"Соляріс" О. Родіна. Балетне одкровення на сцені Львівської опери
Цьогоріч початок квітня запамʼятався львівʼянам не апофеозом цвітіння плодових дерев, а перемінними дощами, сніговими завірюхами й аномальним похолоданням. Та життя людей, як ні в чому не бувало, стрімголов несеться до точок дотику і неповернення. Для кожного своїх. Серед поглинутих турботами перехожих, що ховаються від дощу під темними парасолями, чимало тих, що опускають голови не через холодні краплі, а через сум, порожнечу, банальну втому. Глибоко занурені в особисте, але досі позбавлені контакту з самими собою – ось такий парадокс.
Утім, для публіки Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької 11 квітня закарбувалося в памʼяті не спогадами про сніг на екваторі весни, а безцінним відчуттям причетності до істинного мистецького тріумфу, чергового досягнення сучасного українського музичного театру. Львівська опера запропонувала своє бачення теми пошуку контакту з невідомим у постановці балету “Соляріс” Олександра Родіна на лібрето Василя Вовкуна за однойменним романом польського фантаста і філософа Станіслава Лема. Довгоочікувана премʼєра інтригувала інсайдами та інтервʼю з авторами й творцями вистави. Привабливі візуальні рішення та фрагменти оригінальної музики змушували нетерпляче рахувати дні до премʼєри, а квитки на три премʼєрні покази вистави розлетілися з блискавичною швидкістю.
“Соляріс” зусібіч привернув увагу публіки і ЗМІ – абсолютно новий твір, нетривіальний сюжет, сповнений загадок і глибинних сенсів, прогресивна команда українських постановників, приваблива тематика й стилістика вистави, аналогів якій непросто відшукати у балетному репертуарі.
Імена постановників “Соляріса” слід розмістити на “вступних титрах” статті, адже саме завдяки цим людям в єдине ціле поєдналися музика й пластика, образи і сенси, думки й серця сотень людей на сцені, за кулісами, й, зрештою, у глядацькій залі. Диригентом-постановником балету виступив музичний керівник Львівської опери Іван Чередніченко, який диригував премʼєрою, диригентом – Юрій Бервецький. Балетмейстеркою-постановницею стала талановита київська танцівниця і хореографиня Катерина Курман, а її асистентом – артист балету й хореограф Олексій Бусько. Вдячність за допомогу в постановці “Соляріса” команда висловила також відомому балетмейстерові Раду Поклітару. “Космічний” хор готували до премʼєри хормейстер-постановник Вадим Яценко та хормейстерка Ірина Коваль. Всесвіт “Солярісу”, таким яким ми його побачили, створила сценографиня та художниця костюмів Світлана Рейніш; асистент сценографки – Ярослав Бринь, асистентка дизайнерки костюмів – Жанна Малецька. Художником світла виступив досвідчений майстер Олександр Мезенцев, а художником-гримером – Юрій Кульчицький, начальник пастижерсько-гримерного цеху оперного театру.
Сказати, що балет “Соляріс” вартувало відвідати – це не сказати нічого. Не минуло й пару годин після закінчення вистави, як захотілося відчути її магію знову. А це вже свідчить багато про що (так само як і шалені, геть не академічні, овації публіки на фінальному поклоні – нестримно відверті, і від цього гранично гучні та тривалі). Незабутнє дійство й бажання якнайшвидше написати про почуте, побачене й пережите захопило настільки, що дві ночі поспіль про сон довелося забути. Вважатиму, що таким чином я хоча б трохи відновила “кармічний баланс” недоспаних ночей постановників “Соляріса” напередодні його грандіозної премʼєри до 125-річчя Львівської національної опери.
Існує думка, що найяскравіше людина запамʼятовує початок і завершення художнього твору. Та якщо пригадати початок балету “Соляріс”, сильніше за конкретні обʼєкти чи звуки у памʼяті зафіксувався власне стан – легкості, загадковості, вільного й захоплюючого польоту назустріч невідомості. Утім, коли спогади ще свіжі, не зайвим буде сказати й про засоби досягнення цього ефекту – чітку й обʼємну відеопроекцією космосу і таємниче звучання оркестрової інтродукції – таке собі перше знайомство з простором і звуком, які мали б зобразити захоплюючий міжпланетний вояж. Наука говорить про те, що у безповітряному космічному просторі панує абсолютна тиша. Проте сьогодні ми вже маємо досить усталені звукові асоціації з космосом, перш за все, завдяки кінематографу в жанрі science-fiction (починаючи ще з середини ХХ століття), який активно задіював і фактично закріпив за собою звуки електроакустичних інструментів, синтезовані тембри та навіть певні фактурні й ритмічні патерни. Як же чує космос композитор Олександр Родін? Звучанням струнних (від легкого мерехтіння до густого тремоло), протяжними акордами у духових, остинатного флейтового мотиву у межах кількох звуків, дзвонами (вони впродовж партитури зустрічаються вкрай часто), дзвіночками, челестою тощо. Особливістю партитури балету “Соляріс” є хор, що фактично виступає ще однією невід'ємною оркестровою барвою. “Космічного” хорового звучання композитор досягає застиглими багатоголосними співзвуччями і кластерами на відкритих складах, використанням однорідних хорових тембрів, що опційно лунають зі сцени, з-за сцени чи навіть лож, а часом буквально породжують сумніви, чи це звучить живий хор, чи синтезаторний семпл.
Сценографинею та дизайнеркою костюмів для “Соляріса” стала Світлана Рейніш – театральна художниця та медіаартистка, яка спеціалізується на проекційному мапінгу. З Львівською оперою Світлану повʼязує робота над відеоефектами для постановки опери “Лис Микита” Івана Небесного. Тож видається особливо символічним, що найпершим елементом сценографії Світлани, який бачить глядач у “Солярісі”, є саме відеопроекція. Перший політ серед зірок дещо неочікувано завершується прибуттям не на Соляріс, а на Землю, навколо якої кружляє її вірний супутник Місяць. Стає зрозуміло, що перша дія балету під назвою “Чотири новели” є своєрідним приквелом до сюжету Лема, вигаданим постановниками з метою розкриття характерів і біографій персонажів вистави. Про це зокрема неодноразово згадував й Олександр Родін, зазначаючи, що таку ідею йому подав художній керівник “Київ Модерн-балету” Раду Поклітару, з яким композитора повʼязує давня й успішна співпраця.
Перша сцена зображує наукову лабораторію, де ведуться експерименти над чіпованими людьми й штучним інтелектом (одне з тих явищ, яке у своїх творах передбачив футурист Лем), для якого головним інструментом навчання й розвитку є віддзеркалення людини – це перфектно проілюструвала хореографія з елементами пантоміми (виконавець сольної партії Штучного інтелекту – Юрій Мартин). Оркестровий супровід з переливами арфи, засурдиненими трубами та хором безапеляційно окреслює часові межі подій – йдеться про далеке майбутнє. Проте таке, де знаходиться місце для вічного: під алюзійний до вівальдієвської “Весни” мотив, що символізує впорядкованість та гармонію, піддослідні покірно танцюють “під дудку” професора Снаута, кібернетика станції Соляріс (виконавець партії – Андрій Гаврін). “Урок” триває доти, доки чіповані не виходять з-під контролю, а в прекрасне квазібарокове Allegro нахабно не вдирається жорстка і голосна антиутопічна тема.
І ось вперше в “Солярісі” зʼявляться він – ефектний повторюваний ритм, яким Родін, ніби шаман, на рівні первісних інстинктів, “гіпнотизує” публіку. Простою мовою, це біт, перед яким не може втриматися жоден слухач, а танцівники й хореографи подекуди життєво його потребують. У розпорядженні композитора величезний спектр інструментів й аж семеро виконавців групи ударних. Той, хто колись чув інші сценічні твори Олександра Родіна, одразу впізнає цю характерну для його стилю рису.
У тотальному балансі з музикою – динамічним й різким, а згодом, навпаки мʼяким і плавним – постає майстерне світлове оформлення Олександра Мєзєнцева.
Експерименти Снаута, зрештою, зазнають поразки. На початку другої сцени фізик Сарторіус (виконавець – Дмитро Коломієць), ховаючи обличчя під маскою Аїда розпилює “звеселяючий газ”, який переносить кордебалет у вир танцювальної вечірки в стилі джаз (про символізм масок давньогрецьких богів та інші ключі до розуміння сценографії та оформлення костюмів Світлана Рейніш детально розповіла у своєму інтервʼю Наталії Мендюк, опублікованому на “Збручі”). Музичне оформлення джазової сцени звучить вкрай “смачно” і драйвово, відкриваючи нетипові виразові й стилістичні грані оркестру Львівської опери. Пульсація брас-групи з ефектними крещендо та розлоге соло саксофона занурили публіку в атмосферу лоску з відчутною таємничістю і вайбом “Peter Gunn Theme” Генрі Манчіні або ж бондівської теми Девіда Арнольда. Незабаром на сцені зʼявляються практично всі дійові особи балету. Заради експонування персонажів й затіяли це видовищне дійство.
У третій сцені першої дії вистави постановники вигадали й обіграли любовний трикутник між експресивним вченим Гібаряном (виконавець партії – Олександр Землинний), його Темношкірою супутницею (виконавиця – Дарина Котис) та вигаданим персонажем – Кривдником (виконавець – Руслан Диня), який своєю чорною одежею радше створив образ людини-тіні, аніж окремої виразної особистості. Палкою харизмою і фактурою захоплює Темношкіра: затемнені легінси, що контрастують із золотавими (а згодом жовтогарячими) об'ємними рукавами в стилі бразильського карнавального костюма, хвилясті пасма à la афро-боб, чітка статура й виразна акторська робота зробили героїню Дарини Котис однією з найяскравіших у балеті.
За якийсь час танцпол перетворюється на арену для сутички опонуючих чоловіків Темношкірої, а єдиним звуковим супроводом цього бойового танцю стає пристрасний ритм, який, подібно до фламенко, відбивають долонями артисти хору. Жертвою фатальної дуелі випадково стає сама Темношкіра, в памʼять про яку лунає скорботний мотив католицького Agnus Dei. Апелююче до григоріанського хоралу тенорове соло трансформується у розлогий хоровий епізод, в якому дисонує хіба що романтичне вібрато співаків, яке суперечить наслідуваній композитором середньовічній стилістиці.
Смерть Темношкірої не ставить крапку в її присутності на сцені. Доктор Сарторіус відокремлює її Душу – блідішу й ефемернішу копію Темношкірої у монохромному костюмі, яка все ще хоче взаємодіяти зі своїм бездиханним тілом (виконавиця – Уляна Корчевська). Чимало глядачів вподобали цей напрочуд красивий режисерський хід. Трагедію остаточної смерті коханої Гібаряна підсилює динамічна кульмінація з органом. Здається, це єдиний компонент вистави, який викликав певну асоціацію з відомою екранізацією “Соляріса” режисера Андрія Тарковського, головним саундтреком якої була саме органна хоральна прелюдія Баха “Ich ruf zu dir, Herr Jesu Christ” BWV 639. Сцена завершується згадкою-проекцією самогубства Гібаряна, що пізніше відбудеться на станції Соляріс.
Наприкінці першої дії балету крізь призму чуттєвого адажіо глядач знайомиться з постатями психолога і соляриста Кріса Кельвіна та його молодої дружини Гері, які блискуче втілила закохана не лише на сцені, але й в житті пара солістів Львівської опери Арсен Марусенко та Анастасія Бондар. Цю сцену можна сміливо назвати квінтесенцією ніжності й любові, при чому, як в музичному, так і в хореографічному аспектах. У неймовірно чуттєвому па-де-де, яке першочергово присвячене образу Гері, Олександр Родін вкотре демонструє свій мелодичний талант, цитуючи власну божественно зворушливу Елегію для скрипки і фортепіано. Порив емоцій у цьому епізоді то змушував мліти від краси, то стискав серце від напруження стосунків, яке зображували артисти на сцені. Фіналом першого акту стала історія розриву закоханих, а також самогубство тендітної Гері, яке відбулося поза увагою захопленого Солярісом Кріса.
В антракті вистави відбувалося жваве обговорення побаченого й почутого: ті, хто читав роман Лема, обговорювали сюжетні і смислові паралелі між першоджерелом і дописаним актом лібрето, а далекі від соляристики слухачі навперебій обмінювалися враженнями про надзвичайно красиву, полістилістичну й водночас абсолютно демократичну музику, написану Олександром Родіним, який весь цей час з десятого ряду партеру уважно й природно схвильовано спостерігав за сценічним народженням свого балету.
Початок другої дії під назвою “Open Space” (“Відкритий космос”) знову дозволив глядачам відчути себе космічними мандрівниками, які на цей раз таки прибули на віддалений Соляріс, вкритий драглистим Океаном – єдиним мешканцем планети й водночас її розумним господарем, здатним зчитувати спогади з глибин підсвідомості членів експедиції, породжуючи безсмертних фантомів людського образу й подоби. Видозмінена лабораторія з першої дії перетворилася на коридори станції “Соляріс” з акцентними круглими ілюмінаторами. Через ілюмінатор-отвір, розташований на задньому плані в самому центрі сцени, ми бачимо живий, втілений групою танцівників, Океан. Цікаво, що чим далі ми від Землі, тим, здається, звучання космосу стає виразнішим і прекраснішим.
Слідуючи за сюжетом Лема, постановники переконливо зображують зустріч Кріса й вже трохи збожеволілого Снаута, який всіляко намагається переконатися у тому, що Кельвін – людина, а не один зі спродукованих Океаном фантомів, які вальяжно прогулюються станцією. У прагненні розібратися в причині смерті Гібаряна й тому хаосі, що відбувається на станції “Соляріс”, Кріс вивчає записи-сувої керівника експедиції, що у виставі представлені довгими полотнами, на які чорним по білому нанесені кілометри писаного тексту. Неспроста в цей час у партії хору звучать вибрані строфи з латинської заупокійної меси, а саме розділу Dies Irae (День Гніву), які поглиблюють психологізм сцени: “Liber scriptus proferetur…” (“Книга писана пред'явлена буде, в якій все міститься для суду над світом”), “Mors stupebit et natura…” (“Смерть відступить і природа, як повстане творіння на суді відповідати”), а також “Quid sum miser tunc dicturus” (“Що я, нещасний, тоді скажу, Якого заступника просити, Якщо і праведний не певен?”). На взаємодії з полотнами матерії – втіленням цінної інформації та фіксованих спогадів – побудована хореографія розгорнутої сцени за участі фантому Темношкірої та повсталого з небуття Гібаряна. У “Солярісі” Станіслав Лем згадує не стільки про рукописи, як про голосові повідомлення, записані Гібаряном на магнітофон. Магнітні плівки натомість нагадали персонажі-витвори підсвідомості Сарторіуса, що зʼявляються як постаті жінок у чудернацьких головних уборах, видаючи комічні інопланетні призвуки.
Нарешті ми вперше чуємо звучання самого Океану: раптова генеральна пауза, і з-за куліс почувається моторошний інопланетний “голос” – суміш шепоту, шарудіння, незрозумілої мови, шумових ефектів. Варто сказати, що епізоди “Соляріса” без оркестрового супроводу стали оригінальною й вельми ефектною знахідкою партитури, миттю тої “космічної” тиші, яка зосереджує максимум уваги на сценічний дії й змушує прислухáтися до кожного звуку і поруху, подекуди чуючи навіть стукіт власного серця.
Разом з тим, Океан все глибше просочується у підсвідомість Кріса, вступаючи з ним у безпосередній фізичний контакт. Придивімося до Океану: його живу мінливу поверхню втілює кордебалет з напівпрозорими капюшонами-вуалями і тілесними костюмами, з вшитими флуоресцентними дротами, які ефектно світяться у темряві й натякають на іншопланетне походження Океану. Мислячий організм, що огортає кулясту планету, – це спостерігач, свідок і винуватець усіх дивацтв, які відбуваються з героями оповіді. Він реагує на зміни настроїв та емоцій, і разом з тим, розказує свою історію, за якою цікаво спостерігати у будь-який момент часу.
Аж раптом центральний ілюмінатор ділиться на два однакових кола, обриси яких підсвічені червоним і синім контуром. Так автори сценографії зобразили планету Соляріс одразу в двох її добових фазах, коли почергово над ним сходять два сонця – червоне й голубе. До Кріса вперше звʼявляється потроєний постановниками фантом його Гері – давно забутої і досі рідної. Народження фантомів Океаном супроводжується повторюваним, з хвилеподібною динамікою, звучанням там-таму. Усі звукові й візуальні компоненти вказують на ефемерність образу Гері, яка навʼязливо переслідує Кріса. Оркестровий супровід знову “перемикається” на джазово-ритмічно-гіпнотичний лад. Усміхнені фантоми Гері здаються милими й вабливими, допоки не починають закручувати Кельвіна в оманливому вихорі. Фантомів Гері у виставі зіграли Олеся Марчук та Анастасія Белечинська.
Дует Кріса і Гері стає символом ностальгії та непевності водночас. Їхню емоційну сцену супроводжує аудіодоріжка з декламуванням 130 сонета Вільяма Шекспіра “My mistress’ eyes are nothing like the sun” всесвітньовідомим британським актором Аланом Рікманом (поширений український переклад Дмитра Паламарчука починається словами “Її очей до сонця не рівняли”). Низький рівний голос на фоні хорових акордів і сенс сонета, який тепер сприймається не як поетична сатира, а сатира на ситуацію, яка склалася, сатира на саме життя, змушує заклякнути і поринути у роздуми про глибоко своє, особисте.
Згідно з оригінальним сюжетом, Кріс вперше позбувається фантому Гері, відправивши її зі станції на ракеті. Утім зі сходом блакитного сонця героїня знову повертається, звично притулившись до коханого уві сні.
Вчені Кріс, Снаут і Сарторіус задумують провести черговий експеримент з Океаном, напряму передавши йому результати енцефалограми (графік електричної активності головного мозку) Кріса. Для музичного супроводу досить дієвого тріо, знову ж таки, характерна, активна ритмічна основа і речитатив чоловічого хору з застосуванням продовження латинських текстів, використаних в партитурі раніше – “Qui tollis peccata mundi, miserere nobis” (“Ти, що береш гріхи світу, помилуй нас”) та вигук “Quantus tremor!” (“Коли будемо тремтіти”).
Кріс відчайдушно бореться з протиріччями між здоровим глуздом і почуттями, а Гері – з тотальним нерозумінням того, хто вона, чому й для чого. У цей момент жінка зважується на самопожертву заради фундаментального експерименту. Під звуки оркестрового тутті з грандіозним передзвоном Океан отримує енцефалограму Кельвіна й “розливається” по сцені. Завдяки використанню аудіозапису дитячого голосу, глядач так само зазирає у глибини спогадів Кріса, які сягають раннього дитинства: зі звуками брязкальців-дзвіночків, милим дитячим лепетом і першого боязкого “ма-ма”...
Увесь “океанічний кордебалет” затишно вмощується на сцені парами, а в думці миттєво зринає знаменитий вислів Станіслава Лема: “Людині потрібна людина…”. Доречність і глибина цієї фрази відбирає мову. Усе, що ми сьогодні чули і бачили, було заради цього усвідомлення.
Останні хвилини балету озвучені лише струнним оркестром. З-під хвиль Океану, ніби Афродіта з морської піни, вкотре народжується фантом Гері, осяяний сліпучим світлом. Епілог вистави зі своїм філософським посилом стає приголомшливо співзвучним заключному розділу книги Станіслава Лема. Нагий Кріс, який обнулив усе своє минуле, оголивши не тільки тіло, а й душу, стає символом чистоти і переродження, необхідного для будь-якого контакту – з людьми, з невідомим, а найперше – з самим собою. Головний герой обирає шлях простого існування тут і тепер, розчиняючись в обіймах коханої жінки на хвилях позаземного Океану планети Соляріс.
Фото: Григорій Веприк, Facebook-сторінка Львівської національної опери.
13.04.2025