Душа в самотності

Поспєлов Артем. Тадуш. Табір для душ: роман / Артем Поспєлов. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2021. — 272 с.

Правда у тому, що неважливо, чи вигадане те, що змушує тебе відчувати.

Малюк

Я не думала, що зіштовхнулася з шедевром. Роман «Тадуш» став не просто іще одною книжкою, яку я додала у список прочитаних. Це справжнє відкриття сучасної української літератури, це моє особисте відкриття.

Зоїк — ім'я, яке наратор і протагоніст дає собі сам, інші називають його інакше. Як? Невідомо і, насправді, зовсім неважливо. Він убив діда — це правда, але як дід помер хлопець відмовляється пам'ятати. Мама, Ба, Дядько і багато інших безіменних, розтертих у пам'яті людей постійно кружляють у божевільному танці смерти. Йому болить живіт, тому він не ходить до школи. Він обожнює захід сонця, тому тікає в поле, грюкнувши дверима. Він дав собі право позбавляти життя тих, кого воно обтяжує. Він самотній.

Через свою безпросвітну самотність він розділяється (наче спора) і вироджує з себе його — Малюка. Малюк голий, у нього на шиї масивний ланцюг, інколи він покривається шерстю і смачно облизує губи. Він демон, який переймає найважчий обов'язок головного героя  — пам'ятати.

Хто цей Малюк? Чому його чує, а згодом і бачить лише Зоїк? Чому Малюк ненавидить світ і прагне знищення?

Часто діти мають уявних друзів, чию присутність цілком відчувають. Через свою самотність, образу, травму та біль Зоїк вироджує з себе Малюка. Це не просто друг, з яким можна весело провести час, який у всьому тебе підтримує. Ні, Малюк живе своїм життям, він має колосальний вплив на Зоїка і постійно ним маніпулює.

Ця істота — фройдівське Воно, підсвідоме і незмірне. Хороший і чемний Зоїк, який ніколи не бреше, любить сім'ю і часто забуває минуле, не може прийняти поганий бік себе — Малюка.

Правда страшна, адже перед нами клінічний аналіз хвороби. Біполярне, а згодом, як мені здається, поліполярне розщеплення особистості не помічають дорослі, бо вони надто завантаженні особистими проблемами. Дитина залишається на розтерзання своєму Підсвідомому.

«Любов не обов'язково означає жити довго і щасливо», — Малюк чудово знає, що робить і Зоїк, здається, також. Хлопченя, якому більше трьох тисяч днів переймає на себе роль найвідповідальнішого з дорослих, він не хоче бачити і чути, але все ж робить це. Він намагається аналізувати, проте у нього не виходить. Зоїк починає шукати правду.

Після смерти Діда все змінюється, його вбив Зоїк (а може Малюк?). Раптом у таборі дитячої смерти і хвороб «Тадуш» народжується питання: де мій Батько?

У пам'яті зберігся короткий ідилічний фрагмент: Тато, Мама і він, Зоїк на руках — зайченя з розумними очима. Останній момент щастя, який вдалося зафільмувати, далі — пусто і темно. Батько наче розчинився у просторі, тому дитина вирішує докопатися до правди. Особлива дівчинка — Вона — згодом питає: ти цього хотів? Тепер ти щасливий? Здається, ні.

Коли ціль досягнуто, то вона втрачає будь-який сенс, вона вже не є метою. А найприємніше, що доводилося відчувати — солодкий присмак досягнення мети. Шлях до мети є більшим щастям, ніж момент тріумфу. Досягнення виявляється черговою оманою і оптичною ілюзією — фата-моргана.

Сім'я розпалася зі смертю Діда, а Зоїк розпався набагато раніше: приблизно тоді, коли батьки розлучилися. Образ Батька, так глибоко захований у нетрях Малюка, раптом виривається звідти і боляче б'є по свідомости. Це точка неповернення і залишений напризволяще Зоїк бачить лише один вихід: «Любов не обов'язково означає жити».

Це роман про руйнування ілюзій, сподівань і життя загалом. Коли хлопчик кричить до Малюка: «іди геть, ти смердиш», з'являється надія на порятунок, та вже за мить стає зрозуміло, що він сказав це надто пізно. Невміння жити із собою, невизнання своїх гріхів та постійне перекладання вини на Малюка обертається крахом.

Але ж любов не обов'язково означає жити... Інколи єдиний спосіб врятуватися — буквально завершитися і разом з собою забрати на дно Малюка.

Артем Поспєлов, автор роману "Тадуш".

Це роман-сугестія, з кожним розділом читач вгрузає дедалі глибше у потріскану свідомість дитини. Не емпатіювати не вийде. Це страхітливо справжній текст, без гепі-енду і возз'єднання сім'ї, без смерті Несвідомого, без торжества добра над злом.

Роман тригерить, алюзорно відсилає читача кудись в глибини пам'яті, у ретельно закопане несвідоме. Роман лякає, сторінка за сторінкою лезом перерізає свідомість. «Тадуш» — це не про дитячий табір понівечених душ, це про спробу змінити минуле, про розтерзану пам'ять, про чергову поразку і врешті —  про прийняття сього світу.

Спалити чи затопити його — «Тадуш» —  може далеко не кожен, а чи варто? На це питання відповіді не існує, на щастя чи на жаль. Але роман Артема Поспєлова безапеляційно став один з найскладніших у моєму читацькому житті. Спробуйте дочитати не злякавшись Зоїка, Малюка і себе.