Діти Твої, Господи

Рабів до раю не пускають!

Іван Сірко¹

– Уа, уа…

Чую тебе, хлопчику мій! Миттєво й безпомильно чую. Четверта пора року минає, як твій клич відтяв пуповину й ожив голосом мого лона. Став камертоном для моїх вух, завербував мою душу, поневолив моє серце. Навіки. У яких світах ти б не був, я завжди почую твій клич. І завжди прийду тобі на допомогу.

Я ще не встала, а вже плачу. Така сьогодні ніч.

– Йду, синочку, йду до тебе!

Але де чоловік? Чому він не біля мене? Слава Богу, що він хоча б вдома, що вчасно повернувся з пекла Майдану. Несправедливо це, розумію — чоловіки інших жінок далі там, — але дякую тобі, Боженьку, за цю несправедливість. Дякую.

Я розмазую сльози, одягаю халат, ступні намацують капці. За дверима спальні — двері в дитячу.

– Беру, беру тебе, ластів’ятко моє. Зараз ми виправимо цю харчову кризу.

Кожен рух вивірено. Я сідаю на диванчик, ноги простягаю на пуф. Огортаю себе подушкою для годування, поверху — дитя, оголюю ліву грудь (ой, знову ліву, ту, де більше молока, а треба спочатку праву — змінюю). Малий захоплює ротиком сосок і моментально затихає. Я вдихаю його запах, видихаю наше щастя. Повне, сімейне. Яке я будувала сорок років. Те, чого воно мені коштувало, знаємо тільки я і Бог. Усякий бо дім хтось будує.² Тільки от з мене недолугий будівничий.

Моє тіло розчиняється в материнському служінні, а я віддаюся сльозам. Не від щастя. Відтепер я плакатиму більше й частіше — доки житиму. Я вже це знаю, хоча ще не знаю, що далі буде анексія Криму й довгі роки війни на Донбасі. Що я плакатиму за кожним із тисяч загиблих дітей України. Вбитих у мирний час XXI століття.

За 500 км від нашого дому розстрілюють Майдан. Снайперськими кулями. Дияволи в масках із дахів будинків. Смердюче-чорна завіса з палаючих шин затуляє вхід на небо, а вони летять, соколи наші, летять крізь неї. Це транслюють по телебаченню. Щоби ми боялися. Ми ж не боїмося вже: Майдан стоїть три місяці. Але плачемо. Хто сльозами, як я. Хто внутрішнім болем, як мій чоловік. Разом із нами, українцями, плачуть наші будинки, вулиці, ліхтарі, дитячі майданчики, рекламні вивіски, випуски новин по всьому світу і сам Бог, старенький і безсилий протистояти Злу-без-правил, гібридному злу. Його син теж лежав у рядні, як Роман Гурик, і дивився на небо такими ж очима святого, як Сергій Нігоян.

А вони стріляють. Що, якщо це ті самі, які вбили мого прадіда за те, що не хотів їм віддати поля, заробленого потом і кров’ю багатьох поколінь? Які відправили на вірну смерть у сибірські табори мою родичку за те, що вона годувала тих, хто посмів боротися за незалежність моєї країни. Які казали, що моєї мови не існує, й водночас забороняли її своїми указами. Які заморили голодом мільйони моїх співгромадян-хліборобів на найбагатших у світі чорноземах. Що, якщо це ті самі не дають моїй державі стати на ноги й зараз?!

Вони стріляють, а ми народжуємо для них синів? Отак Ти покарав Жінку, Господи?! Ростити синів, щоби бачити їх смерть, Господи?! І як із цим жити, як?!

Синочок наївся і задрімав. Поки що йому від мене більшого не треба. Дбайливо повертаю його до колиски. Навшпиньках виходжу.

Чоловіка у спальні нема. Знаходжу його у ванній. Він стоїть перед відчиненим вікном, тримає правою рукою ліву, яка безвільно висить, і хапає ротом лютневе повітря. До мене доходить, чому останніми тижнями мені постійно траплялася в інтернеті тема «ознаки інфаркту».

– Коханий, це інфаркт. Я викликаю «швидку».

– Не потрібно. Зараз мине. Йди спати.

– Прошу тебе, не зволікаймо. Це не жарти.

– Дитина спить. Не здіймай паніку. Лягай, будь ласка.

Відомо, я не переконаю його вмовлянням. Я вийшла заміж за його рішучість і силу волі. Дозволила собі спертися. Бога за бороду вхопила, думала. Ось і синочком нагородив, думала.

– Так, спить. Єдина твоя дитина. І їй нема ще року. А ще є я, якщо це ще має якесь значення! Слухай, або ти довіряєшся мені й лікарям, або… — я знаю, якими красномовними є мої зціплені зуби.

Він мовчить. І відводить погляд.

Я викликаю «швидку». Одягаюся й запихаю сонного сина в теплий комбінезон. Чоловік не говорить зі мною. Медики приїжджають швидко. Міряють пульс, тиск, слухають ділянку серця. Питають чоловіка, чи може вдягтися і вийти самостійно.

Усю дорогу ми мовчимо, начебто щоб не розбудити малого.

У дверях лікарні його забирають: «Візок негайно! Підозра на інфаркт!»

Я клякаю на коліна й молюся: «Боже, прости мені гріхи мої. Збережи дітей Твоїх! Пожалій матерів їхніх!»

***

– У вашого чоловіка обширний інфаркт. Ви дуже вчасно приїхали. Серце — крихка конструкція, але ми її поремонтували цього разу, — втомлено всміхається до мене кардіохірург.

І з Бога не хтозна-який Будівничий, виявляється, — думаю я і сумно всміхаюся у відповідь.

__________________________

¹ Фразу приписують Іванові Сірку (бл. 1610–1680), українському козацькому полководцеві, кошовому отаману Запорізької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Тут цитується на честь Устима Голоднюка (12 серпня 1994 — 20 лютого 2014), одного з героїв Небесної Сотні, вбитих на Євромайдані під час подій Революції Гідності. Це була улюблена цитата Устима.

² Цитата з Біблії. Повністю: «Усякий бо дім хтось будує, а Той, хто все збудував, то Бог» (До євреїв 3:1-4)

©2020 Таня Єрмак / TanyaYermak. All rights reserved.

Текст увійшов до двомовної (30 українських і 30 американських авторів) антології у жанрі малої прози та поезії українсько-американського літературно-мистецького проєкту «Війна: всередині й назовні» | «War: InsideOut» громадської організації «Нові Українські Голоси» разом із літературним лос-анджелеським журналом ONTHEBUS. Проєкт досліджує та розкриває поняття «війна» на різних його рівнях: від психологічного до геополітичного; порушує табуйовані у нашому суспільстві теми та дає в художній і мистецькій формі почути голоси різних людей.