Викрадення Білорусі

Добре пам'ятаю свій перший приїзд до Мінська після обрання Олександра Лукашенка президентом Білорусі. З вулиць уже зникли біло-червоно-білі прапори. Після «референдуму», проведеного з ініціативи нового голови держави, на адміністративних будинках знову красувалася радянська, по суті, символіка. Мої білоруські колеги жахались від цього, але вони не були більшістю в білоруській столиці. Звичайні люди були у захваті від Лукашенка, і їм було очевидно байдуже, якого кольору прапор над президентською резиденцією. У місті було моторошно – я відчував це фізично і коли завершив усі свої журналістські справи (а це був черговий безглуздий саміт СНД), взяв таксі та вирушив до литовського кордону.

За кілька годин я вже пив каву у Вільнюсі. Столиця Литви теж тоді не справляла враження багатого міста, але там я був удома. Змінилося буквально все – від прапорів до атмосфери. Я з відчаєм думав, що навряд чи у найближчі десятиліття Білорусь, яка колись була частиною спільного з Литвою цивілізаційного простору, нагадуватиме Литву. І я не помилився.

Після цієї подорожі я був у Білорусі ще кілька разів – і щоразу спостерігав, як країна все більше занурюється у Радянський Союз, у якийсь страшний анабіоз. Я бачив, як чинить опір цій безвиході молода Білорусь – і як її буквально закатують під асфальт. Як люди відвертаються від тих, хто хоче, щоб Білорусь була Білоруссю. Хто хоче, щоб Білорусь була Європою.

Коли білоруси схаменулися, було вже пізно. Та й що означає – схаменулися. Не знаю, чи потрібно зараз пояснювати, що вибори президента у 2020 році були класичною російською спецоперацією із залякування неподатливого білоруського диктатора. Адже на той час із політичного простору країни були практично вичищені всі ті, хто мріяв про демократичну європейську Білорусь. Про Білорусь, яка говоритиме не спотвореною російською, а прекрасною білоруською мовою. Про Білорусь, за яку не соромно.

Потенційні опоненти Лукашенка тоді демонстрували, що здатні порозумітися з Кремлем і домовитися куди ефективніше, ніж вічний прохач. Лукашенко, зрозуміло, кинувся їх знищувати – тих, хто хотів домовлятися з Москвою, він завжди боявся значно більше, ніж тих, хто хотів вести Білорусь до Європи. І тут виявилося (як це зазвичай буває з усіма спецопераціями Путіна), що Кремль переграв сам себе.

Після фальшування підсумків президентських виборів білоруси вийшли на вулиці вже не за кандидатів на пост глави держави, а за свою честь. І одразу виявилося, що ця честь не сумісна з фейковими червоно-зеленими полотнищами режиму, з усією тією бутафорією, якою Лукашенко кілька десятиліть поспіль намагався підмінити білоруську державність.

Саме у цей момент Лукашенко та Путін – які, звісно ж, ненавидять один одного – стали союзниками назавжди. Повалення диктатора повсталим народом – страшний сон і Лукашенка, і Путіна. Обидва чудово знають, що будь-які чесні вибори знищать ті мафіозні людиноненависницькі режими, які правлять обома країнами протягом останніх десятиліть. Путіну стало не до ігор із Лукашенком. Тим більше, що після придушення повстання білоруський диктатор перетворився на його догодливого васала – спецоперація все ж таки вдалася, хоч і дуже дорогою ціною. І тепер один мрець тягне на війну іншого. А той тягне за собою на війну свій народ.

Білоруси могли б уникнути всього цього кошмару, якби не прожили кілька десятиліть у національному та моральному сум'ятті, якби не підтримували кровожерливого бандита, який ніколи особливо не приховував своєї сутності. Але я не зневажатиму їх, як це роблять деякі мої співвітчизники.

Бо точно знаю: якби ми самі не припустилися такої кількості національних помилок за три десятиліття нашої незалежності, ми теж могли б уникнути і Кучми, і Януковича, і окупації Донбасу та Криму, і нинішньої жахливої війни.

За свої помилки, за свою разючу короткозорість і недалекоглядність українці платять сьогодні значно більшу ціну, ніж білоруси.