Ще ми є

Знищена могила – це символ не стільки варварства, скільки позбавленого права на пам'ять, на історію, на місце в Польщі польських громадян української національності. Ми ще є, але є десь на марґінесі дозволених суспільних практик, на марґінесі історії та універсальної правди. Ми є вже тільки елементом процесу.

Петро Тима, голова Об'єднання українців у Польщі

Могила в Монастирі уособлює щось більше, ніж тільки ненависть, вона уособлює прагнення цілковито вичистити з польсько-українського пограниччя один із важливих його елементів – українську матеріальну культуру, згадку про події в минулому і нас – українців з Польщі.

Як і знаки в просторі, так і живі ще люди – з символами, з пам'яттю подій і з болем – стали частиною процесу: історичного процесу насилля, великомасштабно розпочатого в 1944 році. Процес триває. Монастир, Верхрата, Вербиця, Радруж, Молодич...

Ми є другою частиною, іншим виміром болю поляків на так званих Кресах. Бо розуміємо цей біль, хоч нас застерігають, що наш права на існування не має.

Наші предки протягом віків були частиною Речі Посполитою, але небагато це нині важить. Тепер ми є елементом, річчю часткового або цілковитого витіснення.

Наш біль – це не абстракція, наш біль найповніше відчутно тут, у цьому місці, в неіснуючому від 1945 року селі. Наш біль – це цілковито стерте з лиця землі людське поселення, церква, будинки та їхні мешканці. Цей біль – це універсальний досвід наших дідів, батьків, це біль, присутній у нас донині, дотепер. Це біль, який забирає віру й надію.

Біль, який постійно протягом 72 років у нас присутній. Він наростає після чергових ударів історичної політики польської держави. Нею оперують цинічні політики, чиновники в тренді і нарід, що прагне ворога і найправдивіших правд.

Хоч це не кулемет і не вогонь пожарищ, він сіє спустошення.

Величезне.

Ще ми є, лем є ми тільки деколи, будучи тут і тепер над могилою, якої волею національного абсолюту має не бути.

Ми є – але тільки фраґментом, залишком, майже віртуальним буттям, наближеним до границі статистичної помилки.

За нами інші Монастирі, послідовно дереалізовувані, позбавлювані матеріального ядра, витіснювані з нас. Процес чищення зі знаків, з іншої пам'яті, з нашого болю триває.

Залишаться тільки каміння.

Каміння значать менше або нічого не значать. Монастир ніби існує – в уламках пам'яті, в новинах, на сторінках урядових документів, на листках історичних публікацій.

Уламки губляться, пропадають – десь на Мазурах, Помор'ї, у просторах України, у містах Канади. Поодиноке, неоднорідне, з крихтами пам'яті і значень. Незабаром цілковито згинуть. Залишиться тільки ліс, згадки на сторінках книжок, шпальтах газет. Короткі, сухі, позбавлені людей та емоції життя.

Монастир – неіснуюче село, туристичний маршрут, лісова капличка. В споконвічних часах – село, церква, греко-католицький монастир, десь-колись якась могила. Каміння.

Ми є тут, ми ще є, разом з нашими друзями поляками.