З ЦИКЛУ «ЛЬВІВ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ»
Львів кінця XVI – початку XVII століття видається нам насправді якимось фантастичним містом фантастичної епохи. Розглядаючи історію Львова цього періоду, помітимо надзвичайно цікаву картину: це місто на східному кордоні Речі Посполитої чомусь привертає до себе міграційні потоки з найрозвинутіших і найпрогресивніших тодішніх європейських країн. Що шукали тут шляхетні родини з Англії і Шотландії, усі ці Вайти, Аландти, Форбси, Бабінґтони, що притягало сюди талановитих архітекторів-заробітчан з Італії, які отримували тут місцеві прізвиська? Бідні італійські заробітчани (а може й не бідні, бо заробляли тут великі статки), аби передати гроші чи вісточку рідним на свою батьківщину, 1629 року заснували у Львові першу на українських теренах пошту європейського зразка. Напрочуд схожа до сучасності картина, але тут усе навпаки: замість остарбайтерів – вестарбайтери, і замість омріяної Італії як Мекки заробітчанства для українців – омріяний Львів для заробітчан-італійців.
Для отримання львівського громадянства англієць, італієць, німець чи грек повинні були за порукою найбільш шанованих місцевих патриціїв подати до ратуші надійні документи про те, що вони є дітьми чесних і шляхетних батьків, і смиренно чекати надання цього громадянства. Що треба зробити зараз, аби до Львова знову, як у ті давні часи, «через вогонь, скелі й море», як пише хроніст і бургомістр Бартоломей Зиморович, потягнулися натовпи європейців, які вважали за честь стати львівськими громадянами? Питання риторичне… І що треба зробити, щоби сучасна енергійна і розумна львівська молодь, яка їде на навчання за кордон, масово там не залишалася, як не залишалася там львівська молодь давнини: «Тож усі львівські юнаки, послані здобувати освіту у широкий світ, проїхавши простори Європи, провівши декілька років у Парижі, Болоньї, Римі, усі ці Кампіани, Алембеки, Домагаличі, Боїми, Маєрники і т. п. із радістю повертаються до рідного міста, без нудьги за принадами чужоземного світу».
Якими щасливими були б сучасні юні львів’яни, якби поверталися до рідного міста «без нудьги за принадами чужоземного світу». Та то була цілковито інша епоха і цілковито інший Львів: типове багате торгівельне європейське місто, де панував закон, де чесна і підприємлива людина знаходила своє місце під сонцем, де хотілося жити й народжувати дітей. Це було, за словами історика Владислава Лозинського, «заможне, цивілізоване, закохане в усе, що робить прекраснішим і шляхетнішим життя суспільство». Це було місто, де європейські цінності мали незаперечний пріоритет.
Коли ми говоримо про європейські цінності, то незмінно напрошуються два головні критерії чи маркери цих цінностей – правова держава й громадянське суспільство. Щодо правової держави, то стара львівська легенда розповідає про чорну труну, яка понад чотири століття тому з’явилася у ратуші, літала там уночі залами й коридорами, лякаючи міського сурмача, який ховався від неї під ліжком своєї комірчини. Кажуть, що ця труна літає тут і досі, й деякі сучасні чиновники львівської міськради, які полюбляють допізна залишатися на роботі, попиваючи каву і вирішуючи важливі справи на благо міста, деколи пізньої години бачать цю труну у правому крилі будівлі на рівні третього поверху – там, де дерев’яні сходи.
Причину появи чорної труни ще в давнину розгадав один із молодих лавників, тобто членів кримінального суду, який тоді входив до структури міської влади. Виявляється одного разу львівський лавничий суд не достатньо уважно розглянув справу підозрюваного у вбивстві чоловіка і послав невинну людину на смерть, а тоді казали, що краще випустити на волю десятьох винних, аніж засудити одного невинного. Йшлося лише про неуважність суддів, і про якісь інші причини несправедливого вироку годі було й думати, бо тодішній суд за жодні гроші підкупити було неможливо навіть для найвпливовіших і найбагатших людей країни.
Як свідчать львівські хроніки, «раєцький уряд судив за Торунським статутом схоплених на вчинку без огляду на походження» і «за всіма юридичними нормами (in omni forma juris)». Люди багаті й знатні мали у судочинстві лише єдину перевагу перед людьми бідними і незнатними. Злочинцям-шляхтичам відрубували голову на площі Ринок і деколи четвертували, а людей незнатного стану вивозили за місто на Гору страчень і вішали, спалювали, саджали на палю, четвертували, колесували, навіть був ще один, доволі екзотичний вид смертної кари, який називався ламання колін, коли людина помирала від больового шоку.
Цікавий випадок 1623 року свідчить про те, що з жодним, навіть дуже великим паном, який намагався переступити закон, тодішні правоохоронці не панькалися. Того дня, коли львів’яни на площі Ринок брали до своїх родин дітей-сиріт, звільнених із татарської неволі, слуга багатого і надзвичайно впливового шляхтича Лагодовського хотів викрасти гарного з личка дітлаха. Міські пахолки не дали цього зробити, після чого виникло заворушення, бо пан заступився за свого слугу, під час чого «і слугам, і самому панові дісталося окованими залізом ціпами». З яким «паном» наважить так вчинити сучасна поліція? Хоча «слугам» часто-густо дістається без жодного приводу.
Верховенство права у давні часи було настільки основоположною засадою, що навіть сам король ані на йоту не міг на власний розсуд змінити закону. Абсолютно феноменальну історію подають нам львівські міські акти під 1566 роком: «Якусь судову справу мали між собою містяни Христофор Фокс і Ян Долина. Від вироку ради вони апелювали до короля Сигізмунда II Августа, який щось змінив у декреті магістрату. Однак оскільки ця зміна суперечила праву, магістрат повернув королеві декрет зі своїм поданням. Король, анітрохи цим не вражений, скасував своє попереднє рішення і виправив те, що суперечило праву». Уявляєте собі – поправка короля суперечила праву, магістрат тицяє королеві пальцем у його помилку, і король з цим погоджується. Оце була держава верховенства права.
Львівський лавничий суд мав дуже високе міжнародне реноме. Його акти другої половини XVI століття деколи виглядають так, неначе були писані в якомусь великому портовому місті Леванту; перед лавниками постають цілі ряди греків і турків, мова йде про кораблі, про морське спорядження, про перекази з усіх провідних левантинських портів на львівський Ринок. У львівській ратуші свідчать капітани торгівельних кораблів, тут зачитують документи грецькі та італійські, розглядаються суперечки не лише між чужоземцями і львівськими купцями, а й між греками й греками, між турками й турками, які надзвичайно охоче піддаються вирокові львівських лавників, надаючи перевагу львівському судочинству перед своєю рідною юрисдикцією.
Вироки львівських райців і лавників славилися своєю досконалістю; шляхта і навіть сенатори у цивільних справах віддавалися на суд львівської Ратуші. Правлячі князі – волоські господарі чи бранденбурзькі курфюрсти, і навіть турецький султан із довірою й повагою доручають львівському судові розгляд справ щодо самих себе чи своїх підданих, а хроніст Львова отець Ян Томас Юзефович, який знав міський архів, коли той ще нічого не втратив зі своїх актів, небезпідставно волає з приводу однієї такої справи: «І не дивина, що Львів ще нещодавно мав таку високу репутацію, що до нього не соромилися звертатися не лише польські сенатори, але й князі!»
У тодішній юрисдикції буква закону була понад усе, тому дослідник історії Львова Владислав Лозинський нарікає на тяганину й коштовність давнього судочинства, через що торгівельний обіг міста зазнавав значних труднощів, а кредит мусив оберігатися цілою системою застережень і спиратися на заставу, як єдину надійну гарантію. Нічого у Львові так не боялися, як «правничих лабіринтів», якими нещасливих клієнтів безперестанку водила дуже вправна у крутійстві міська палестра – усі ці «речники, практики, казуїсти, пролокутори» та правники з іншими назвами. Апеляції до задвірних судів не мали кінця й краю і зазвичай вимагали далеких подорожей. «Терміни, візії, комісії, реляції» тягнулися нескінченною вервицею так, що деколи процеси тривали по кільканадцять років.
Вилучення з-під міської юрисдикції на підставі королівської чи магнатської протекції зупиняло, а деколи навіть зводило нанівець цілу судову процедуру, королівські рескрипти переривали процес, який був уже близький до завершення і відбирали у кредиторів можливість сатисфакції.
З двору видавалися листи-мораторії (litteras moratorias) і охоронні грамоти (salvum conductum), які давали можливість спритним боржникам відтерміновувати сплату боргів. Але королівські листи передовсім оберігали тих боржників, які постраждали від пограбування чи стихійного лиха, і не могли вчасно виплатити боргу. Це безсумнівно був приклад людяності з боку верховної влади.
У своїй супліці до короля 1576 року львівські містяни, серед іншого, скаржаться на довготривале й коштовне судочинство, нарікають на те, що судовий вирок коштує 14 злотих і наводять приклад містянина Данецького, який у справі про два гроші заплатив 10 гривень (=480 грошей). Багато схожих яскравих епізодів знаходимо у лавничих актах. Наприклад, процес консулів з патриціанською родиною Ганлів про володіння Голоском і Брюховичами триває шість років, і за дорученням міста двоє лавників сім разів їдуть на судові розгляди у королівських судах: по разу до Любліна, Вільна і Кракова, по два рази до Пйотркова і Варшави. Лише ці поїздки на восьми конях зі шістьма пахолками коштували містові 1 000 злотих, а що вже казати про інші судові витрати!
Познаньський купець Маркус Маєр, вигравши процес у Яна Зайдліца щодо сукна на 800 злотих, яке за час судової тяганини поїли молі, витратив на кількаразові поїздки у королівські суди до Познані, Варшави, Любліна, Торуня, на утримання факторів, пленіпотентів, прокураторів і т. п. близько 9 000 злотих, що у понад десять разів перевищує предмет суперечки. Найбільші судові витрати, які вдалося знайти в міських актах Владиславу Лозинському – це 18 000 тисяч талярів ("легкий" таляр тоді прирівнювався до злотого, за нього можна було купити, наприклад, 40 гусок), що їх виплатив купець з Анкари Дмитро Мошейович у процесі проти львівського вірменина Юрія Івашкевича, при тому, що предметом суперечки була сума 3 500 злотих. Ось, що означало закон понад усе.
05.10.2021