Азбука чи абецадло, 2021

Пан Олексій Данілов, державний діяч високого рівня, запропонував, щоби Україна позбулася кирилиці й перейшла на латиницю. Це не перша й не остання така пропозиція. Бажаю здоровʼя панові Данілову. Підтримую його бажання, щоби всі в Україні знали англійську мову. Не погоджуюся з переходом на латиницю.

Кирилицю подарував нам Кирило. Не знаю, чому він, його брат і їхні учні не подарували нам грецький або латинський алфавіт. Хлопці не були дурні. Були освічені, багато знали про словʼян. Мусила бути якась серйозна причина. Так само, як вони – борони Боже, щоб ми порівнювалися з ними – ми з братом Янком перекладали Святе Письмо на мову русинів, що живуть у Сербії. Ми перекладали кирилицею. Так, як писали наші батьки, прабатьки... Нашу тутешню бесіду кодифікував многогрішний Гавриїл Костельник, покій його душі. Іншої не маємо. Після Другої світової війни деякі суспільні діячі пропонували змінити русинський правопис, щоби він став ближчим до південних словʼян. Отож, треба було викинути я, є, ї, ю, й, щ і ь. Прихильники внесення змін пояснювали, що діти не будуть мучитися двома мовами (рідною й сербською), що вони легше пристосуються до суспільного життя...

Невеличка справа: яблуко чи јаблуко, конь чи коњ. Дрібниця? Ні! Викинеш «мʼякий знак» – вбив мову. Назавжди. Суть і багатство мов саме в різницях: хліб, хлєб, хлеб, hljeb, chleb, chlieb...

Завдяки свідомим русинським інтелектуалам спроба залишилася спробою. А якби пропозиція була прийнята, то горстка русинів у Сербії нині писала б сербською й виховувала б дітей в сербському дусі. В Новому Саді не стояв би памʼятник Шевченку, подарунок міста Львова. В Сербії не знали б, що таке вишиванка. Русини стали б сербами. На щастя, сербами стали лише ті русини, що впилися ідеолoгією всесловʼянства й всеправославʼя. А коли стали сербами, серби перестали їх поважати. Їм не потрібні перевертні й яничари.

Отже, пан Данілов думає або припускає, що латиниця наблизить Україну до Європи. Камо грядеши, пане Данілов? Україна перестане бути Малоросією, коли перестане кланятися ідолам, якими її бомбардують з Кремля. Основне гасло має бути, як і сто років тому, – геть від Москви. Не письмом, а знанням, духом і душею. Читайте Самчука або Довженка. Їхні батьки сто двадцять років тому знали, що таке Україна, а що Московія. Європейцями були князь Ярослав Мудрий, король Данило Романович... Вони, й не тільки вони, володіли кількома європейськими мовами, зустрічалися з європейськими володарями. Вони і їхні співробітники були грамотними людьми. Вони знали чужому навчатись, а свого не цуратися. Як підписувалася, пані і панове, французька королева Анна? Чи заважала предкам нинішніх французів її українська кирилиця?

Так, Україні треба європеїзуватися. При цьому треба зрозуміти, що Європа – це не англійська мова й краватка. Європа – насамперед сукупність юридичних норм і правил поведінки. Так, у Данії й Словенії всі вважають себе європейцями, володіють англійською, але зберігають рідну мову. У Сербії, де я живу, більшість виступає за вступ до Євросоюзу, але не хоче чути про верховенство права. У Данії або Словенії ніхто не кине сміття з третього поверху на вулицю. У Сербії це нормальне явище. Так само, як нормальне явище плювати на вулиці. Я немало поїздив по Європі і розмовляв з незнайомими. Ні в Угорщині, ні в Італії, ні в Норвегії я не почув лайку. Не бачив людей, які плюють. У Сербії більшість мужчин не вміє розмовляти без лайки. Вони навіть пишаються тим, що в них лайка – щось найнормальніше.

Отож, Європа – не латиниця. В країні, де я живу, майже всі знають латиницю. Це анітрохи не наблизило її до Європи. Молодь поспішає вчити англійську тому, щоби якомога скоріше поїхати десь до Європи.

«Слово о полку...» перекладене багатьма мовами. Воно іщезло б тої секунди, коли б якийсь негідник переписав його латиницею. Іщезло би все – від Володимира Мономаха до Василя Стуса, Ліни Костенко і Юрка Винничука.

Вперше я був в Україні 1992-го. Була це ще радянська Україна. В Укрінформі вже говорили українською. А в Спілці письменників похмура тітка на вході звернулася до мене московською. На щастя, якось я добрався до Михайла Слабошпицького й Віля Гримича, відтак і до Олеся Гончара, Олександра Мікловди, Олекси Мішанича... Завдяки таким, мільйонам таких, Україна згодом ставала й стає Україною. Моя дочка Анамарія 2004 року на сходах Червоного корпусу Університету імені Шевченка сфотографувалася з дипломом маґістра української мови й літератури.

Не справа в латиниці. Справа в духу. Справа в голові. Мити руки. Мити зуби. Не плювати. Поважати сусіда, колегу, незнайомого. Поважати чужу мову, віру, майно, звичаї.

До цих скромних міркувань долучаю мій давній вірш, написаний не русскою, не руською, не карпаторусинською чи рутенською, а мовою моїх прапрадідів, які десь там серединою 18-го століття із Закарпаття переселилися на південь Угорщини, який згодом став північчю Сербії. Цю мову ми називаємо рускою. Для мене вона є однією з багатьох галузок рідної, великої й багатої європейської мови – української мови.

Руске слово

На початку було слово:

чадо, клаше, диждж, дубина...

Живе слово Русичово:

край, окрайок, окраїна,

жива любов мацерина

оцова душа жива

за горами Карпатами.

Руске слово дух огрива,

душу хранї под ярмами.

На початку було слово.

Була Рус розшата степом.