Від стовпа до стовпа

Щастя, як відомо, не є, але буває. Крім того, людині, буває, щастить іноді прийняти правильне рішення, як-от прихопити з собою в іспанську подорож присвячену Іспанії ж книжку Катажини Кобилярчик «Спрут». Але передусім у людини мають бути наполегливі друзі, які щедрими руками заженуть її – у сенсі мене – до автошколи і змусять здати на права.

 

 

Хоча ні. Бо якщо вже підходити до справи строго по-науковому, то зовсім передусім у цьому конкретному випадку слід вказати на вирішальну роль Зевса. А вирішальна роль Зевса зазвичай зводилась у стародавніх греків до того, щоби поставати в образі то бика, то лебедя, а то й золотого дощу – і запліднювати всіх, хто йому впав у ненаситне око, від єдинокровних сестер і дальших божественних родичок до простих смертних, не гребуючи й козами. Причому ні цілковита сексуальна невинність блискавично обраної жертви, ні її, навпаки, багаторічний заміжній статус відвернути верховного олімпійця від втілення еротичних фантазій жодним чином не могли. Аж дійшла черга й до Алкмени – дружини тиринфського царя Амфітріона, подобу якого Зевс і прибрав, щоб, не витрачаючи часу на залицяння, негайно приступити до тридобових активних дій.

 

Наслідком цих активних дій стало народження Геракла, який, своєю чергою, начудив дванадцять великих подвигів, про всі дрібніші вже й не згадуючи: їх наука дотепер підрахувати не годна. Може, композиційно не найстрункішим, зате географічно найнезаперечнішим став приблизно десятий його подвиг – викрадення корів Геріона, у процесі якого наш герой, по-перше, прорубав між Європою й Африкою протоку, безглуздо названу згодом Гібралтарською, а по-друге, встановив на протилежних берегах цієї протоки два стовпи, логічно названі ним самим Геракловими.

 

Щоправда, з ідентифікацією цих стовпів існує невеличка проблема. Точніше, не так. Той стовп, котрий стоїть на європейському боці, ідентифікує кожен школяр, бо це, знову ж таки, Гібралтарська скеля, з висадки на яку в 711 році військо берберського генерала Таріка ібн Зіяда розпочало арабську експансію на Піренейський півострів. Далі були всілякі історичні перипетії, Реконкіста, Утрехтський мир і Трафальгарська битва – коротше, стратегічно важливу скелю в підсумку відтяпали британці, тож без їхньої візи нашому братові залишається сьогодні або милуватися європейським Геракловим стовпом із розташованого поруч іспанського міста Альхесірас, або, дотримуючись безпечної відстані, проплисти повз нього на кораблику. Мадрид, ясно, вряди-годи обурюється, мовляв, віддайте, епоха колоніалізму відійшла в абсолютне минуле, але Лондон, козиряючи настроями місцевого населення, знає собі своє.

 

Натомість на звання африканського Гераклового стовпа претендують одразу дві сусідні гори: Джебель-Муса в Марокко та Ачо (вона ж – нібито антична Абіла), яка теж могла б належати марокканцям, але належить іспанцям, дзеркально відображаючи долю Гібралтару, який належить британцям. Бо гора Ачо здіймається над живописним містечком Сеута, яким хто тільки впродовж тисячоліть не володів: греки й римляни, вандали й візантійці, вестготи й араби. Арабів звідти прогнали 1415 року португальці, а в португальців 1668 року відібрали Сеуту іспанці. Хай не гераклівськими, але також чималими ратними подвигами прославився у цих краях на початку ХХ століття майбутній каудильйо Іспанії Франко. Певно, зберігши на все життя у своїй диктаторській душі ніжні почуття до смужки африканської землі, на якій набирала розгону його військово-політична кар’єра, він у 1956 році віддав незалежним марокканцям усе раніше загарбане, однак Сеуту разом із горою Ачо залишив у складі Іспанії, де вони перебувають і досі. Рабат (столиця Марокко, якби що) вряди-годи, ясно, обурюється, мовляв, віддайте, епоха колоніалізму відійшла в абсолютне минуле, але Мадрид, козиряючи настроями місцевого населення, знає собі своє.

 

У зв’язку з чим, мабуть, годилося б тепер поговорити про книжку Катажини Кобилярчик, проте інтуїція мені підказує, що не вдасться. То постараюсь іншим разом. Бо ще ж мушу ввести в оповідь Одіссея. Тільки – заради науки – нам тут вигідніше використовувати латинський варіант його імені: Улісс. Був це, на загальнолюдське переконання, чоловік сильно хитромудрий. Втім, щодо його домінантної риси в колах галузевих спеціалістів точаться запеклі дискусії. Хитромудрий – це зрозуміло, але більше хитрий чи більше мудрий? Для прихильників хитрості головним аргументом слугує історія про те, як Улісс-Одіссей ухитрився впарити наївним троянцям підступного коня і в такий спосіб переможно закінчити десятирічну війну. «Добре-добре, – відповідають опоненти, – але ви ліпше подумайте, яким треба бути мудрим, щоб уже після закінчення десятирічної війни примудритися ще на цілих десять років розтягнути своє повернення в обійми благовірної Пенелопи».

 

Так чи сяк, а, вирушивши з турецької нині Трої, Улісс у якийсь момент лише глипнув через правий борт на рідну грецьку Ітаку і дав повний вперед Середземним морем у напрямку Гераклових стовпів. Пропливши між ними й опинившись в Атлантичному океані, він нарешті звернув праворуч і за скількись там днів чи тижнів (цей факт вітчизняні історики ще остаточно не з’ясували) пришвартувався до берегів Офіузи, чи то пак Землі Змій. Тамтешня королева – типова напівжінка-напівзмія – всупереч власним антигуманним смакам раптом запалала до Улісса непереборним коханням і дозволила йому в дельті річки Тежу збудувати найпрекрасніше у світі місто Лісабон.

 

І жили б вони собі, поживали та ескудо наживали, якби волоцюжна Уліссова душа знову не потягнула його в мандри. Зауваживши, що коханий утік, королева в нервах гупнулась об землю і сконала. Розглядаючи мапу Лісабона, я особисто припускаю, що на місці, куди впала її голова, утворилася площа Праса ду Комерсіу, на місці шиї – пішохідна вулиця Ауґушта, а там, де звивалася в передсмертних судомах середня частина зміїного тіла, здибилися суцільні пагорби, в які вчепилися Алфама, Ґраса, Морарія, Байру Алту і решта лісабонських архітектурних чудасій.

 

Ну а десь у районі навіки застиглого хвоста нащадки збудували міжнародний аеропорт «Портела» і пункт прокату автомобілів «Кентавр». Тому ви, якщо у вас є наполегливі друзі і – завдяки їм – водійське посвідчення, можете, втікаючи від домашньої осінньої слякоті, м’яко приземлитися на межі вересня й жовтня у «Портелі», дійти за лічені хвилини пішки до «Кентавра», взяти в оренду якогось, наприклад, «опеля» і через найдовший у Європі міст Вашку да Ґами, обабіч якого нелякано бродять фламінґо, помчати у південно-східному керунку й зупинитися на годину-дві щойно у прикордонному королівському селищі Санту-Антоніу, аби скупатися у рідкісно для Португалії теплих – бо не остуджених Канарською холодною течією – атлантичних хвилях.

 

Відтак ви можете – тобто у цій ситуації вже радше мусите – перетнути на мості через річку Ґвадіану умовний кордон із колись ворожою Іспанією і зняти ногу з акселератора аж на в’їзді до згадуваного Альхесіраса. В альхесіраському порту ви легко знайдете сеутський пором, який незабутньо переправляє всіх охочих від околиць одного Гераклового стовпа до другого і назад. У самій Сеуті обов’язково поселіться в готелі «Ulises», північні вікна якого виходять на Гібралтарську протоку, а південні – на середземноморський міський пляж. Після чого робіть що заманеться – не помилитесь.

 

Одне слово, щастя не є, але буває. Особливо – як подумаєш, що міг і не встигнути, а все ж таки встиг. Бо, як твердять невгомонні науковці, Африканська плита зі швидкістю понад два сантиметри на рік неухильно насувається на Європу. А отже, за кілька мільйонів років Гераклові стовпи зіштовхнуться – і більше між ними ніхто нікуди не пропливе.

 

 

 

 

11.10.2021