Сувенір

Мандри завжди хочеться розтягнути, прихопивши щось із них додому. У такий спосіб людина бодай символічно привласнює собі місце, в якому побувала. Магнітик на холодильнику – це не так нагадування собі про красиву локацію, як архетипний напис «я тут був», перенесений у власну квартиру.

У своїх мандрах я пройшов стадії від купування магнітів і брязкалець до некупування взагалі нічого. Останнє здається мені трохи зверхнім і снобським: мовляв, не беру нічого, бо я кращий за ці натовпи дурнуватих туристів. Найкраще повезти з собою додому спогади – так могла б звучати заповідь якогось провінційного філософа. Молодого, бо старий знатиме, що навіть спогади з часом губляться і стираються.

Хай там як, а сякий-такий набір сувенірів удома я маю. Це і десяток магнітів на холодильнику (хто не без гріха?), і кухлики з красивих міст, і кулькові ручки з форумів, і фірмові торби з фестивалів, і пляшечки шампуню з готелів. Є серед цієї колекції і досить виняткові речі – наприклад, настінна тарілка з написом «Тячів». Думаю, тарілки з Амстердаму чи Праги мають багато людей, а хто може похвалитися тарілкою з панорамою Тячева? Отож-бо, не заздріть.

Крім цього, маю шишку з хвойного лісу під горою Олімп у Греції, джезви з Мостара й Стамбула, в яких уранці готую каву, дерев’яний нагробочок з Веселого цвинтаря в Румунії, бюст Нефертіті з Каїра (хоча логічніше було привезти його з Берліна), кольорову плитку з Єрусалиму, рогатого дерев’яного оленя з Канади, скульптурку Ататюрка на коні з його мавзолею в Анкарі і Великий тлумачний словник сербської мови з Нового Саду.

З року в рік таких сувенірів стає все менше, бо повторюватися не хочеться, а вільного простору в помешканні майже не залишилося. Тому з останніх своїх мандрівок я привожу на пам’ять щось таке, що можна випити або з’їсти. Пам’ять по таких «сувенірах» недовга, але приємнощів вони справляють досхочу.

Втім, три дні тому в Сараєві в моїй машині вже було 13 пляшок вина і кілька літрів домашньої оливкової олії, а привезти щось додому з улюбленого міста дуже хотілося. Тому я сновигав базарчиком на Башчаршії, вишукуючи щось особливе. Аж поки не натрапив на крамничку комісійних товарів і домашнього антикваріату.

Не надто чемний продавець пожвавішав, побачивши, чим я цікавлюся. «О, це не просто автомобільні номери, це перші боснійські номери, які почали видавати ще під час війни! SA означає Сараєво, це справжній раритет! Віддам за 120 марок», ‒ напирав він. На що я мусив йому відповісти, що за цю суму, а йдеться про 60 євро, можу купити ці номери тільки разом з машиною, на якій вони їздили.

Тоді він простягнув паспорт. Звичайний боснійський паспорт для виїзду закордон. Я розгорнув цю книжечку і побачив сивого чоловіка. Ахмед Суледжич чи якось так. Рік народження – п’ятдесят другий. Місце проживання – Сребрениця. Від цього факту війнуло холодом: мати мусульманське чоловіче ім’я в цьому місті у 1995-му означало смертельний вирок.

Але паспорт був виданий у 1996-му. Значить, вижив. Історія з гепі-ендом. На сторінках усередині було кілька штампів – переважно про перетин кордону з Італією. Можливо, заробітки, справи, родина. У 1998-му боснійське консульство в Мілані продовжило дію паспорта ще на два роки. Пізніших позначок не було. Паспорт могли загубити, вкрасти чи обміняти на новий. Не знаю, чи живий ще власник.

«20 євро і забирай», ‒ сказав продавець. Я на мить завагався і повернув паспорт Ахмеда йому в руки. Бо сувеніром може бути будь-що, але не приватна людська історія. Навіть якщо вона з гепі-ендом.