Мені болить кожне українське життя. Я завжди дивувалася з оцих слів Шевченка:
"Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю".
Як можна любити абстракцію? Так неймовірно, глибинно, всупереч всьому полюбити? Що таке країна? Місце на карті, перелік міст, пам'ятки архітектури, ліси, поля, гори, моря? Територія, яку можна охопити зором з висоти? Люди? Які саме люди? Мешканці? Ті, хто живе в цій країні? Ті, в чиїх жилах тече конкретно названа кров? А якщо кров не така, якщо кров змішана, якщо людина взагалі з іншої країни, але ось пів життя провела в оцій і оця стала для неї домом? Як щодо таких людей? А мова? Як повестися з гострим питанням мови, я вас питаю? Чи все ж відверто, поклавши руку на серце, – ті, що розмовляють мовою – справжніші від тих, що не розмовляють? Що робити з тими, хто разговаривает на языке? Любити теж чи, може, зачекати, доки перейдуть на українську? Де правильна відповідь? Лагідна українізація? Жорстка українізація? Махнути рукою, йой, нехай тобі гречка, лиш не суперечка?
Що насправді я знаю про людей цієї моєї країни? Я ж навіть не знаю імен сусідів у своїй багатоповерхівці, навіть не всі зі мною вітаються. Я ж не планую анічогісінько дізнаватися про них, вони й не цікавлять мене – зрештою, як і я їх. Але я мала б їх любити, бо вони українці, правда ж? Бо живуть тут разом зі мною в цій конкретній країні. Але як маю любити, за замовчуванням? В який спосіб? Численні психологічні дослідження людської особистості стверджують, що максимальна кількість людей, яких наша психіка здатна тримати в спектрі прихильності та щирого зацікавлення, сягає максимум 300 осіб. Більше наш емоційний ресурс витримати не здатен і не надто й потребує. Отже, є у нас 300 улюбленців-спартанців, а як же решта? Що робити з рештою – 41 мільйоном в країні і ще 12, розкиданими по світі? Питання: їх любити чи ні? Може, й не варто, якщо вони в Україні не живуть? Але ж наче теж українці. Чи не зовсім? Чи таки українці? Що буде мірилом? Що взагалі є мірилом і чи є?
Що таке країна, як не абстракція, думала я, наївна.
А ще я думала про відмінності. Ми ж такі різні! Кожна моя подорож Україною показувала мені різність, порізненість й розрізненість її мешканців – і часом ця різність сягала світоглядної прірви. Часом викликала зневагу. Набагато рідше – захват.
Коли я, після української alma mater, 21-річною й впевненою в собі магістринею вступала до закордонного університету, екзаменатор, поважний іноземний професор, запитав мене зненацька й зовсім не ad rem: "Як пані вважає, що спільного є між пані, інтелігентною галичанкою та 40- річним шахтарем з Донеччини?".
"Ми українці, пане професоре," – миттєво відказала я, – і не важливо, де ми живемо".
Професор стомлено всміхнувся з висот свого насправжки багатого досвіду.
"Чи пані була коли-небудь на Донеччині?"
"На жаль, ні, але планую побувати".
"То пані не може дати правильну відповідь на моє питання, бо ніколи там не була і жодного шахтаря в очі не бачила. Отже, я відповім. Немає нічого спільного. Між тим шахтарем і пані немає нічого спільного, бо те все, що складає для пані Україну – національна ідея, мова, традиції, культура – для нього невідоме й неактуальне".
Ці слова мене неабияк засмутили. Я й не очікувала, що це так сильно мене зачепить.
"Я не можу погодитися з паном професором, – вперто здобулася я на слово, – вірю, нас мусить щось поєднувати, щось же робить нас українцями".
Професор зробив другу спробу для нездогадливої абітурієнтки. "А чи була пані коли в Криму?"
"Так, провела там майже 2 місяці".
"І як ся пані там почувала?"
Я схилила голову.
"Зі мною спілкувалися російською. Розказували, що українська їм й не знадобиться ніколи. Що історія України їх не цікавить, література також."
"І що пані робила?"
"Спочатку їх ігнорувала. А потім поспостерігала і дійшла висновку, що все це від незнання. Вирішила їх і провчити, і навчити. Почала з мови. Спершу вчила їх годину української в день, тоді дві, тоді три. Розповідала історії про історію України, мугикала собі стрілецькі пісні, й вони здивовано питали, що за такі дивні музичні гурти я слухаю. Пояснювала традиції, про вертеп розказала. Загорнулася в український прапор на День Незалежності й ввімкнула гімн, щоб всі чули. Не знаю, всього й не згадаю".
"І що вони на те?" – видавалося, мій екзаменатор наперед знає відповідь.
"Спершу розізлилися, потім спостерігали, тоді зацікавилися. Почали вчитися. А тоді ми потоваришували. Вони плакали, коли я їхала додому, і опісля надсилали мені листи українською", – з надією відказала я.
Сивочолого професора, друга України, це геть не переконало, натомість він щось намалював на екзаменаційному листку і сказав:
"Це все романтичне бачення. Нехай пані приїжджає до нас, будемо пані вчити розуму".
Я приїхала і вчилася, і ця розмова раз по раз зринала в моїй пам’яті.
Ні, думала я, не розумію, як Шевченко зміг полюбити абстракцію так сильно, вочевидь, мав таке велике серце, якого вистачило на всю Україну. Але ж моє не таке, моє маленьке і геть звичайне. Роки йшли, питання моєї локальної любові до країни залишалося непоясненим, країна була конкретними місцями, контрастними містами, контроверсійними людьми. Любов до України нагадувала гірку суміш відданості та розчарування. Окрім бурхливих і буремних революційних подій – і Помаранчева, і Революція Гідності майданними вогнищами випалювали оте розчарування, а розстріли й початок Війни-яку-не-можна-називати-війною у 2014 назавжди додали в цю любов біль і сум, але й певність, що нас все одно не здолати. А потім одного лютневого ранку 8 років потому я зненацька прокинулася, щоб прочитати про початок повномасштабної війни Росії проти України.
І життя перетворилося у калейдоскоп воєнної хроніки.
Генічеськ: пані радить: поклади насіння в кишені, окупанте, бо ти тут ляжеш, ви всі ви тут ляжете.
Зміїний: дивлячись в обличчя смерті, 13 прикордонників лаконічно вказують рашистам напрям руху для їхнього корабля.
Мелітополь: громадою зупиняють танк голими руками.
Куп'янськ: беззбройні мешканці виганяють окупантів з міської ради.
Конотоп: жіноцтво – конотопські відьми – деморалізують супротивника колективними закляттями.
Енергодар: містяни оточують живим захистом ЗАЕС, щоб не пройшла важка техніка загарбників.
Харків: після нищівних багатоденних бомбардувань синьо-жовтий прапор повіває над містом.
Херсон: місто в тижневій облозі, але коли орки пропонують містянам гуманітарну допомогу, жоден херсонець не бере й крихти їжі від окупанта і знову-таки посилає в напрямку російського корабля.
Маріуполь: гуманітарна криза, місто без зв'язку, гарячої води та продовольства, але незламно тримає оборону.
Київ: горда непереможна столиця, де під бомбами дбають про тварин в зоопарку й публікують фото новонародженого лемура, де жінка збиває ворожий дрон слоїком з помідорами, де митці записують нові пісні під обстрілами – бо коли говорять гармати, Музи повинні говорити гучніше за них!
І повсюди, із заходу на схід і з півночі на південь лунає бойовий клич: Слава Україні! Ми українці! Це наша земля!
І настає невідворотна мить, коли я з жахом чую про першого загиблого українця. Про першого воїна ЗСУ. Про першу мирну жительку. Про першу дитину. А потім про ще одного, і ще одну, а потім багато, ще і ще, жінки й діти, літні люди, хлопчики й дівчатка, захисники й захисниці, рятувальники, медики, комунальники, митці, водії. Люди. Люди моєї країни. Українці. Війна, розпочата кривавою й ницою ордою, безжально обірвала їхні історії. І я усвідомлюю, що мені болить кожне українське життя. Я не знаю їх і вже ніколи не пізнаю, але я думаю про них – які вони були, ці люди моєї країни? І я їх оплакую. Як вмію і як можу. Сльозами праведного гніву й "не літості, лютості" до кожного клятого загарбника, який ступив за мою рідну українську землю.
А ще всюди в бомбосховищах, укриттях та метро народжуються діти. Маленькі українці. Наше майбутнє.
Війна війною, а народження нового життя має свої непорушні права. І це тримає шальки екзистенційної рівноваги й викликає сльози радості.
Як виявилося, достатньо було лише одного дня, щоб з моїм серцем відбулися вражаючі трансформації. Мені здається, що в мене серце розширилося на площу 603 548 кілометрів квадратних і воно однозначно синьо-жовтого кольору. Я згадую всіх друзів, знайомих і випадкових людей, яких колись зустріла в різних куточках України, від Маріуполя до Ужгорода, від Бахчисараю до Шацька, від Харкова до Жовкви.
Я уважно перебираю в пам’яті всі місця, які відвідала, і проглядаю мандрівні плани визначними місцями країни, які так і не зреалізувала до війни. А тоді я закреслюю те, що колись було написано, і пишу собі наново: Об'їхати всю Україну. Бо мене цікавить все.
Мусило минути 15 років, аби я довела професору, що на тому далекому вступному іспиті таки правильно дала відповідь на його запитання. І сама її врешті пояснила.
Бо Україна – це не абстракція. Україна – це неймовірні люди, готові вмирати з її іменем на вустах за незалежність й свободу в усіх куточках країни. Українці, які об'єдналися. Українці, які в прямому ефірі ось уже який день ведуть марафон про систему цінностей для всього світу. Які наочно показують, чим є гідність, людяність, мужність, відданість, героїзм і самопожертва. І любов, бо Україна – понад усе.
Тепер я розумію Шевченка. Я знаю, як саме він полюбив Україну. Просто спочатку він полюбив кожне українське життя. Його боліло кожне українське життя.
І я теж. Полюбила. І вболіваю.
І ви полюбіть. Це прекрасно.
09.03.2022