарі, і ціла ніч минає в заціпенілому чуванні: відведи, відхили, захисти. День тринадцятий, чотирнадцятий, п’ятнадцятий, шістнадцятий, тільки б евакуювалися з Бучі, з Гостомеля, з Ірпеня мирні мешканці, сімнадцятий, вісімнадцятий, тільки б вийшли з Сум, з Ізюму, тільки б дали «зелені коридори життя», тільки б, дев’ятнадцятий, двадцятий – тільки б витримав замкнутий в пекельне кільце Маріуполь, тільки б витримав, тільки б!

Куля, молитва, слово писане, слово сказане, їжа, потиск руки, турнікет, обійми, свіжоспечений хліб, позаторішні закрутки, потяг, дитячий візочок, будинок, підлога спортзалу, кордон, пігулка знеболювального, пологовий у бомбосховищі, автівка знайомих, волонтери, кордон, миска гарячої зупи, плед, кровоспинне, джевелін, книга, допис в інтернеті, руки ДСНСниці, переноска для кота з котом, незнайомці, переклад, твіт, есей, телефонний дзвінок, бинти, лікарі на двотижневій зміні, Софія Київська, бандерівське смузі, чужий матрац, їжа для собаки, вірші Шевченка, гімн України…

І новини, новини, тони новин, гігабайти текстів під стукіт серця, яке питає як-там-Маріуполь-що-ж-з-Маріуполем, як там моя люба Катруся, чи не закатрупили її там кляті російські окупанти-виродки, чи вона там тримається, що вона їсть, в що одягнена, чи має хоч кришку хліба, хоч ковточок води, Катрусенько, тримайся, ти тримайся, я записуватиму тобі повідомлення, знаєш, повідомлення, які ти не читаєш, бо в тебе нема зв’язку, електропостачання і газу, але писатиму знову і знову, я буду повторювати, тримайся, будь ласка, ще один день і ще, тримайся, Катрусю, ти вистоїш, Маріуполь вистоїть, ми всі вистоїмо, знову і знову, як азбука Морзе летітимуть у Всесвіт слова, почуй мене, почуй нас, ми стоїмо, вони стоять, ми вистоїмо, вони вистоять, Маріуполь, Мелітополь, Буча, Ірпінь, Гостомель, Ізюм, Маріуполь, знову і знову, як слова на вервиці всеукраїнської молитви великої Неньки за своїх дітей.

І ще кордон, межа між життям і смертю, між небезпекою і спокоєм, між шоком і тямою, межа війни. Поспішай до межі, поспішай за межу, їдь, йди, ти мусиш, так треба, бери дітей і їдь, ти впораєшся, кота теж візьми, і собак, переїдь, перейди той кордон – і там не буде сирен, не буде співу градів, не буде смерті, що вривається в двері серед ночі, як злодій, що вривається посеред дня, як мародер. Їдь, вцілій, це правильно. Сотні, тисячі, мільйони. Наче лелеки холодної осені, українці мусять відлетіти зі своїх спалених і поруйнованих хижою ордою гнізд, з ріднизни у чужі краї, щоб перечекати цю пекельну зиму, яка тепер називається війною. Щоб вижити. Щоб вберегти своїх маленьких українських лелеченят. Бо коли осеніє, лелеки летять й летять, поранені й стомлені, сумні, аж посірілі з жалю до залишених гнізд, але мусять їх покинути, тож вони летять, помах і ще помах, витривало вперед і вперед, за море, під теплі далекі небеса – треба залишити дім позаду й летіти, летіти задля збереження лелечого роду.

Я стою під свинцевим стамбульським небом, з якого летить – нечувано! – сніг у березні, де з-за хмар видніє засліплене око сонця, де на душі у мене застиглий біль, брак сліз, порожнеча і почуття вини, бо я не в Україні у ці буремні закривавлені воєнні будні. Я навіть не розумію, чому зупиняюся посеред вулиці. Я не маю уявлення, чому вдивляюся в набряклі, як повіки після ридань, небеса.

І раптом я бачу їх. Нечутно, безшелесно, сильні помахи крил, гордо вигнуті шиї, струнко, одне за одним, тримаючи стрій, летять птахи. Лелеки повертаються додому. Так, там вдома буде згарище від пожеж, там буде мороз і голод, напевно там будуть випробування. І там буде те, про що лелеки навіть не здогадуються – нелюдська, жахлива, жорстока війна. Що ж ви будете там робити, рідні, хочеться крикнути їм, але слова застрягають у горлі, бо я знаю – що б там не було, вони не можуть не летіти, вони просто не вміють інакше, і ніщо й ніколи їх не спинить. Війна, кажете? Яка війна? Хіба то вперше? Що є війна супроти оцих незламних птахів? Ніхто й ніколи не зупинить їхній політ.

І мені хочеться бігти за ними, летіти за ними, повертатися з ними, і я біжу й біжу вулицею, але вони зникають за дахами будівель, і лише останній лелека кружляє й кружляє, замикаючи коло.

Лелеки несуть нам перемогу – зі спокійною впевненістю зринає в моїй голові – несуть перемогу життя над смертю, перемогу весняного буяння над мертвотністю зими, перемогу в цій війні. І я знаю, що відразу після перемоги сотні, тисячі, сотні тисяч, мільйони українських лелек повернуться додому. До своїх гнізд. До ріднизни. На Батьківщину.

З неба знову білими мухами налітає сніг. Я дістаю телефон і посеред вулиці, змахуючи з екрана сніжинки, а з вій сльози, купую квиток. До України.

Бо усі ми трохи лелеки.