Що чеський бізнес-геній Томаш Батя був свого часу найуспішнішим виробником взуття в Європі – це ніби і так усі знають. Але з книжки Маріуша Щиґела «Ґоттленд» я довідався, що Батя ще й чудово розумівся на літературі. Тому, наполегливо рекомендуючи своїм робітникам побільше вільного часу проводити з книжками, він однак звелів написати великими літерами на фабричних стінах застереження: «НЕ ЧИТАЙТЕ РОСІЙСЬКИХ РОМАНІВ. РОСІЙСЬКІ РОМАНИ ВБИВАЮТЬ РАДІСТЬ ЖИТТЯ».
Цю історію про Батю я сьогодні згадую мало не щодня. Бо мало не щодня натрапляю в Україні на запеклі суперечки між загалом культурними й вихованими людьми довкола питання: «Як нам ставитися до російської літератури?». На питання, як нам ставитися до російської влади, громадяни України (від «громадян» Лугандонії наразі абстрагуємося) вже давно відповіли вустами футбольних уболівальників: Путін – ла-ла-ла. Далі прийшло усвідомлення, що близько 90% росіян палко підтримують згаданого Путіна, а отже, що в Росії «ла-ла-ла» не лише здичавіла влада, але й відданий їй народ.
А якщо вже договорювати правду до кінця, то народ цей у масі своїй є навіть більшим «ла-ла-ла» за Путіна. Як написав з трохи несподіваною для нього щирістю Віктор Єрофєєв, «нам нравилось пьяное быдло. Нам они казались святыми. Настало время этих святых... Мы думали: там шкатулка с драгоценностями. Так думать нам помогали самые лучшие в ХIХ-ом: Достоевский и Толстой. Так думали почти все наши писатели, деревенщики, Солженицын… А там оказался гроб с гниющими потрохами. В 2014 году открыли гроб. Ударил запах!».
Одне слово, з російським народом теж в основному все зрозуміло. Залишається останній козир – «велика російська література». Притомні недобитки російської інтеліґенції, яким соромно і за таку владу, і за такий народ, апелюють сьогодні до світу, мовляв, вибачте, наша країна поводиться як скотина, але ж є й інша Росія – так би мовити, Росія Пушкіна, а не Путіна...
Що ж, я дуже співчуваю цій мікроскопічній притомній меншості росіян і дуже вдячний їм за їхню притомність. Тільки ось яка біда: з українського, а також із багатьох інших «малих» слов’янських поглядів Росія Пушкіна не надто відрізняється від Росії Путіна. А якщо й відрізняється, то ще невідомо, котра з них гірша. Бо ніби за що ми мали б любити Пушкіна? За те, що «тиха украинская ночь»? Якби хтось забув, то рядки ці походять із поеми «Полтава», в якій Пушкін показав себе зразковим імперським холопом, ототожнивши ворогів царя з ворогами Росії, обізвавши Мазепу «изменником» без «отчизны» і в блювотно-піднесеному стилі схваливши той факт, що «в торжествующей святыне раз в год анафемой доныне, грозя, гремит о нем собор».
Що вже казати про гідний пера Дмітрія Кісєльова стішок під назвою «Клеветникам России». Той, де Пушкін погрожує закопати в полях Росії представників європейської спільноти за моральну підтримку «кичливых ляхов», які наважилися повстати проти російського самодержавства. Бо це ж буцімто домашній «спор славян между собою». На кшталт нинішнього в Україні. І що цікаво: ця наскрізь фальшива агітка не завадила піїтові – цілком у дусі якого-небудь Чуркіна – згодом заявити: «Что в мой жестокий век восславил я Свободу и милость к падшим призывал».
Якоюсь мірою пом’якшує моє ставлення до Пушкіна лише те, що на тлі натовпу пізніших російських шовінюг Алєксандр Сєрґєіч виглядає ще досить помірковано. Царям-батюшкам він, звісно, що міг і як міг вилизував, але до точених формул Достоєвського на зразок «от жидов придёт гибель России» чи «жидки будут пить народную кровь» усе-таки не дописався. Як і до вимог негайно заселити росіянами Крим, інакше туди «непременно набросятся жиды и умертвят почву края».
І так далі. Кому цікаво, той знайде на тему ксенофобії загалом та українофобії зокрема у російських світочів чимало – від цитати про українську мову як «гнусный язык, которого и на свете то не существует» (Булгаков) до графоманського посланія Бродського «На независимость Украины». Не згадуючи вже про таких клінічних ідіотів, як Едуард Лімонов чи Захар Прілєпін.
То як нам до всієї цієї «великої російської літератури» ставитися? А ніяк. Точніше, ось як. Знаєте, що спільного між Платоном і Аристотелем, Спінозою і Кантом, Данте і Шекспіром, Сервантесом і Рабле, Бахом і Моцартом, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі? Небагато. Але одна спільна риса у них точно є. Ніхто з них за ціле життя не прочитав жодного рядка ні Пушкіна, ні Достоєвського, ні Булгакова чи Бродського, про таких клінічних ідіотів, як Прілєпін з Лімоновим, уже й не згадуючи. Та й російською мовою всі вони володіли, будьмо відверті, не зовсім досконало. І нічого, якось жили люди, мали сякий-такий доступ до світової культури і навіть зуміли дечого у своїх галузях досягти.
Грудень 2014
08.03.2022