Можливо, це збіг обставин, (не)передбачена випадковість, і особливої заслуги Юрія Андруховича в цьому немає. Ну бо й справді – не міг же він десятки років скрупульозно працювати над тим, щоб система суспільного телерадіомовлення в країні розпалася й нарешті на тридцятий рік незалежності в її просторих приміщеннях запанував поетичний настрій покинутості.
Та й навряд чи він ходив до карпатського мольфара, щоб той на перші вихідні вересня подарував нам саме таку – прохолодну – погоду. Бувало так, що в ці дні ще панує цілком серпнева спека, але цього року в Чернівцях настала справжня осінь. Справжня, тобто така, про яку пишуть римовані вірші у товстий зошит. І в тих віршах обов’язково буде горня чаю, теплий плед, жовте листя і затишок дому.
Зрештою, Андрухович навіть не здійснював фейс-контролю і не стояв у брамі чернівецького радіо, ретельно просіюючи й добираючи собі на презентацію тільки найкращу публіку. Прийшли всі, хто міг, хотів і кому того вечора теж було холодно. Ми просто інтуїтивно збіглися на тьмяне світло і приглушений шум радіо.
Тому, повторюся, цілком можливо, що заслуги Юрія Андруховича в цьому немає, але в ніч з 4 на 5 вересня дві сотні людей у просторому й давно не ремонтованому приміщенні державного радіо пережили груповий сеанс етимології. Так, бо саме під час цього вечора ми всі зовсім неочікувано дізналися відповідь на улюблене питання журналістів до письменників: а що для вас натхнення?
Отож, натхнення – це насправді надхнення, тобто те, як ми осіннього вечора можемо зібратися разом в одній просторій залі і надихати так, щоб усім стало тепло і затишно. Такі вечори трапляються раз на декаду, бо в якийсь незбагненний спосіб зливаються воєдино найрізноманітніші фактори, щоб створити магію.
І Юрій Андрухович читає розділ зі свого роману «Радіо ніч», Кирило Цуканов з гурту «Сон сови» створює навколо тексту і голосу музичну атмосферу, дві сотні глядачів і слухачів фестивалю Meridian Czernowitz надихають повну залу теплим повітрям, планети в космосі вишиковуються для урочистого параду, а чорний крук сідає десь нагорі й примруженим оком споглядає за дійством.
А люди, які опісля розходяться і зникають у темряві буковинської ночі, ще не усвідомлюють, що пережили якесь достоту релігійне таїнство, але без релігії і тайни, стали свідками і співучасниками якогось великого спільного досвіду, що про нього через п’ятнадцять років по-змовницьки перемовлятимуться: а ти був там тоді, а пам’ятаєш?
Щось схоже якраз п’ятнадцять років тому я пережив на Форумі видавців у Львові. Був вересень, було холодно, і цілком можливо, що з неба навіть сіялася якась мокра мжичка, тому єдино правильним рішенням було сховатися в театрі Курбаса, сісти на підлогу помежи інших людей і ловити дзен, час від часу дістаючи з наплічника пляшку коньяку і роблячи кілька солодких ковтків.
Мабуть, саме для цього й існує література чи принаймні літературні фестивалі: щоб раз на п’ятнадцять років ми цілком несподівано для себе зненацька опинялися в одному ковчезі і втрачали відчуття часу, реальності і власного проминання. Бо двері зачиняються, ми всі покотом розсаджуємося на підлозі і замовкаємо, щоб слухати історію чужого життя, щоб вірити цьому тембру і всім, хто зібрався довкруж, щоб у якусь мить забутися і відчути, що сам живеш усередині роману, що є тільки голос, що лине з радіоприймача, і голос, який у той радіоприймач начитує цю історію, тому можна заплющити очі й довіритися цій радіохвилі, яка так доглибно розтинає ніч.
07.09.2021