Румунський письменник Йон Сирбу (1919–1989) не дожив до падіння режиму Чаушеску буквально кілька місяців. Він помер у вересні 1989 року, залишивши по собі з кількадесят п’єс, кілька дитячих повістин і виданий посмертно роман «Прощавай, Європо!». Якоїсь докладнішої інформації про цього автора в нерумунських джерелах знайти важко, проте головні факти життя та крихти його перекладених текстів свідчать, що ми – тут я маю на увазі не лише нас, українців, а весь світ (стаття в англомовній «Вікіпедії» на три рядки є досить промовистим свідченням загального невідання) – нехтуємо спадком щонайменше оригінального мислителя.
Дипломований філософ, вигнаний з академічної філософії, літератор, вигнаний з театру у Крайові, де завідував літературною частиною, Сирбу не отримав від комуністичного режиму нічого, крім страждань і принижень. Сім років тюрми за інакодумство на схилі правління Ґеорґіу-Дежа (1956 року йому інкримінували реакціонерство і зв’язок з угорськими повстанцями), життєві поневіряння вкупі з нереалізованістю не залишили авторові нічого, крім внутрішньої еміґрації та писання до шухляди.
Доля Йона Сирбу могла би вкластися в певний шаблон дисидентської мартирології, якби не ота рятівна шухляда, яка робить його кимось більшим, ніж ще один недонищений і упосліджений тоталітарним режимом автор. Його щоденник «Журнал журналіста без журналу» – так само оприлюднений уже з настанням нового, посткомуністичного ладу – дає свідчення інтенсивних інтелектуальних пошуків в атмосфері уніформованої тоталітарної задухи. Щоденникові записи, що вкладаються у формат коротких «мікрограм», вражають парадоксальністю і глибиною, але так само не позбавлені ілюзій, властивих духовидцям, які шукали альтернативу там, де її бути не могло – в російській культурі.
Сирбу пише: «Для мене страждання […] – це форма інвестицій: літературних, релігійних, політичних. У мене свої мотиви вважати мої страждання (як і страждання моєї родини) первинною матерією, з якої ми намагаємося побудувати нашу маленьку Надію. Соммер припускає, що росіяни накопичують страждання, передбачаючи релігійний демпінґ… Феноменальна ідея! В майбутньому столітті, коли весь християнський світ остаточно втратить віру, росіяни, немов з-під землі, раптом витягнуть сяйливі зливки простої, істинної релігійности…»
Критикувати давно померлого автора за духовні ілюзії – невдячна і нешляхетна справа. Надто, коли точно знаєш, що за першу двадцятирічку нового століття замість «простої, істинної релігійности» росіяни витягли зовсім інші зливки, з дивовижною зухвалістю викладені в останньому публіцистичному «шедеврі» Владіслава Суркова, який намагається концептуалізувати й виправдати нинішній стан справ російського духу як певну освячену – ні, навіть не історією – самим буттям даність. Утім ідеться тут не так про критику, як про фіксацію певної інтелектуальної тенденції, чи то пак схильности культур, затиснутих у ХХ столітті між Заходом і Сходом, до безоглядного підпорядкування фальшивому орієнтирові. Мовляв, десь там, за лісами, існує якась оголена скрухою і стражданнями чиста й непомильна віра безгрішного народу, яку можна вільно відокремити від усіх інших компонентів російської культури.
І Сирбу у своїх ілюзіях бігме не самотній. Приміром, ще один знаковий для ХХ століття румун, французький мислитель-мізантроп Еміль-Мішель Чоран, цілком у дусі шпенґлерівської критики Заходу пише в «Розладі» таке: «Європейці, що панували в обох півкулях, поволі стають всесвітнім посміховиськом: їм, миршавим, у буквальному сенсі змалілим, судилася доля паріїв, хирлявих, кволих рабів, і тільки росіяни, останні (курсив Чорана) білі люди, можливо, цієї долі уникнуть. У них ще залишилася гординя, цей двигун, ні, цей стимул історії. Нація, що втратила гордість і перестала бачити в собі сенс і головну цінність усесвіту, сама собі відрізає шлях до подальшого розвитку».
Наведені мною приклади з творчости двох самобутніх мислителів – крапля в океані русофілії ХХ століття, якою пронизана вся європейська культура зліва направо. Цілком зрозуміло, чому «зліва»: росіяни намагалися довести світові, що в більшовизмі знайшли унікальну модель життя суспільства найвищої справедливости, яку й активно експортували після Другої світової – від паризьких інтелектуальних салонів до непролазних джунґлів Колумбії й ангольської савани.
Набагато складніше з русофілією мислителів з-під знаку християнської доктрини та консерватизму.
Я недарма навів саме ці дві цитати. У першій з них постулюється «остаточна втрата віри» як щось уже майже доконане й іманентне західній культурі щонайменше від ніцшеанської «смерті богів», щось, що неодмінно трапиться після «кризи віри», якою позначене все ХХ століття з його катастрофами й моральними падіннями. Але тут Сирбу вдається до цікавого мисленнєвого прийому, подаючи страждання російського народу як щось відокремлене від логіки і змісту історичного процесу, як окремішню сутність, що перебуває винятково у сфері духу і нічим не детермінована. А сам дух пов’язує з абстрактними росіянами – ні в чому не винними і, певна річ, безпомильними жертвами історії. Тоді як ті самі росіяни – але вже не абстрактні, а конкретні – після жовтневого перевороту 1917 року настільки легко «відмилися» від Христа, наче до лазні сходили. А не знати цього останнього факту, як і всього, що сталося з російським народом між 1917 і 1945 роком, філософ і письменник Йон Сирбу просто не міг.
Тож що саме дозволило такий дивовижний оптимізм християнину Сирбу, можна лише здогадуватися. Але припускаю, що метаморфоза росіян 1917 року могла здаватися фатальною історичною катастрофою тільки тому, хто з цим народом і його культурою не мав ближчих контактів – як, наприклад, галичани перед 1915 роком. Думаю, тут не обійшлося без російської літератури – ще однієї священної корови, що ніколи ні в чому не винна; літератури, що створила фальшивий образ народу, наділивши його неіснуючими духовними якостями, і, продавши цей образ Заходові, інфікувала його толстоєвським мітом. Конкретний російський народ прийшов до Румунії і зламав Йонові Сирбу та мільйонам його співвітчизників життя, натомість абстрактний російський народ вийде з темниці, куди його, либонь, загнали зловорожі прибульці, і покаже світові ХХІ століття істинний образ віри. Яка осяйна, дитинна наївність…
Друга, вже Чоранова, цитата вказує, звідки, з яких джерел черпає свої погляди Сурков і вся ідеологія «русского мира». «Стимул історії» для «нації», яка ще зберегла гординю і гордість, якраз у тому, що Сурков називає «імперським інстинктом», який, мовляв, має до діла вже не з духами вічного минулого, а з «фізикою». Ні Чорана, ні Суркова не цікавлять ні підвалини, ні логіка історичного процесу, ні навіть духовний та культурний зміст і практика російської культури – всі ці нікому не потрібні перед лицем високої етики й законів термодинаміки атавізми.
І Чоранова «гордість», і сурковський «інстинкт» – одного поля ягоди в тому сенсі, що перший наділяє високою етичною якістю народ і країну, з якими він мав контакт лише через літературу, а другий цинічно вдається до вульгарного механіцизму, неспростовного у своїй суті, як усяке аксіоматичне твердження. І перший, і другий – примордіялісти, які вірять у раз і назавжди сформовані в якійсь неокресленій точці буття непохитні вектори розвитку, на які ніхто і ніщо не має впливу – ні історія, ні культура, ні мораль. От тільки якщо етика – сфера, не до кінця зрозуміла кремлівським соціопатам, то оця сурковська «фізика» – якраз та царина, до якої і зводиться, зрештою, вся «метафізика страждань», яку наївно надбудовує над російським народом Сирбу. Оця вигадана Чораном білорасова «гордість» не могла не оголитися до «інстинкту» у сурковському виданні. І не тому, що російська «нація» насправді позбавлена гордости, а тому, що це не нація. І – боюся розчарувати дух Чорана – навіть не народ, а позаісторична механістична сутність, перпендикулярна, якщо не цілком протилежна будь-якій етиці та метафізиці.
У якомусь сенсі всі останні події навколо нових «мирних ініціятив» Кремля з нового поділу сфер впливу у світі, де Україні виділяється міноритарна роль жертви кремлівської фізики і метафізики, змушують перечитувати самобутніх мислителів сусідньої культури. І не тільки для того, аби не списувати наші страждання на «форму інвестицій», а для того, аби не улягати ілюзіям. Тому ні, не «Прощавай, Європо!», а знову і знову «геть від Москви!».
20.12.2021