Отже, обіцяний минулого разу «Струп» Катажини Кобилярчик. Тим більше, що й інформаційний привід є: хто хотів, міг учора відсвяткувати другу річницю ексгумації останків іспанського диктатора і фашиста проклятого Франсіско Франко з базиліки Святого Хреста в Долині Полеглих та зовсім не урочистого їх – останків – перепоховання у недоступній для відвідувачів капличці на цвинтарі в передмісті Мадрида. Або ж, дотримуючись протилежних світоглядно-політичних переконань, оплакати наругу над великим каудильйо і рятівником батьківщини. Соцопитування доводять, що кількісну перевагу в нинішній Іспанії мають перші, але й других теж не бракує.
Тільки спочатку хай ще трохи про Сеуту дорозповім. Ту розташовану під африканським Геракловим стовпом невеличку (18,5 кв. км), але стратегічно важливу Сеуту, радіо якої в липні 1936 року буцімто передало замаскований під прогноз погоди сигнал до антиреспубліканського повстання: «Над усією Іспанією безхмарне небо». Гарна і, здається, не менш правдива за міф про Геракла історія. Фактом натомість є так званий Конвой Перемоги, який Франко задля прориву республіканської блокади вислав із Сеути через Гібралтарську протоку в Альхесірас. Ще донедавна відбитки ніг Франко слугували елементом пам’ятника тому конвою. Тепер сліди генералісимуса, який зберіг Сеуту в складі Іспанії, залили бетоном, компенсувавши їх новим пам’ятником Гераклові зі стовпами. Ну і, звичайно, віддавати місто марокканцям жодна іспанська політична сила не збирається, незалежно від того, засуджує вона франкістські злочини чи не дуже.
Гаразд, що можна зрозуміти про країну, відвідавши в ній за три дні чотири міста, два з яких – курортні? Що можна зрозуміти за три дні про таку розлогу й розмаїту, багатокультурну й різномовну країну, як Іспанія? Нічого не можна зрозуміти. Можна хіба що набратися вражень. Мої враження від Іспанії, коротко кажучи, приємні. Запаморочливі краєвиди, неймовірні природні й архітектурні палімпсести, гори смачної й відносно дешевої їжі та ріки терпкого вина, фламенко у виконанні вуличних віртуозів, «не переймайся, серденько» у виконанні грайливих офіціанток і загалом привітні, щасливі на вигляд, хоч і надто галасливі люди. Втім, може, тому й галасливі, що щасливі?
Тим часом дослідницьке око польської репортерки Катажини Кобилярчик фіксує дещо інше: «Іспанія роз’ятрює рани», – таким є підзаголовок її книжки. А міг би бути й таким: «Іспанія витягає свої скелети». І то не якісь метафоричні скелети з історичної шафи, яких у кожного народу знайдеться ціла колекція. Ні, йдеться не про метафори, а дослівно про сотні й сотні виритих нашвидкуруч ровів, усіяних кістками жертв громадянської війни 1936–1939 років.
«Струп» відкривається ефектною математикою: «Скелет дорослої людини складається із 206 кісток». А це означає, що внаслідок іспанської війни та пов’язаних із нею репресій їх – кісток – лягло в землю щонайменше 103 мільйони. 61 мільйон 800 тисяч кісток належали 300 тисячам солдатів. Нічого не вдієш: ідучи на війну, солдат знає, куди він іде і що з ним може трапитися. Але ще 41 мільйон 200 тисяч кісток належали 200 тисячам цивільних осіб, які нікуди не йшли: розстрільні загони самі приходили до них, вивозили без суду і слідства за межі населених пунктів і, вбивши, закопували десь обіч польових доріг або скидали в ущелини, шахти чи криниці. За що вбивали? Хто за що. Другі – за лівацьку листівку в кишені чи республіканський прапор над ґанком, перші – за хрестик на шиї чи ікону на стіні. А частіше – і перші, і другі – просто за підозрою, без речових доказів.
Ось про це і книжка. Точніше, вона все ж більшою мірою про злочини тих, кого газета «Правда» й Ернест Гемінґвей називали фашистами, а не тих, кого узагальнено заведено називати республіканцями. Що й не дивно. Але не тому, що жертв чорного терору було в Іспанії більше, ніж жертв червоного, хоча їх і справді було більше. І не тому, що чорний терор був жорстокішим за червоний, бо радше навпаки. Можна згадати, як той-таки Гемінґвей – попри свій виразний антифашизм – змальовує в романі «По кому подзвін» звірства республіканців у маленькому гірському містечку: жодних розстрілів, лише ціпи, серпи і криві ножі, під які потрапляють винні й невинні на чолі з головним об’єктом революційної ненависті – місцевим священником. До слова, за наведеними в «Струпі» даними, червоний терор забрав життя 6832 священників, ченців і черниць. Це тих, кого вдалося точно ідентифікувати.
Чому ж тоді Катажина Кобилярчик, намагаючись бути об’єктивною в цифрах, зосереджується передусім на історіях людей, знищених прихильниками Франко, а не його противниками? Відповідь очевидна: Франко виграв війну, відтак після перемоги, по-перше, продовжив репресії, по-друге ж, заходився увічнювати пам’ять «героїв хрестового походу» проти червоної зарази, тоді як трупи реальних чи уявних республіканців залишилися масово гнити в безіменних могилах.
Щоправда, згодом він, усвідомлюючи необхідність примирення двох Іспаній, збудував у горах Ґвадаррами (де, зокрема, воював гемінґвеївський Роберт Джордан) грандіозний меморіальний комплекс Долина Полеглих і наказав звезти туди рештки десятків тисяч загиблих з обох протиборчих сторін. Якийсь час здавалося, що ідея спрацювала. Ще під керівництвом Франко в 50-60-х роках минулого століття Іспанія подолала міжнародну ізоляцію й успішно модернізувала економіку, а після його смерті та демократизації політичного життя іспанські ліві й праві партії спільно ухвалили «Пакт Забуття». Забудьмо – погодилися праві й ліві політики – минуле, даймо рані загоїтися і почнімо разом рух до майбутнього.
Кілька десятиліть по тому виявилося, що не так сталося, як гадалося. Я сказав, що книжка Катажини Кобилярчик про злочини громадянської війни? Ні, вона – про віддалені наслідки тих злочинів. Вона про те, що нинішні іспанські ліві вирішили здерти з рани струп, оскільки, на їхню думку, гній під струпом не розсмоктався, тож його слід вичистити, інакше він загрожує отруїти весь організм. Певно, мають рацію. Зрештою, іспанцям видніше, за кого голосувати, а кого випорпувати із Долини Полеглих.
І на цьому можна би поставити крапку. Але щось не ставиться. Бо є ще одна річ, яку іспанцям, хоч їм і видніше, варто би пам’ятати, якщо вони вже відмовилися від принципу забуття. У все тому ж недоношеному «Подзвоні» головний гемінґвеївський політичний ідіот Роберт Джордан говорить, що він вірить «у народ і в його право обирати бажаний йому спосіб урядування», а тому не проти вбивати, «коли це заради спільної справи». Проблема однак у тім, що республіка, яку повалив Франко, аж ніяк не була «спільною справою», а була справою рук комуністів, анархо-синдикалістів, троцкістів та іншої економічно безпорадної, зате войовничо марксистської, як вона про себе думала, галайстри, що виходила на демонстрації з портретами Сталіна і мріяла про створення Союзу Іспанських Соціалістичних Республік.
Власне, якби та республіка встояла, то саме товариш Сталін і визначав би в ній «спосіб урядування». Для цього він і перекинув до Іспанії близько тисячі енкаведистів, які зайнялися формуванням на місцях відповідних спецслужб, покликаних навіть не так виловлювати франкістських шпигунів, як проводити безжальні чистки в лавах ідеологічних союзників. Чи всі чули про долю закатованого лідера Об’єднаної робітничої марксистської партії Андреу Ніна? А про іспанський Сандармох під назвою Паракуельйос? І чи всі знають, що в іспанській мові на позначення зловісних організацій досі існує слово ЧеКа?
Безперечно, перемога Франко в громадянській війні стала страшною трагедією для Іспанії. Єдиною страшнішою в тій ситуації для неї трагедією могла стати тільки його поразка.
25.10.2021