Думати своєю головою

8-го січня британська газета «Independent» оприлюднила висновки дослідження угорських психологів у галузевому часописі «BMC Psychology», про які можна було здогадатись і без докладних соціологічних тестів. Бо висновки ці досить-таки прогнозовані для теперішнього інфантильного стану суспільств і полягають у «прямому зв’язку між поклонінням перед знаменитостями та нижчими показниками коґнітивних тестів». Але на те вона й наука, аби здогади й гіпотези підтверджувати експериментальним шляхом.

Не певен, чи комусь від цього стане боляче або соромно. Переконаний, що це знання нікого ні в чому не переконає і ні до чого не підштовхне. Маю великий сумнів, що це наукове одкровення в якийсь спосіб виправить ситуацію чи бодай послабить глобальний тренд. Думаю, що ті, про кого йдеться – а йдеться, на превеликий жаль, аж ніяк не про якусь марґінальну психічну патологію глобальної меншини – цих висновків просто не помітять. І не лише тому, що не зрозуміють словосполучення «коґнітивний тест».

Нерозуміння – це ще пів біди. Зрештою, можна було би пояснити простіше, наприклад, так: «Вчені довели, що ви, пані та панове, тупієте, бо у вас фальшиві життєві орієнтири». Або так: «Вчені довели, що у вас, пані та панове, фальшиві життєві орієнтири, бо ви отупіли». А оскільки і перше, і друге пояснення виламується зі звичного глобального тренду політкоректности, що згладжує гострі кути, перетворюючи прямокутники на еліпсоїди, й непрямим чином забороняє чорне називати чорним, то замість «тупости» залишаються «нижчі показники коґнітивних тестів». І це, безперечно, неабиякий здобуток невидимої, але всеприсутньої ідеології абстрактного гуманізму, що не лише не схвалює конкретно-індивідуальних і колективно-групових неґативних оцінок, а й засуджує їх.

Зрештою, угорські дослідники, як і належить науковцям, так і говорять: ми не можемо сказати, чим є одержимість знаменитостями – причиною отупіння (перепрошую, нижчих показників коґнітивних тестів) чи їхнім наслідком. Що й нагадує споконвічну й нерозв’язну вітчизняну дилему «Дурний, бо бідний, а бідний, бо дурний», вкотре залишаючи нас із нею сам на сам – тільки тепер уже в масштабі цілого людства.

Дослідники немовби недвозначно натякають, що курка поклоніння знаменитостям з яйцем отупіння перебувають не в причинно-наслідковому, а в метафізичному зв’язку. І коли опитуваний на «якби мені усміхнулося щастя і я зустрів свою улюблену знаменитість, а вона би попросила мене вчинити щось незаконне» відповідає ствердним «я б на це, вочевидь, погодився», він насправді з головою зраджує метафізичний зв’язок між поклонінням знаменитостям і нижчими показниками коґнітивних тестів, чи то пак тупістю, оцією «усмішкою щастя». А отже, напрошується ще один здогад: люди поклоняються знаменитостям і тупіють або/і тупіють і поклоняються знаменитостям тому, що прагнуть щастя.

Прагнення щастя… Де тільки людина не шукала його, поки не вигадала собі нових богів – у релігії, красі, експансії, алкоголі, возз’єднанні з духами давнини, і навіть у прогресі. І як тут не згадати останній блокбастер від Netflix «Не дивіться вгору» («Don’t Look Up») режисера Адама МакКея – неймовірно симптоматичну рекурсію, з одного боку, на тему поклоніння знаменитостям, а з іншого – на вічну тему «кінця світу».

Головний парадокс цієї стрічки – в її разючій «гібридності». З одного боку, це фільм-катастрофа і фільм-застереження, який зводиться до вже нав’язлої в зубах формули: «не прислухатиметеся до експертів – загинете». Агов, погляньте, немовби каже це захопливе кіно, ви вже гинете: коли вибираєте легковажну дурепу, яка печеться лише про власні рейтинги і призначає тупуватого сина своїм радником, коли не вакцинуєтеся від коронавірусу, коли шукаєте в космосі корисні копалини разом із моральними потворами, коли слухаєте популістів і зневажаєте науковців, коли серйозні теми перетворюєте на цирк, а клоунів призначаєте керувати собою, коли не прислухаєтеся одне до одного врешті-решт… Одне слово, весь набір актуальних далеко не лише для однієї Америки застережень, до яких уже не прислухалися. Тож у певному сенсі «Не дивіться вгору» наздоганяє потяг, що вже давно рушив. І не так застерігає, як констатує катастрофічний стан суспільства, яке заради власного ж щастя обрало інші пріоритети.

Проте, з іншого боку, ця стрічка, хоч би як вона не оголошувалась останнім словом Морального Авторитету, є симптомом міжфракційної боротьби в межах медіякратії. А тут цілий Netflix, вдаючи такого собі дидакта й учителя, який точно знає, як протистояти ентропії (варто лише прислухатися!), бореться з фальшивим телевізором і інтернетом, які, потураючи ідеології «простих рішень» і всілякого простонародного скепсису та глобальної недовіри, є вельми ефективними середовищами владних маніпуляцій і колективних пошуків щастя й виправлення встановленого статус-кво.

Річ у тім, що критика владних практик тут відбувається зсередини медіякратії і, по суті, апелює до тих самих центрів задоволення – поклоніння все тим-таки знаменитостям. І якщо ця стрічка й справді явила якусь катастрофу, то вона полягає саме в цій нездатності промовити до людей якось по-іншому. Бо без Леонардро Ді Капріо, Меріл Стріп, Тімоті Шаламе і Дженіфер Лоренс цей фільм не полоскотав би нервів, не подіяв, не вплинув, не здійняв би всесвітнього гайпу і залишився б непоміченим. Точнісінько так само, як практично непоміченими залишилися блискуча «Ідіократія» («Планета ідіотів», 2006) Майка Джаджа чи карколомний британський мінісеріял «Роки й роки» (2019) Рассела Т. Дейвіса. Тільки тому, що в них не зіграли актори найвищого ряду.

Не знаю, чи ця внутрішньовидова боротьба в межах однієї методологічної системи цінностей і орієнтирів дасть цивілізованому людству якусь надію. Але поки «сферичний у вакуумі Х.» з останнього дослідження угорських психологів погоджується піти на злочин чи подвиг за першим покликом знаменитости і не збирається думати своєю головою, його не врятує жоден месія Ді Капріо, який за мільйонні гонорари вдає стражденного рятівника людства.

І авжеж – ані слова про Єрмака і його Зеленського. Їм зараз добре. Вони, подейкують, відпочивають від відпочинку в Буковелі на Сейшелах і своє щастя точно знайшли. А ворог на кордоні – наші проблеми, немовби кажуть нам герої вже нашого, українського, фільму.