Атена Пашко: Сила і ніжність

«Атена Пашко: Сила і ніжність». Саме цими рисами свого характеру Атена Пашко й запам’яталася нам. Так, у неї була незламна сила характеру, об яку обламалися зуби всіх кагебістів. Але при цьому Атена не зачерствіла й не втратила особливого чару своєї ніжності й жіночності. Вона зуміла зробити найголовніше, що було важливе у дисидентському житті: обгородити свій ніжний внутрішній світ надійним заборолом, через яке не проникали підступи її карателів. Звичайно ж, вона, як жінка, страждала і часто щулилась від болю. Але свій ніжний поетичний світ таки оберегла і вихлюпнула його у поезію.

Для цього вміння оберегти свій світ у мене є стандартна метафора – і вибачте, якщо комусь вона видасться недоречною. Всі ви пам’ятаєте гоголівського «Вія», в якому бурсак Хома окреслює на підлозі крейдою довкола себе магічне коло, і нечиста сила ніяк не може крізь нього проникнути. Отаке коло довкола себе й окреслила наша незабутня Атена, і кагебістське диявольство не мало над нею сили.

Люди такого духовного гарту – рідкість у всі епохи. Нам бракує таких Атен і тепер. Адже сьогодні ми маємо чимало розкутих людей, які вважають себе цілковито вільними й незалежними, але насправді їхня свобода, яка не поєднана з відповідальністю, стає сваволею. Атена Пашко була по-справжньому вільна, і це про неї писала Леся Українка у своєму знаменитому вірші «Завжди терновий вінець»:

Але стане вінцем

лиш тоді плетениця тернова,

коли вільна душею людина

по волі квітчається терном…

А спонукав її до цього її моральний і громадянський обов’язок. І був він для неї не чимось зовнішнім, не чиїмось стороннім приневоленням, а внутрішньою спонукою, голосом сумління. А саме оця вірність власному сумлінню і дає відчуття справжньої, глибинної свободи.

У моєму серці Атена навіки викарбувала свій образ щемливим віршем:

…Як же Вам, Жінко,

на нарах спиться…

Ви ж не розбійниця, ані не вбивця.

Як же Вам, Жінко,

на нарах спиться…

Наприкінці нашої зустрічі Іринка Волицька напевно прочитає цей вірш, а в моїй пам’яті вирине яскравий спогад, як 1973 року в їхньому помешканні на Ніщинського, нашпигованому підслушками, та сама Іринка тихо й натхненно читає мені, спраглому, цю надзвичайну поезію. Такі хвилини залишаються з тобою до скону.

Я належу до тих численних людей в Україні й поза нею, які щиро вдячні Атені за вчинене нею у нашому житті велике добро. Припускаю, що кількість таких людей і є мірилом для Господа, за яким Він оцінює праведність людини. Бачу в програмі, що ми ще говоритимемо про роль Атени у відродженні «Союзу українок». Совітам здавалося, що вони навіки закатали цю організацію в багатошаровий асфальт. І раптом кволі, на перший погляд, жіночі бадилинки прорвали цю мертву товщу, і з тріщин проросли перші пагінці відродженого жіночого руху. Але хай про цей період більше скажуть самі союзянки.

Я ж хочу сказати, що уявити собі здружену й не таку вже численну громаду борців Руху опору 1960–1980-х років без Атени Пашко просто неможливо. Її покликала за собою хвиля творчого руху «шістдесятників», у ньому вона зростала сама й ставала опорою для інших. Вона стала своєю у всіх київських дисидентських домівках, і разом уся плеяда шістдесятників стала хребтом нового суспільного організму, який сформувався у «вічній мерзлоті» окаянної сталінщини.

А тоді прийшла епоха 1970-х років з її жорстою мовою переслідувань та арештів, і Атена знову вписалася в неї своєю стійкістю та відвагою. Її вірна, хоч і стражденна любов до В’ячеслава Чорновола була для нас, молодших і незрілих, прикладом і натхненням. І саме Атені я завдячую тим, що вона порятувала мене в дуже складний період мого членства в Українській Гельсінській групі, коли на нас із Миколою Матусевичем лягла підозра, що ми – вкорінені в Групу агенти КГБ. Тоді вона запевнила інших дисидентів, що ми – запідозрені помилково.

Згодом прийшла епоха пізніх 1980-х, коли досі притлумлена суспільна енергія вихлюпнулася на вулиці українських міст. І мені досі перед очима стоїть чудова світлина з якоїсь рухівської маніфестації, де Атена йде поруч із В’ячеславом Чорноволом радісна і щаслива. Вони з В’ячеславом так і пройшли разом через усе дисидентське життя – усміхненими, натхненними та сповненими віри, що їхня боротьба потрібна народові.

Звичайно, сам народ міг би сьогодні виразніше та гучніше згадувати про їхню боротьбу, але це вже його справа. Бо і Атена, і її посестри та побратими не заради особистої слави ставали на прю з комуністичною владою. Вони бачили людську велич в іншому, і знову про це найкраще сказати словами Лесі Українки:

Завжди терновий вінець

буде кращий, ніж царська корона.

Завжди величніша путь

на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

Тому гідне вшанування тих борців, що вже відійшли у засвіти, потрібне не їм, а нам. Потрібне для того, щоб ми вміли цінувати людську жертву і не боятися її. Щоб училися жити у правильних координатах добра і зла. А їм, уже упокоєним, потрібна тепер лише наша молитва.

Ми сьогодні відзначаємо Атенине 90-ліття, і, ясна річ, померти у віці 80 років такій активній людині було занадто рано. Проте хай простить мене її донька Іринка, що висловлю доволі ризиковану тезу: мені здається, навіть Богові було б дивно, якби буремний дух Атени змушений був іще років двадцять знемагати в цілковито немічному вже тілі. Тому Він і визволив той дух з його тілесних кайданів, пустивши його ширяти небесними просторами Свого Царства. Хай же витає той дух у мирі й Божій любові, а ми тут, на землі, пом’янімо нашу дорогу Атену Пашко вдячним словом і тихою молитвою. Хай вона спочиває з Богом!