Афини-малини

Найбільше ми любили ходити в ягоди. Збирати суниці, афини, малини, ґоґодзи, ожини, які в нас називають чорницями.

Найпершими достигали лісові ягоди – суниці, по-нашому – єгоди, цілими горбиками в лісі на сонці. Брали з собою літрову бліхівку чи півлітровий слоїк, і йшли в єгоди, стрімко вгору у Козмишине чи в Черетів, цілі поляни були рясно встелені достиглими їгидками, черленими, як запаска.

— Було, шо п’єть літрив їгид набирали. В банечку поливану трилітрову, решта – в бліхівки. Достиглі такі, шо пахли так файно. Такі запашні. 

Вдома варили кулешу, висипали єгоди в миску, товкли з цукром й сметаною: і кращого попоїдку не було. Свіжі, солодкі, щойно з лісу: єгоди – аби їсти свіжими, не до закривання на зиму.  

Десь по Йвані – ближче д’Петрам, йшли знати афин – чи достигли вже афини понизку, в Андрієвому, Джюндівці. Брали з собою дерев’яні ґребітки, набирачі й харч, і йшли на цілий день аж до вечора в афини. Темно-сині, достиглі, бруцнаті. Пружні й солодкі: поки не наскубаємо собі в рот, аби досхочу наїстися, не збирали в набирачі д’хаті: треба з радістю збирати, задоволеними. 

— Афиннєне, малиннєне, та й ви, люди, знайте, котрі їсте ни добрали, то ви добирайте. Афиннєне, малиннєне, та й ви, люди, чюйте, котрі їсте ни добрали, то ви тут ночуйте.

Згодя йшли у верхи – в Грибок, на Скупову: д’хаті би були не вернулися без повних кошелів з афинами – мали бути поверховаті. Якби не добрали, не пішли б домів. Наберемо все повне – повертаємося. Інакше встидалися.

— Баба Параска взагалі ни закривала ні афини, ні єгоди. Нічьо. Сушила в тасах для хліба. Ни варила повидло.

Ішли в афини цілими ровтами, товариством великим, аби не страшно. Аби бик на полонинах не напав. Вовк зненацька не накинувся. Дика свиня не налетіла з іклами великими, гострими. Чи ведмідь насунувся з чагарів. Йшли лісом – гойкали й галакали. Игикали. Галасували. Щоби рись відпудити. Налякати. Щоб вона не наскочила з дерева: тікає, ховається, як галасувати.

— Рись заїла була в Берді двох баранчиків, роз’їла. Але, ‘би видіти рись – то ни виділа. Великого дикого кота виділа, їк з їгид си вертала сама. Чорний – аж блищєвси, такий чорний. Очі – жовті. Сидів у Берді в смереці, а витак утік. Та й лисицю скажену, страшну, в лісі виділа. Шо її сказ имив. Облізлу, пунну.

Після афин таки скоро достигали малини, у серпні, на початку місяця. Йшли у Юраківку, поверь Чісника. З банечками, відерками. Пильнували, щоби не згубити в зрубах, у зарослях непролазних, потім годі було знайти банечку повну з малинами посеред заростей непрохідних.

У ґоґодзи давалися після малин. Цілий вересень збирали ґоґодзи, хто ґребіткою, хто руками. На Кринті, в Грибку. Приносили д’хаті, сушили, набивали в коновку, й браєм товкли – чотиригранним дерев’яним товкачем. Свіжі, без цукру, закривали в коновку на зиму.

В кінці вересня піднімались на Харітонову Кєчєру чи в Шікірікове збирати ожину – чорницю, низько встелену по землі кам’янистій, стрімкій; чорнувату, кисло-солодку, в чагарях колючих. Можна було подертися, заплутатися, впасти. Обколотись кущами жалкими, стелистими.

По дорозі не раз збирали веприну мохнату, солодку, як мед. З’їдали серединку без шкірки. Дикий аґрус. У Футівці збирали. Повидло з веприни варили із цукром. Десь пропала – веприни тепер вже не виджу.