Як би ми з вами поставилися до глядача в театрі, котрий, побачивши, як в останньому акті трагедії Отелло на сцені душить Дездемону, раптово зірвався би з місця і почав несамовито верещати: «Ґвалт! Поліція! Швидше! Тут вбивають людину!»? Напевно би подумали, що його конче треба доправити до психлікарні на Кульпаркові. А як би ми поставилися до глядачів телевізора, які, побачивши фільм «Слуга народу» і актора, який грає в ньому президента, позривалися б зі своїх місць і кричали: «Ось наш президент! Це наш месія, на якого ми так довго чекали і який врятує Україну!», а потім би пішли на виборчі дільниці і проголосували за цього самого актора, який лишень грав у кіно роль президента?
Чи є якась різниця між описаними вище першим і другим випадками? Здається, немає… Той феномен, який стався в Україні і який найм’якшим чином можна назвати українським інфантилізмом, фахівці соціальної психології вивчатимуть, напевно, ще не одне десятиліття і зроблять на цьому не одну докторську дисертацію.
Ми чудово знаємо, як у сучасному світі на формування світоглядної і навіть моральної позиції громадян певної держави, і, зокрема, електоральних симпатій, впливають медіа: новинні повідомлення, відеосюжети, коментарі політиків, експертів, лідерів громадської думки, безрозмірні балачки на усіляких ток-шоу etc. etc. etc. Утім, щоби на такі речі впливало власне мистецтво, тим більше, таке недолуге, як постсовкове кіно, яке все ж з натяжкою таки можна назвати мистецтвом (найважливішим з усіх мистецтв, як казав один зі стовпів ідеології тоталітаризму), – це вже якийсь архаїзм.
Бо, напевно, останній феноменальний випадок безпосереднього впливу твору мистецтва на історичну долю держави стався 25 серпня 1830 року в Брюсселі. В театрі «Ля Монне» йшла опера Даніеля Обера «Німа з Портічі». І ось під час виконання відомим тенором Адольфом Нуррі арії Мазаньєлло, яка були сприйнята як нова «Марсельєза», у залі прозвучало гасло: «Aux armes!» (До зброї!) Глядачі, запалені ідеєю звільнення свої держави, вибігли з театру на вулицю і почали споруджувати барикади, що врешті стало каталізатором Бельгійської революції, яка завершилася відділенням Бельгії від Нідерландів і проголошенням незалежності.
Людство відображає у творах мистецтва своє реальне життя, але також і прагне бачити в цих творах втілення найбажаніших, найпотаємніших своїх мрій і сподівань. Звісно, мистецтво занадто ідеалізує, прикрашає, згладжує, подає в рожевих окулярах нашу дійсність – навіть зображуючи найбільші трагедії і лиха, які лишень випадали на долю окремих людей і людства загалом. Як би потужно не намагалося мистецтво зобразити, перейнятися і осягнути всі глибини людського єства, все одно десь у цьому зображенні на підсвідомому рівні виникає запобіжник, який не дає можливості поставити знак рівності між мистецтвом і живим життям.
Якось один із видатних драматургів, переглядаючи свою трагедію з глядацького залу, особливу увагу звернув на те, що виконавець головної ролі у кульмінаційний момент драми доволі голосно й пронизливо закричав. Після вистави драматург, полемізуючи з театральним критиком, зауважив, що такий до краю нестямний і розпачливий крик дещо зіпсував враження від його твору, на що критик заперечив, мовляв, так же ж кричать у реальному житті і весь надто трагічний контекст драми і її кульмінація мали вимагати власне такого крику. Драматург із цим не погодився, адже, на його думку, мистецтво все ж – не живе життя і не повинно вдаватися до відвертого натуралізму, до буквального зображення того, що відбувається в реальному житті.
У тому, що живе життя набагато ширше, глибше, сильніше, різкіше, рельєфніше, виразніше, аніж будь-який, навіть найнапруженіший і найбурхливіший твір мистецтва, кожен із нас, напевно, переконувався не раз. Років із двадцять тому якось я йшов львівською вулицею і побачив нетверезу жінку. Напевно, вона була безпритульна. Те, що було на ній, навряд чи можна було назвати одягом, вона, вочевидь, місяцями не бачила мила й води, а на її обличчі не було живого місця, все воно було геть побите. Зобразити те, що я тоді реально побачив, несила навіть найгеніальнішому художникові слова, я в цьому був і зараз залишаюся цілковито переконаним. Не намагатимусь навіть і приблизно описувати те, що я побачив у цій жінці. Це був апофеоз усього жахливого, несамовито гидкого, брутального і трагічного, що лишень можна собі уявити.
І я на мить розбурхав свою уяву, власне в тому плані, що якби раптом зібралися зі всього світу найкрутіші стилісти, візажисти, костюмери, гримери зі всіма своїми професійними навичками створювати усілякі сценічні образи, і якщо б до них приєдналася найгеніальніша акторка світу зі своїм талантом вживатися в різноманітні образи, чи могли б вони разом створити хоч приблизний образ цієї жінки? На сто відсотків упевнений, що ні. Навіть приблизний, навіть якийсь віддалений образ того, що я тоді побачив, створити б їм було не до снаги. Тобто навіть найвище, найгеніальніше мистецтво може лишень більше чи менше наближатися до зображення нашого реального життя, і ніколи мистецтво не досягне усієї його глибини.
Актори кіно чи театру усіляко намагаються якомога точно відтворити те, що відбувається у реальному житті, але їм ніколи не вдається цього зробити на сто відсотків. Хоча я далеко не є поціновувачем кіно, все ж пригадую, як одного разу мене вразив епізод з якогось фільму. Там за столом сиділо декілька чоловіків і жінок, і вони просто спілкувалися між собою. Це було настільки природно і невимушено, ну геть чисто, як у справжньому житті, що я був майже зачарований. Це була просто розмова нормальних людей з нормального життя, а не акторів у кадрі чи на сцені, які все ж чогось не дограють до враження того, що це не гра, а реальність. І, як не дивно, цей випадок остаточно утвердив моє переконання у тому, що між справжнім життям і його зображенням на сцені чи в кіно – ціла прірва.
Людина зазвичай схильна ідеалізувати своє життя у вигаданих речах: казках, легендах, та й в усіх можливих творах мистецтва загалом. Одна з моїх книжок називається «Легенди старого Львова», але власне львівські легенди я не дуже полюбляю, бо переконався, що реальне життя, зафіксоване в найрізноманітніших історичних джерелах – хроніках, міських актах, судових вироках, майнових документах і т. п., – набагато цікавіше, романтичніше, красивіше від будь-яких вигаданих легенд. Живе життя творить дещо набагато крутіше від будь-яких вигадок, це абсолютно безперечний факт. Але… Якось один молодий львівський гід запитав мене, чи знаю я легенду про те, як вірменина і католичку спалили на вогні за інтимний зв'язок. Мене аж пересмикнуло: «Так це ж не легенда! Це абсолютно реальний випадок із життя, зафіксований у судовому вирокові львівського лавничого суду 1518 року, там навіть вказаний конкретний день – у середу після дня святої Маргарити. Це реальні події, які відбувалися у Львові, і жодне європейське місто не може похвалитися чимось схожим». На мій превеликий подив, обличчя молодого гіда якось поблякло: «А я думав, що це легенда… Ну нічого, я все одно своїм туристам розповідатиму це як легенду, бо так загадковіше і романтичніше». Ну що тут вдієш?..
Люди прагнуть ілюзорного життя, несамовито хочуть легенд, а з цих легенд виколупують героїв для свого повсякденного життя, ось звідки взявся наш політичний феномен. Якщо українці у звичних царинах людського життя далеко не є світовими лідерами, то завдяки політичним подіям у нашій державі останніх майже трьох років їх без жодного перебільшення можна назвати найіделістичнішим народом у світі.
23.10.2021