4 березня, п’ятниця, 9-й день війни.
Вчора був День письменника. Про це мені нагадав своїм телефонним дзвінком мій Побратим Духовний, історик і філософ Петро Кралюк з Острога. Я саме стояв у довжелезній черзі до аптеки (Оксаниній мамі потрібні ліки). Але, на щастя, аптека та – в сусідньому із нашим будинку. Взагалі-то у першому поверсі того сусіднього будинку є три аптеки підряд, але працювала лише одна. І на тому спасибі.
Розмовляти про справи і творчі плани у черзі було не дуже зручно. Ми з Петром лише привітали один одного з нашим “професійним святом” і роз’єдналися. Черга продовжувала приростати. Спершу до мене ззаду підійшла дівчина у яскраво-зеленій куртці і запитала: “Кто в очередь крайний?” Я відповів: “Був я, тепер ви, напевно...” – і почав гортати фейсбук в телефоні. До дівчини позаду за кілька хвилин приєдналося двоє хлопців, і вони завели хай не веселу, але спокійну, помірно емоційну й оптимістичну розмову, як то нормально в молодих. Попереду в черзі люди теж перемовлялися. Я навіть не мусив особливо вслухатися. Всі вони говорили російською.
Я не те, щоб здивувався – ні. Я в Ірпені живу три десятиліття, але знайомих багато не завів, більшість з них україномовні, хоча є й російськомовні. Коли я говорю українською, зі мною зазвичай переходять на українську. Траплялися кілька разів і прикрі винятки, колись п’яне мурло в електричці навіть кричало мені в обличчя: “Ирпень всегда говорил по-русски!” Про існування перекладачів Григорія Кочура або Дмитра Паламарчука, про їхню працю переважна більшість містян навряд чи має уявлення. І я добре цього свідомий. Але в той момент щось у мені зворухнулося, і...
Мені раптом нестримно захотілося виступити трохи убік від черги і голосно, як оратор на мітингу, проголосити їм:
Шановні люди!
Мене звати Олександр, я сам із Рівного, але тут, в Ірпені, живу фактично з кінця 80-х років. І ці понад три десятиліття я слухаю, як майже всі навколо говорять російською. Скажіть мені, а чи ви розумієте, що це через вас Путін прийшов у нашу країну? Так, я не сумніваюсь, ви усі патріоти і любите Україну, інакше вас би тут зараз, напевно, просто не було б. Але він, нікого з вас не питаючи, проголосив “защиту русскоязычного населения” і прийшов війною у нашу країну просто тому, що тут розмовляють російською. Тому, що ви розмовляєте російською. Зробіть щось із цим, я вас дуже прошу! Переходьте на українську! Ви ж усі її в пасиві знаєте! І слово “паляниця” ви всі спроможні нормально вимовити. Починайте ж говорити, нехай спершу неправильно, з помилками, пригадуючи слова – але розмовляйте, розмовляйте українською!
Ставайте ж нарешті українцями, молю вас, благаю!
Отаку гірку і різку істину захотілося мені пафосно кинути цим кільком десяткам чоловіків і жінок, переважно мого і старшого віку – ну бо черга ж була до аптеки, а не в нічний клуб. (Черги в нічні клуби я хіба в американських фільмах бачив, але кращого, образнішого протиставлення наразі до голови не спадає). Черга вже просунулась добряче, я стояв майже посередині, ось тільки зібратися з духом – і вперед!
Але я раптово передумав. Це нехай заблукалі в лісах ерефські солдатики катують роти фонетичними вправами, вивчаючи складні для вимови українські слова на випадок допиту в полоні. А мені сьогодні не прикро, мені навіть втішно, що в захоплених ними тимчасово містах звичайні громадяни звертаються до окупантів правильною, літературною російською. Переважно набагато правильнішою і чистішою, ніж самі вони між собою спілкуються – усі оті хлопаки з Чечні або з Бурятії. Бо пересічний українець переважно все ж знає дві мови, він бодай наслуханий української з радіо й телебачення, його лексика багатша, він розуміє етимологію багатьох слів глибше і ширше завдяки тій порівняно обширнішій лексиці, ввібраній підсвідомо з мови, яка його хоч-не-хоч оточує, проте відносно активно існує бодай в інфопросторі. Все ж таки три десятиліття незалежності минули не зовсім даремно.
А те, що місцева російська потрохи українізується, я зауважив уже років три-чотири тому. Ось один яскравий приклад – а було їх таких вже декілька. Десь минулого літа чи осені я у Києві забрів на Печерськ, в урядові квартали. Здається, я до Інституту національної пам’яті тоді заходив, часом маю там справи. Вже вийшовши звідти, я вирішив прогулятися й пішов у бік Верховної Ради. На відтинку поміж Інститутською і Грушевського я спинився припалити сигарету. Саме в ту мить неподалік припаркувався чорний “лексус”, і з нього вийшов чоловік, який дуже емоційно розмовляв по мобільному. Чоловік був високий, років сорока, виразної кавказької зовнішності, і страшенно дорого вбраний. Неймовірно модний діловий костюм, сорочка, краватка й черевики тягнули разом на вартість однокімнатної малосімейки десь на Троєщині. Плюс мужнє обличчя й ефектна зачіска. А в телефон він говорив голосно й роздратовано. Я встиг розчути останню фразу, після якої кавказець нервово й різко вимкнув телефона. Зумисно подаю її в українській транскрипції:
– І пєрєдай єму, чьто я ето рішення суду нє виконивал і нє собіраюсь виконивать!
Очевидно, співрозмовник або розмовляв українською, або ж зачитав йому телефоном якийсь документ (знову ж таки українською!), чи просто нагадав про необхідність “виконувати рішення суду”. І відповідаючи, моднявий красень не сказав “решение суда” і не сказав, що не буде його “исполнять”, а – “виконивать”! Таким ото химерним шляхом, через канцелярит, українська мова проникає, просочується, завойовує належні їй позиції, хоча поки що й повільно.
Думається, по закінченню війни, після нашої неуникненної перемоги українізація має отримати новий поштовх. Бо бути “рускім” стане (вже стає) некомфортно, насамперед за кордоном, де усіх російськомовних автоматично записують до росіян, але і в Україні також. Десь я читав, що по Другій світовій німецькомовні євреї (а їх було чимало) соромилися розмовляти німецькою, оскільки вона стала за кілька воєнних років мовою нелюдів і катів. Хочеться сподіватися на подібну реакцію і від українців.
Весь цей текст писався під гучні й майже безперервні вибухи за вікнами. Часом лунали й черги – з автомата чи з кулемета. Це на північному краї Ірпеня, в Бучі й на Склозаводській, наші воїни відтісняють орків, які прориваються в район Житомирської траси, щоб з’єднатися з основною своєю колоною. І ми з Оксаною сьогодні відкрили, що поступово вже звикли до канонади. Не певен, що це на краще, але...
Україна вистоїть, і українська мова вистоїть теж. Я вірю в це.
04.03.2022