Розпечений пісок під босими ногами як єдиний спосіб осягнути істину
Творчість Христі Венгринюк варто розглядати крізь призму її біографії. Усе життя письменниці – шлях до Бога, пошуки себе і своєї місії у світі. Книжка «Народжуватися і помирати взутими» вийшла відносно нещодавно – у 2018 році, коли авторку вже можна було назвати зрілою людиною. Це збірка невеликих сюрреалістичних новел та оповідань, які можна класифікувати за трьома основними мотивами: людина і природа, війна (одна новела) і пошуки Бога.
Твори були написані під впливом складних антидепресантів, Христя довго не наважувалась показати світу дитя страждань, але зрештою зробила це і збагатила скарбницю української літератури складними і багатозначними текстами.
Авторка книжки «Народжуватися і помирати взутими» Христя Венгринюк.
Загалом, творчість Христі Венгринюк дуже особлива, її стиль не схожий на стиль жодного з нині існуючих авторів. Перед читачем щоразу розгортається нова історія, в якій діють фантастичні істоти. Вони не просто живуть у своєму вигаданому світі, а взаємодіють з нами, звичайними людьми. Часто людина мусить пройти ініціацію, причаститися, так би мовити, щоб торкнутися до світу природи і злитися з ним.
Природа відіграє надважливу роль у житті авторки та її творах. Герої буквально вростають у навколишнє середовище, доповнюють його і витворюють синергію. Помітно, що тактильність необхідна у цьому танці: торкатися пелюсток, трави, ступати босоніж по росі, пити її, розмовляти з птахами, народжувати з ними спільних дітей (!). Основне завдання читачів – повірити їй, відкинути всі упередження і стереотипи, піддатися течії і спробувати кров тексту.
Крізь мотиви єднання з природою, сплетіння з потойбіччям, авторка осмислює онтологічні проблеми, які її хвилюють. Вона осмислює любов у широкому і вузькому сенсі: кохання до людини, птаха, квітки – неважливо і любов до Батька, пошуки Бога в собі та навколо, нескінченний шлях в гонитві за ним.
Її любов здатна на дива, вона не має меж, кордонів і заборон, увесь світ схиляється у поклоні цьому небесному почуттю. Її любов не кипить, не вивергається вулканами, а тече молочними ріками в найглибших розколах землі, зцілюючи її.
Христя Венгринюк на презентації книжки «Народжуватися і помирати взутими».
Новела «Наречена зебри» залишає гіркий післясмак. Це історія про велику любов і великий страх, про виродження людськости, про ініціацію (фізичну у книжці й моральну в реальному житті). Чоловік, що втрачає людську подобу, його моління бути врятованим, тваринний інстинкт, що пробивається крізь зовнішню оболонку і огортає змієподібним язиком зуби, не залишає читачів байдужими. Страх, жах, відраза – невіддільні від цієї прози почуття. Читаєш з усвідомленням причетності до якоїсь великої таємниці, водночас маліючи перед безмежною силою Бога.
Парадоксально зливаються у цих новелах образ Бога-Всевишнього і фантастичних, міфічних істот. У світі Христі вони органічно поєднуються, місця вистачає усім, на відміну від Святого письма. Її твори – своєрідні апокрифи, що не знайшли притулку у церкві і туляться до сторінок цієї книги, формуючи тут свій дім.
Христя Венгринюк показує малість і крихкість життя людини у великому та жорстокому світі, попри те, що жорстокості у її творах немає. Кожен вчинок зумовлений рядом причино-наслідкових зв’язків.
У новелах ніхто нічого нікому не винен, кожен відповідає за себе, кожен підсвідомо ізолюється від інших, задля порятунку своєї душі.
Христя Венгринюк на презентації книжки «Народжуватися і помирати взутими».
Авторка розкриває тему війни, як невіддільну частину життя людини крізь психологію жінки. Її покоління переживає афганську війну (де помирає її чоловік) і війну на Сході, куди забирають її сина. Трагедія полягає в тому, що це «не наша війна», жінка блокує сприйняття правди, бо пережити її не зможе. Вона буквально божеволіє від свого горя, ховається у вигаданий світ тіней, де може бути щасливою.
Її історія найбільш правдива і реалістична з когорти цих новел. Чимало жінок в Україні переживають це зараз, чимало їх утратило батьків, чоловіків і братів на чужій війні в Афганістані. Чимало їх хоронить своїх синів тепер, називаючи війну «не нашою». Наша вона чи ні – справа кожного, переконати людину в правильності якогось твердження важко. Але зазвичай любов до дитини перемагає патріотизм і тоді ні держава, ні люди вже не потрібні, бо втрачений головний сенс життя.
Це велике горе, з яким щодня стикаються українці, коли захищають свою землю від чужої війни. Інколи ти не обираєш, вести війну чи ні, цей вибір роблять за тебе і тоді не захистити себе означає програти… А перемога нам ой як потрібна, друзі, навіть ціною власних життів.
Про ціну людського життя теж читаємо тут, між рядками розсипані алюзії на Франца Кафку і Альберта фон Шаміссо, авторка переосмислює світові сюжети, інколи трактує їх по-своєму. Але найголовніше, що вона знайшла сенс буття десь в розсипах квітів на сюрреалістичних блакитних луках, де сонце сміється з-поза кущиків конюшини, а поруч лежить русалка з прозорим тілом.
Христя Венгринюк визначила шлях до Бога як найскладніший і найприємніший людський поступ. Перед відчуттям екстазу обов’язково мусять бути випробування: пустеля, злива, холод, розпечений пісок під босими ногами. Чому босими? Може, щоб відчути? Щоб відчути по-справжньому, не ховатися за товстими підошвами своїх кедів. Бо усі ми народжуємося і помираємо взутими, інколи не даючи собі надії на осягнення істини.
Фото: Видавництво Старого Лева.
13.01.2022