Пишу ці рядки й надалі в Ірпені, завтра закінчиться перший тиждень війни. І перший день весни, яка вже точно не стане “русской”, швидше навпаки.
За вікнами й далі чути гарматні залпи, але вони досить далеко. А я заварив міцного чаю (Оксана встигла вхопити у супермаркеті кілька останніх пачок ще 24-го лютого) і оце міркую собі про Карла Ясперса та його “Питання про вину”. Він цю працю написав одразу по війні, у 1946 році, у вже переможеній, окупованій, розбитій, приниженій, але ще не денацифікованій Німеччині. По гарячих, можна сказати, слідах. У цій своїй книзі німецький філософ ділить вину на 4 категорії: кримінальну, політичну, моральну та метафізичну. Відповідно суб’єктами засудження є суд, переможець, совість і Бог. Ще провини у Ясперса поділяються по лінії напрямку, в якому відбувається засудження переможеного – іззовні чи ізсередини. Іззовні відбувається засудження у перших двох випадках, а от із совістю й Богом все складніше. Примушувати людину каятися, вимагати від неї каяття – безглуздо. Тут силоміць нікого не переконаєш. Людина має сама прийти до правдивого розуміння провини. І то щиро, з глибоким усвідомленням неправоти своєї попередньої позиції. Зі сльозами сорому і каяття за скоєне, з гірким безсонням і з душевними муками.
Дослідники пишуть, ніби цією своєю працею Ясперс заклав основи філософії денацифікації Німеччини. Ось, вже вжив я це слово – “денацифікація”. Його також вжив Путін у своїй мотивації нападу на Україну: це робилося “задля демілітаризації і денацифікації” нашої держави. Здається, ці два процеси після нашої перемоги варто було б застосувати щодо самої РФ, але як це можна зробити?
Війна іще триває, і я чітко усвідомлюю: до перемоги зовсім не близько, хоча мені й хочеться вірити, що врешті переможе бік Добра, на якому перебуває наша Україна, усі ми. І що далі? Чи дамо ми ворогові тихенько відповзти до Ростова й Білгорода, а самі святкуватимемо його вигнання, не переходячи кордону? Чи поженемо ката до Москви, за Урал, за Байкал і далі? (І на Тихім океані свій закінчимо похід?) Сумнівно, власної сили в України не вистачить, а створити збройну антипутінську коаліцію нам навряд чи вдасться. Тоді – як досягти щирого каяття і усвідомлення своєї неправоти понад 100-мільйонним народом Російської Федерації?
Читаю актуальні ерефські пабліки, усіх тих каспарових, бикових, ходорковських і шендеровичів – а в їхніх ліберальних, щиро пацифістських текстах ні-ні, та й прослизає слабенька, гарно закамуфльована незгода з реальністю, із перебігом подій. “Ой, аби ото Україна лиш не впала у самозамилування! – бідкається Дмітрій Биков на шпальтах “Новой газеты” від 1 березня. – Я не кажу, що майбутнє за Україною, я кажу, що лідерство за Україною...” Таке ото словоблудство, ріденьке, як випорожнення хворого шлунка чи хворого мозку. І не видно, не чути поки що в Росії новітнього Ясперса, котрий би впорядковано розклав усе по поличках у свідомості того багатомільйонного конгломерату майже всуціль пригноблених народів, який сукупно іменується росіянами.
В окупованій Німеччині у другій половині 40-х років минулого сторіччя американці в рамках процесу денацифікації серед інших виховних заходів змушували у наказовому порядку громадян поверженого Рейху розкопувати безіменні братські могили біля концтаборів і тюрем, сортувати рештки поодинчо, намагатися ідентифікувати померлих, а потім ховати пристойно, згідно з релігійними обрядями. Думається, це неабияк сприяло протверезінню великого європейського народу, глибокому усвідомленню ним своєї провини і моральному очищенню через покуту. Навряд чи німці робили цю марудну працю із задоволенням, бо приємного в цьому мало.
А яким чином протверезити сьогоднішніх росіян – і то не в Москві й Петербурзі, де “ліберальна інтелігенція” становить значний прошарок, а по всіх тих калугах, твєрях і омськах-томськах? Як переконати їх у глибинній, питомій злочинності цілої великої країни? Хто візьме на себе цю важку й невдячну місію в найбільшій за територією державі світу?
Хтось на Фейсбуку цими днями запропонував не віддавати одразу полонених російських військовослужбовців їхнім матерям, не відсилати їх організованими групами через Червоний Хрест – нехай їхні матері самі приїдуть забирати своїх синів в Україну, кожна окремо. Нехай їдуть через Чернігів, Суми й Охтирку, нехай побачать руїни на центральній площі Харкова і в житлових масивах Херсона, сліди від осколків на багатоповерхівках Ірпеня і Бучі, прострелені наскрізь стіни дитбудинків і шкіл, вирви на дорогах і в полях вздовж доріг – всі жахливі наслідки діянь їхніх синів.
Думається, такий метод був би дієвим – але чи до кінця? Чи вистачить цього для щирого усвідомлення нелюдської суті путінської Росії, котра за два десятиліття перетворилась на потворне чудовисько, що донедавна ще, тиждень тому, зверхньо позирало на заляканий світ і роздряпувало виразку величі у власній свідомості.
Де той новітній Лев Толстой, який скаже росіянам гірку і жорстоку правду? Агов! Відгукнися!
У відповідь – мовчання...
02.03.2022