Люди в світі поділяються на два племені: ті хто знають Моцарта, і ті хто знають, що композиторів, які жили і творили під цим прізвищем було більше одного; тих осіб, котрі ніколи не чули ні Моцарта, ні про Моцарта, така дрібна жменька, що навіть калькулятор вагається зараховувати їх до роду цивілізованих людей.
Львів (і загалом Україна, поки не поголовно, звісно, але в позитивній прогресії) належить до свідомих моцартіанства місцин. Український Моцартів дискурс — Моцарта світового і Моцарта львівського — підтримала і продовжила передноворічна прем’єра «Моцарта і Сальєрі» у Львівському академічному духовному театрі «Воскресіння».
Вистава, як і гучно обговорюваний містянами й туристами новітній пам’ятник Моцартові-молодшому, додають вагомості культурному Львову навіть в очах тих, хто не має особливого смаку до класичної музики і мало знається на сучасній скульптурі. Перша своїми протилежними трагічності п’єси гумором, життєрадісністю, драйвовістю й півпрозорими легкоеротичними алюзіями на скандальну свого часу «Лістоманію» вабить рафінованих глядачів і неортодоксальну юнь, а другий вже перетворив раніше таку спокійну й малолюдну площу Маланюка (недарма з неї витікає вуличка з назвою Тиха) на місце творчих тусівок і гарячий екскурсійний об'єкт.
Ось була я на колядуванні «Курбасів» на площі Маланюка, стала під пам'ятником львівському Моцарту (Францу Ксаверу, синові Вольфганга Амадея) й поміж коляд підслуховувала оглядачів пам’ятника — алегоричного, рельєфно-пухнастого й дуже живого своєю диригентською динамічністю. Двоє святково підвеселених чоловіків уздріли голі пальці ніг у, на перший погляд, начебто взутої фігури і суголосно вирішили — самою музикою на добрі чоботи не заробиш; літня пані зі зверхньо задертою головою, проходячи повз, свідомо чутно для навколишньої молоді винесла свій вирок: «Цей Моцарт – просто знущання зі світу мистецтва». Активно подавалися петиції на знесення подарунка Львову від австрійського митця Себастьяна Швайкерта (зокрема Львівською спілкою художників через його «агресивну естетику») й відхилялися владою міста. За ставленням до пам’ятника Моцарту львів'яни ділилися на «своїх» і «чужих». Львів досі не наговорився про Моцарта. І напевне ще не все сказав.
Але повернімося до вистави. Театр «Воскресіння» взяв вичитану Алєксандром Пушкіним у паризьких таблоїдах і талановито розписану ним у своїй похмурій п'єсі байку про отруєння Моцарта його старшим приятелем та фаховим конкурентом Сальєрі й, залишивши в основі пушкінський сюжет, сміливо й майстерно змінив його майже до невпізнаваності. Під орудою режисерки Алли Федоришиної змістивши акценти настільки, що в тілі вистави сформувався новий пружний хребет й цілком свіжий, молодий характер.
“Я музику розтяв як труп, довірив алгебрі гармонію”
Ні-ні, питання протистояння генія й ремісника, заздрощів і лиходійства нікуди не ділися. Але розчинилася обов’язкова і традиційно однозначна для висновку шкільного твору потреба ставати на чийсь бік, когось ненавидіти, комусь співчувати — попри талановиту гру акторів і завдяки їй. Подивившись виставу, виходиш з театру з відчуттям здивування і захоплення.
Моцарта і Сальєрі втілюють у виставі двоє провідних акторів "Воскресіння", заслужені артисти України Володимир Губанов (Моцарт) і Петро Микитюк (Сальєрі). Микитюк, який, до слова, сам є письменником, переспівав п’єсу українською, вкраплюючи в текст сценічного дійства переклад Івана Франка і навіть віршовані жарти з себе самого.
Візуальна окраса вистави — несподівано доречний кордебалет. Дівчата в біленьких сукенках сприймаються рівним за силою і невід’ємним за важливістю елементом сценічного видовища. Їхні статичні й рухливі постаті втілюють і коментують чимало символічних акцентів акторської гри: вони водночас і ноти композитора, і його учениці, і його фанатки, що з перехопленим подихом жадібно ловлять кожен його рух, з вереском і зітханнями «залипають» на своєму улюбленому класик-поп-ідолі.
„Моцарте, ти не варт самого себе. Ти — Бог”
До слова, приваблива зовнішність і сценічна рок-зірковість гри Губанова, котрий буквально купається у захоплених поглядах і зітханнях панянок, що моментами спритно й натхненно застрибують акторові на рамена, більше асоціюється мені з Ференцом Лістом, у свої гастрольні часи шалено, до божевільного екстазу й натуральних зомлінь популярним серед жіноцтва. І в цій очевидній паралелі вистава також охоплює цілу музичну епоху, а не лише одну, хай як протягом майже двох століть розпіарену, проте фактологічно безпідставну плітку. Зрештою, Моцарт, Сальєрі, Вагнер, Ліст та їхні побратими з музичного цеху були творцями тогочасної елітної поп-музики, яка існувала на противагу фольклору.
Залишилося безліч запитань і невідомості в історії стосунків Моцарта і Сальєрі (як от: хто першим звів наклеп про отруєння на Сальєрі, чи як могло трапитися, що могила музичного генія Моцарта втрачена у віках), проте зараз найвірогіднішим фактом вважається те, що Моцарт насправді помер від гострої ревматичної лихоманки, а ідея отрути в його тілі з’явилася у Моцарта задовго до смерті, не мала нічого спільного з Сальєрі й була одним із психічних симптомів його професійної виснаженості та хвороби.
Россіні, інший відомий італійський композитор, жартував у розмові зі Сальєрі: «Яке щастя для Бетховена, що він не поспішає сідати з тобою за стіл, інакше давно пішов би вслід за Моцартом». Сальєрі ж страждав через звинувачення у вбивстві й намагався довести власну непричетність, хоча існують ще й чутки, що це він сам звів на себе наклеп.
Проте, помираючи, він покликав свого учня, німецького композитора Ігнаца Мошелеса, й сказав: «Я хочу, щоб ти знав і сказав про це світові – я не отруював Моцарта». У всякому разі за життя Сальєрі намагався довести прихильність до Моцартової родини, він був наставником і вчителем, до того ж цілком безоплатно, також нашого, львівського, Франца Ксавера Моцарта, який навряд чи став би львів'янином на понад чверть сторіччя, вирушивши 17-річним з Відня на периферію імперії, якби його батько був живим і продовжував творити.
Пушкін і Римський-Корсаков (який на основі твору першого написав оперу в 1897 році) своїми талантами затвердили і поширили світом байку про Сальєрі, подарувавши йому чіпкий образ заздрісника і лиходія. З іншого боку, з роками це сприяло поступовому поновленню цікавості музикантів і меломанів до музики Сальєрі (особливо після фільму Мілоша Формана «Амадеус» 1984 року) — от такий банальний парадокс непередбачуваної історії.
Тема музичного генія і заздрощів повторювана неодноразово. Її згадує в кітчовому стилі й фільм Кена Рассела «Лістоманія» 1975 року з вокалістом рок-гурту «The Who» Роджером Долтрі у ролі Ліста, Рінґо Старром в ролі Папи Римського й цікавим збіговиськом акторів і музикантів. Ліст і Вагнер — ще одна пара композиторів, навколо яких кружляло чимало пліток, породжених їх тривалою дружбою, а також історією з одруженням Вагнера з молодшою на 25 років донькою Ліста Козімою.
Між іншим, кілька романсів нашого Франца Ксавера Моцарта аж до кінця 20 сторіччя помилково приписували авторству Ференца Ліста…
Утім, гайда знов до історії про Моцарта і Сальєрі в постановці театру «Воскресіння». Найпотужнішим враженням від неї є динаміка життя, що вивищується над похнюпленим трагізмом. Те, як Моцарт на дибах наприкінці вистави підіймається навіть не над Сальєрі, як того, можливо, хотілося б авторові оригінальної п’єси, а взагалі над нотами, оркестром, питаннями, на які не буде відповіді — він підіймається над самою смертю. Адже композитор продовжує жити й зараз, в рок-аранжуванні його творів під пальцями молодих і здібних музикантів театру, у теплих привабливих рухах одягнених у біле дівчат, на чиї кружляння сценою, мов на мрійливий танець елегантних сніжинок, хочеться дивитися нескінченно довго, в його молодшому синові, якого самого вже давно нема, але який за свого життя, ставши «львівським Моцартом», істотно вплинув на культурну парадигму нашого краю, та й зараз впливає втіленим у скульптурі. А це головне для всіх у цих переплетених історіях.
І наостанок: на мою думку, на основі цієї вистави театру "Воскресіння" можна було б зняти чудовий, розумний, забавний і елегантний та — оскільки скандальна плітка про історичних осіб є невмирущою і завжди масово притягальною — перспективний на міжнародному кіноринку, касово успішний фільм.
Фото: сайт Львівського академічного духовного театру «Воскресіння»
18.01.2022